У Національному академічному театрі драми та музичної комедії імені Щепкіна Микита Поляков працює із 2021 року, коли виграв конкурс на посаду керівника музичної частини й переїхав із Харкова до Сум. Підлітком він хотів бути музикантом, тому грав на скрипці понад 10 годин на день. Втім через проблеми зі здоров’ям лікарі заборонили йому грати. Микита не покинув музику — вступив на режисера та диригента в Харкові. Сьогодні 24-річний хлопець керує музичною частиною театру, диригує, режисує вистави та розвиває власну Лабораторію лімінального театру імені Леся Сабрука. (Лімінальний театр — це такий, що «фокусується на підкресленні переходу між різними станами, місцями, часом та різними формами реальності»). Цукр поговорив з Микитою Поляковим і розповідає, як він вирішив переїхати в Суми, займається трьома напрямами в театрі та закохує акторів і композиторів у вистави.
Понад 10 годин щодня грати на скрипці
Понеділок — єдиний вихідний Микити, але цього дня він теж у театрі імені Щепкіна: хоче репетирувати гру на скрипці. Спочатку заходить у швейний цех, невеличку кімнату з кількома столами, за якими працюють три жінки. Кімната щільно заставлена стійками, де висять готові костюми акторів.
— Ці кофтини на застібці пошили для моєї вистави «Людина є людина». Прем’єра вже в лютому, тож зайшов перевірити, чи готові костюми. У кофтин камуфляжний принт, бо актори гратимуть у них солдатів, — розповідає Микита.
Відвідавши швейний цех, йдемо до гримерки Микити та його друга, артиста-вокаліста, виконувача обов’язків головного хормейстера театру імені Щепкіна Максима Шолоха. Він один із перших, хто допоміг Полякову у 2021 році адаптуватися в колективі нового для нього театру. У гримерці мало місця, на стінах висять роздруківки музичних програм вистав, підвіконня заставлене старими книгами у коричневих обкладинках та листами з нотами. Микита заварює чай; говорить, так краще згадувати минуле.
До дев’ятого класу він жив у Запоріжжі, а потім переїхав до Харкова, де навчався в державному музичному ліцеї. Там понад 10 годин на день Микита грав на скрипці. Річ у тім, що викладачі розповідали найважливіше на уроках, щоб учні вдома вивчали менше матеріалу, а більше грали на інструментах. Микиті подобалося багато грати, але в 11 класі через таке навантаження і проблеми зі здоров’ям почала страждати шия.
— Лікарі заборонили грати на скрипці, але прийняти це було важко: я більше нічого не вмів. Згодом вирішив не покидати музику, а обрати інший напрям. У 2017 році вступив у Харківський національний університет мистецтв імені Котляревського та в Харківську державну академію культури. У першому закладі вивчав диригування, а в другому — спочатку акторську майстерність, а потім перейшов на режисуру. Зараз все ж інколи граю на скрипці — наприклад, сьогодні на репетиції музичного гурту Максима Шолоха.
Після першого курсу навчання у 2018 році режисер створив «ХАМ театр» — приватний Харківський акустичний музичний театр. Микита розвивав його разом з одногрупницями Дар’єю Паршиною та Єлизаветою Мірошник. «ХАМ» припинив роботу у 2021 році, бо в команди не вистачало на нього грошей і сил. Саме в цьому театрі Микита зрежисував виставу, показ якої вважатиме найкращим.
Думати глобально про театр
У Суми Микита приїхав у 2021 році, щоби взяти участь у конкурсі на посаду керівника музичної частини в театрі імені Щепкіна. Дізнався про нього від колишньої однокурсниці, акторки театру імені Щепкіна Світлани Кулик. Влітку о шостій ранку Микита вперше побачив Суми й здивувався, яке в місті чисте повітря та спокійні вулиці — не було ні машин, ні людей. Того дня він виграв конкурс і почав працювати у театрі.
— Я дуже переживав, коли вирішив переїхати. До цього працював лише в приватних театрах, маленьких проєктах чи фестивалях, а тут на мене чекав великий державний театр. У «ХАМі» я і директором був, і шукав спонсорів, і купував квитки на гастролі, і домовлявся про пошив костюмів. У театрі імені Щепкіна можна було відповідати за один напрям, але водночас потрібно думати глобальніше про всі вистави, допомагати іншим, а не лише працювати над власними проєктами.
Спочатку в колективі до Микити ставилися з недовірою, а коли побачили його професійність, це змінилося, розповідає він. У перші місяці найбільше його підтримували Максим Шолох та Світлана Кулик — вокаліст і актриса театру імені Щепкіна.
Кілька місяців після переїзду Микита працював у двох місцях: щопонеділка їздив у Харківську філармонію, а в інші дні був у театрі імені Щепкіна. У Харкові режисер ставив мюзикл «Вільні Птахи», присвячений життю композитора та співака Володимира Івасюка. Коли почалося повномасштабне вторгнення, а виставу скасували, Микита перестав туди їздити.
Театр — це пустий простір, який наповнюють сенсами
Зараз у театрі імені Щепкіна Микита Поляков керує музичною частиною, диригує і режисує власні вистави. На своєму досвіді він помітив, що рідко кому вдається поєднувати такі три напрями.
— Режисер, який ставить музичні вистави, мюзикли, опери, в ідеальному варіанті має бути професійним музикантом: читати партії, тобто нотні тексти, розуміти тональний план, як будується музика, фрази й форми у ній. Бо спочатку театр — це пустий простір, а потім учасники наповнюють його сенсами, деталями, звуками й картинками. Режисери б мали бути й диригентами, і музикантами, втім, таке поєднання рідко трапляється. Але інші учасники театру імені Щепкіна теж часто поєднують кілька функцій: Максим Шолох — вокаліст і головний хормейстер, Владислав Писарев — актор і режисер, є артисти балету, які займаються вокалом, актори, які танцюють і співають.
Микита диригує оркестром театру імені Щепкіна на репетиції вистави «Тригрошова опера»
Режисер розповідає, що театр — це синтез всіх мистецтв, які є у світі, бо поєднує художників, композиторів, акторів в одне ціле. Кожна частина театру впливає на враження, які отримає глядач від перегляду вистави. Зокрема, у музичній частині театру імені Щепкіна працюють оркестр, хор, артисти-вокалісти, звуковики, головні хормейстер і диригент, аранжувальник, композитор тощо.
— Керівник музичної частини — це людина-посередник між диригентом, композитором і режисером. Бо часто вони спілкуються різними мовами, як хімік і фізик. Для диригента і композитора головне — музична драматургія. Як би вони не говорили, що театр — це цілісна система, але розуміють його все одно на музичному рівні.
Театрального диригента Микита називає провідником між композиторами й живою музикою, адже оркестр може зіграти по-різному, тому важливо поєднати звук із дійством на сцені. Учасники оркестру театру імені Щепкіна грають на скрипках, віолончелях, контрабасі, флейтах, гобою, кларнетах, трубах, тромбонах, електро та бас-гітарах, ударниках і синтезаторах. Коли Микита диригує, то поєднує ці інструменти в одне ціле. Але спочатку від аранжувальника отримує партії вокалістів та музикантів, вивчає їх, щось проспівує чи грає на фортепіано. Потім думає над тим, що музика розповідає йому, які емоції викликає, і цей настрій передає оркестру. Найбільше на підготовку в диригента йшло два тижні. Якщо над партіями працює хтось інший, то Микита може отримати їх і за 40 хвилин до репетиції.
Диригент і режисер — це суперпрофесії, бо поєднують в собі багато напрямів. А коли я керую музичною частиною, то можу поєднати й режисуру, й диригування. Зараз я займаюся трьома функціями у театрі, інколи у різний час, інколи — одночасно
Вистава, що вийшла з-під контролю
«Запорожець за Дунаєм» — перша вистава, яку Микита Поляков поставив у Сумському національному театрі імені Щепкіна. Втім через повномасштабну війну показав її на кілька місяців пізніше, ніж планував, коли театр відновив роботу. Для Микити вторгнення стало такою важливою подією, що і він, і вистава, над якою працював, дуже змінилися. Дехто з акторів п’єси виїхав за кордон, а режисер не хотів «закохувати інших виконавців у виставу» з початку. Тож «Запорожця за Дунаєм» показали лише раз: це був початок роботи Полякова у сумському театрі.
Окрім диригування та керування музичною частиною, зараз Микита режисує виставу «Людина є людина» за п’єсою Бертольта Брехта, яку вперше в Україні покаже саме театр імені Щепкіна. Режисер вже роздрукував афішу вистави, щоб повісити її у гримерці. На афіші дизайнери поєднали фреску «Створення Адама» та назву вистави, написану дитячим шрифтом. Текст п’єси «Людина є людина» вперше переклала українською мовою Марія Сушко-Безденежних на замовлення театру імені Щепкіна.
— Ця п’єса, хоч і написана у 1924 році, але не втратила актуальності дотепер. Рік я думав про неї, формулював у голові ідеї, як її показати, і нарешті поставив. У п’єсі автор зображує, як війна перетворює людину на знаряддя насильства, як особистість розчиняється в однотипному суспільстві.
Кожна вистава, яку бачить сумський глядач, це велика дослідницька робота, говорить режисер. Щоб поставити «Людина є людина», Микита довго аналізував текст п’єси, читав листи до Брехта, інші його роботи, досліджував зміни в житті автора. Режисер говорить, що немає текстів п’єс, які він хоче поставити, є лише ті, які не може не показати.
— Вистави й на малій сцені, і на великій я люблю однаково. Мала сцена диктує інтимнішу атмосферу, глядачі сидять так поруч з акторами, що можуть відчути себе частиною п’єси. У таких виставах актори між собою чудово комунікують, разом створюють творчу атмосферу. Втім на великій сцені є більше візуальних і сценічних можливостей.
Лише раз в житті Микита був повністю задоволений показом вистави, яку зрежисував. У «ХАМі» він поставив «У нас все добре», виставу про сміття, якого в голові у кожного із нас вдосталь, говорить режисер. Актори у ній показували, як людина споживає непотрібну інформацію і не може її фільтрувати. Виставу театр «ХАМ» презентував на гастролях у Запоріжжі. Коли актори грали, вони так відчули роль, що почали вдало імпровізувати. Микита говорить, вистава стала наче не його, але настільки вразила, що цей показ запам’ятався, як найкращий.
Звуковик і світловик запитували: А що буде далі? А я не знав, вистава вже вийшла з-під контролю, але стала ще неймовірнішою
Як у 2018 році харківський театр об’єднав молодь, що хотіла творити, так зараз Лабораторія лімінального театру імені Леся Сабрука, яку створив Микита, робить це в Сумах. Слово лімінальний означає той, що стосується переходу; зокрема, у театрі це перехід між станами, настроями чи досвідом, говорить Микита. У Лабораторії лімінального театру імені Леся Сабрука актори, які ще вчаться, читають п’єси й ставлять їх, дивляться вистави, слухають про театр. Це безплатний простір для початківців, який допомагає їм адаптуватися, розповідає Микита. Там вони за місяць можуть прочитати понад 30 п’єс, а деякі з них поставити й показати глядачам в артпросторі «Погріб».
«Люди не вміють ходити в театр»
Працюючи у театрі імені Щепкіна, Микита помітив три групи людей, які ходять в театр: ті, хто робить це для розваги; ті, хто хоче здаватися інтелігентними й потім розповідати, що сходили в театр; ті, хто йдуть на вистави, щоб знаходити сенси й аналізувати.
— Коли люди ходять в театр, щоб розслабитися, — це погано. Вони йдуть відпочити після роботи, випити чогось в буфеті, а потім гучно сміятися у залі. Так театр втрачає свою функцію — спонукати людей думати.
Щоб це змінити, потрібно більше говорити про театр, створювати тематичні зустрічі, пояснювати людям, як правильно дивитися вистави, говорить Микита. Тому він радить скористатися такою інструкцією:
- Плануй похід до театру не менш як за тиждень
- Подивися в афіші, хто автор тексту п’єси, хто режисер, почитай про них
- Спробуй прочитати п’єсу, на яку йдеш, хоча б скорочено
- Проаналізуй її, а потім дивися, як це покажуть в театрі
Режисеру це дозволить не лише пояснювати, що написано у творі, а глядачам — глибше дослідити виставу і стати свідомішими, говорить Микита Поляков.
