Наші бабусі й дідусі знають багато легенд і бувальщин, які передавалися з покоління в покоління. На Сумщині особливо популярні містичні історії. Чого вартує тільки одна Конотопська відьма? Так старенькі люди розповідають про історії людей, потойбічних персонажів, походження гір і річок.
Працівники Сумського центру культури поспілкувалися з місцевими жителями та записали 46 казок, легенд, описів вірувань, бувальщин з 15 громад області та проілюстрували найцікавіші з них. У деяких розповідях науковці зберегли місцеву говірку. Про домовика, водяника, погану кішку та інші матеріали проєкту можна почитати на сайті центру культури або знайти у Facebook за хештегом #Давняказка. Ми вирішили переповісти деякі містичні легенди Сумщини.
Різдвяна історія про баранчика з села Куземин
Легенду про незвичайного баранчика від бабусі Марти переповіла жителька села Куземин Охтирського району Оксана Філатова 1967 року народження.
«Їхній будинок стояв під замком і було це напередодні Різдва. Вся сім’я зібралася за святковим столом і почали вечеряти. Світла не було, і в той час ніхто двері не запирав. Надворі розігралася велика завірюха. І от різко двері відчинилися і забіг до їхньої хати баранчик. І почав бігати по будинку, круги намотувати. «Ми сиділи, наче зачаровані, — розповідала бабуся, — Не могли поворухнутися». Баранчик побігав-побігав і вибіг із будинку. А вранці вся сім’я пішла до церкви і стали розповідати цю історію старим людям. І один із дідусів сказав, що якби до цього баранчика ми доторкнулись рукою, то він би розсипався кучою золота»
Легенда про Золоту гору
Однією з легенд про село Русанівка на Роменщині поділилася місцева жителька Галина Семеліт 1956 року народження. Це історія про походження назви Золотої гори в їхньому селі.
«У лісі села Русанівка є особлива гора, на ній ростуть могутні велетенські дуби. Старожили говорять, що під якимось із тих дубів-велетнів козаки Запорізької Січі закопали лантух золота. Інша версія говорить, що це золото закопали слуги шведського короля Карла XII, коли втікали додому після розгрому під Полтавою. У той час дійсно Карл XII ночував на одній із вулиць села Русанівка (нинішня вулиця Слобідська). Цей скарб постійно шукали, але не знаходили. А гору продовжили називати Золотою»
Як нечиста сила собакою оберталася
Ще одну легенду розповіла Тетяна Дзекунова 1960 року народження із села Ховзівка на Конотопщині. Вона ж дізналася про це від своєї бабусі 1904 року народження. Це історія про собаку, на яку оберталася нечиста сила.
«Ну бабушка була старєнькая, мене з собою все времня. Я було причеплюсь: «Бабушко, я з тобою пойду». Й було іду слідом ото. У нас там по сосєдству бабушки стариє були, і вона мене [брала], я було ото побіжу з єю слідом, посиджу. І особенно послє 12 часов ночі ідеш додому. Чьо воно послє 12, я не знаю, чого воно так всєгда. І послє 12 ночі вибігає собака. І на перехресті, бабушка каже: "Гля, це якась нечиста чи сила, чи…". І на перехресті хтозна-де дівається. Хтозна, перетворювався у собаку»
Легенда про Дівочу гору
«Легенда про Дівочу гору» — це історія про височину трохи вищу за сто метрів, яка розташована біля села Студенок Шосткинського району. Про неї тут ходить багато легенд. Про одну з них розповіла місцева жителька Софія Янчук-Тимошовець 2006 року народження.
«Закохався колись козак Назар у дівчину Василину. І вирішили вони побратися. Але в ті неспокійні часи, саме перед весіллям, почули козаки, що на Глухів ідуть поляки. І веде їх сам польський король Ян Казимир. Та й почали збиратися в похід. Нареченому Василини теж треба було вирушати в дорогу. Але пообіцяв Назар, що як тільки відіб’ють ворога, він повернеться й обов’язково зіграють весілля. Обіцяла Василина, що буде його чекати. З того часу, як вирушив в похід Назар, кожен вечір приходила Василина на найвище місце біля села, виглядаючи свого коханого.
Пройшов час, відбили козаки поляків з-під Глухова, та й повернулися додому. Але не повернувся її Назар, склав голову в бою. Розпачем і болем сповнилося серце дівчини, але вірна своєму слову не перестала чекати свого нареченого. З того часу часто бачили на схилах гори одиноку постать дівчини, що вдивлялася у бік Глухова. А в темну тиху ніч можна було почути дівочий плач та стогін. З того часу і назвали цю місцевість Дівочою горою»
Як відьма корів доїла
За розповідями стареньких людей, відьми були не лише на Конотопщині. Цю ж історію розповіла Ніна Кисіль, жителька села Жихове Шосткинського району.
«Приходять й кажуть: "Сьодні мая карова падоєна, завтра знов карова падоєна". І тей челавєк каже: "Я прослєжу, хто доє каров". І залєз на сєнавал. Вот пріходе, сєла, доє карову. Вєдьма ж. Абращається у вєдьму. І вона вєдьмує і доє каров. Він слєз із сєнавала і [взяв її] за валосся ззаді, патягнув до пєнька. І каже: "Клади руку". Вона не кладе. "А я табі кажу — клади руку". І вона положила руку. І він узяв і їй пальци атсьок. "Я ж кажу, тепер узнаю, хто єто дєлаєт, шо ходє каров доє". Ну коли атсьок, виходе, глядь — кума. Превращалася у вєдьму і хадила да нього карову доїть»
Містична історія про церкву
Жителька села Перемога Шосткинського району Наталія Кузнєцова 1977 року народження переповіла історію своєї бабусі. Та розказувала про церкву, в якій відбувалося щось дивне.
«У нас в селі була дуже гарна церква, але тоді її розвалили. Ішов парубок з гульні. Підійшовши до церкви, він почув: співали ангели й було освєщєніє, горіли свічки. У парубка піднялася шапка на голові. Дзвонили колокола. І він не опам’ятався, як очутився дома. Розказував батькам, і так з покоління в покоління передається»
Вершник
Історію про містичного вершника розповів Микола Довгополий 1953 року народження із села Некрасове Шосткинського району.
«Моє раннє дитинство, я з друзями організовував усі свої ігри та розваги як на території колишньої колгоспної бригади, так і біля неї. У бригаді налічувалася досить велика кількість коней, яких треба було доглядати, кормити. І кожне літо їх ганяли вночі на пасовисько, що називалося "ночлігом". В один із днів, незадовго до свята Івана Купала, коли ми гуляли, а біля бригади збиралися дідусі й працівники. Я почув від діда Петра Царика́ таку розповідь про вершника, що забирав коней, яких ганяли на ночліги в ніч на Івана Купала. Цей вершник з’являвся опівночі з гучним і досить різким батогом. Забирав коней у тих, хто пасе, а тих, хто там був — бив батогом. Він говорив, що його батько, коли погнав пасти коней на ніч на Івана Купала, заховався під кожух. Але від удару батога кожух лопнув і в нього була розсічена щока. [З того часу] коней на Івана Купала на ночліги не ганяли»
Легенда-загадка по-шаповалівськи
Жителька села Шаповалівка на Конотопщині Надія Лащ переповіла місцеву легенду-загадку. Вона дізналася про неї від Євдокії Федорівни 1925 року народження.
«У старі часи свататися ходили старости. І ось в одному селі була така гарна дівчина. Скільки до неї не приходило старостів — так ніхто й не посватав. Одного разу до неї завітало аж три пари старостів. Поклали на стіл по хлібині. Мати говорить: "Раз ти, донечко, прийняла старостів, то пригощай їх". Дівчина запитує: "Що давати вам на обід: чи одбутки, чи прибутки? Чи задериго́лови? Хто відгадає, як називається ця їжа, то за того й піду заміж". Що їм дівка дала на закуску?»
Відгадка тут
Сало, молоко та квашена капуста