🇺🇦 «Для мене він просто пішов на війну» — Ірина Мовчан про те, як навчитися жити з одним крилом

Внутрішня сила дружини воїна

IMG_8097

Руслан Мовчан — сумський скульптор, художник, викладач та батько трьох дітей. Він — співавтор Меморіального комплексу пам’яті жертв нацистської окупації, що на вулиці Троїцькій та автор скульптури «Кіт на даху», яку так люблять сумчани. Його роботи зберігалися в музеї Григорія Сковороди на Харківщині, куди на початку травня поцілила російська ракета. На диво скульптура «Нарцис», яку створив Руслан Мовчан, уціліла. Вона й досі стоїть на Алеї афоризмів.

Учення Григорія Сковороди було близьким сумському митцеві, говорить дружина Ірина. «Духовна людина — вільна. У висоту, в глибину, в ширину літає безмежно», — казав філософ. Очевидно, любов до свободи й спонукала Руслана Мовчана стати до зброї, коли ворог був на підступах до рідного міста.

Чоловік міг залишитися з сім’єю вдома, виїхати за кордон, але обрав стати захисником своєї країни. У березні Руслан Мовчан героїчно загинув, зупиняючи ворожу колону техніки, що рухалася на Суми. Нині його дружина Ірина інколи чує на свою адресу болюче: «Чому ти його не спинила?». Попри нестерпний біль вона твердо відповідає: «Бо кожен має право на власний вибір, бо кожен по-своєму розуміє відповідальність перед Батьківщиною, тому що для кожного є свій час». Наша історія про творчість, мужність і про те, як жити з одним крилом.

Троянди в сонячних променях

Будинок сім’ї Мовчанів скромний, але просторий. Вони переїхали сюди п’ять років тому, адже родина росла й потребувала більше місця. Тендітна, завжди усміхнена Ірина в той час була при надії, підростала старша донька Дарина, тож «квартирне питання» треба було вирішувати якнайшвидше.

Невдовзі поблизу центральної частини міста Руслан знайшов будинок із широким двором. Обійстя припало йому до душі, тож згодом привів сюди дружину. Вибір чоловіка Ірина підтримала зокрема й тому, що будинок розташовувався в районі, де вона виросла. Усе було знайомим і нагадувало дитинство.

Невдовзі родина переїхала. У передній частині оселі Руслан облаштував собі майстерню, де щоденно працював. Під музику, фільм чи аудіокнигу митець створював скульптури, писав портрети, пейзажі та ікони. Незадовго до повномасштабної війни чоловік почав вивчати графічний дизайн, тож у майстерні крім безлічі пензлів, фарб, ескізів та готових робіт з’явився комп’ютер.

Тим часом Ірина виховувала дітей і давала уроки англійської мови для школярів. Серед квітів і дерев, поруч з дітьми й коханим чоловіком жінка відчувала себе щасливою. А ще вона обожнювала їхні родинні свята, які ніколи не обходилися без шашликів, які традиційно готував Руслан.

Про ті мирні часи, сповнені щастям і спокоєм, Ірині нагадує одна з останніх картин чоловіка. На полотні — їхній двір, де пишно квітнуть троянди, купаючись у сонячних променях. Зараз картина прикрашає вітальню, наповнюючи простір літнім теплом, поки надворі зима.

У кімнаті, поруч із вбраною ялинкою, граються діти. Півторарічна Вероніка возить диваном іграшковий танк, а п'ятирічний Остап створює будинок у «Майнкрафті». На стіні висить автопортрет батька. Його очі заплющені, обличчя трохи зажурене й ніби чимось стривожене. Проте в постаті відчувається рішучість, впевненість та надійність, яку так цінувала дружина.

Зрозуміти митця

— У юності Руслан вступив в училище, де вивчав образотворче мистецтво. Аж тут — призов до армії, — розповідає Ірина за чашкою чаю.

Поруч з нею примостилася малеча. Донечка тулиться до мами й широко усміхається, а син у перервах між грою в телефоні плигає по дивану.

— Уявіть, він покинув навчання й пішов служити! До призову чоловік мав захоплення — стрибати з парашутом, тому обрав десантно-штурмові війська. Для мене цей вчинок був дивним — як це, кинути навчання заради армії? Та, мабуть, він відчував внутрішню необхідність у цьому, хотів пройти службу своєчасно, разом з однолітками, — припускає жінка. — Після військової служби Руслан, звичайно, продовжив навчання, — додає вона.

На момент, коли пара познайомилась, Ірині було 20 років, а Руслану — 23. Високий, з гарною статурою, з русявим волоссям — він приваблював багатьох дівчат. Ірину ж зачепило, що в ньому поєдналися мужність і творчість.

— Назавжди запам’ятала фразу, яку Руслан промовив, пропонуючи вийти за нього заміж: «Це як з парашутом стрибнути, — казав він, — аби полетіти, лише треба, щоб ти була поруч». Ми познайомились у Євангельській протестантській церкві, куди я ходжу з підліткового віку. Це не було кохання з першого погляду. Я довго придивлялась й помітила, що Руслан наполегливий, проте стриманий, — пригадує Ірина, одночасно намагаючись якомога далі відсунути вазу з цукерками від Вероніки.

— Коли ми зустрічалися, часто бували на виставках, в музеях, їздили на пленери. Я намагалася зрозуміти природу Руслана, прийняти те, що іноді йому потрібно побути на самоті, бо митець не може без цього. Та й для мене все було нове й цікаве. Якось навіть пробувала ліпити на пленері в Могриці, — згадує жінка.

— Утім чоловік переживав різні періоди, — продовжує вона, — часом думав, що його робота нікому не потрібна, у якийсь момент навіть покинув творчість. Я дивувалась, адже бачила, що Руслан мав потяг до мистецтва. Він не міг спокійно сидіти — обов’язково щось замальовував. Я запитувала: «Як ти зможеш жити без творчості? Твої роботи прекрасні й корисні», — переповідає свої слова Ірина.

Зрештою творчість взяла гору — Руслан вирішив вступити до Харківської державної академії дизайну і мистецтв. Ці чотири роки були для сім’ї непростими, говорить Ірина. Упродовж п’яти робочих днів чоловік здобував освіту в Харкові, проте на вихідні завжди приїжджав додому. Його прагнення бути поруч дружина цінувала.

«Війна почалася»

Руслан завжди був патріотично налаштований. З друзями часто вів діалоги, якою має бути наша держава, армія, намагався зрозуміти, чому українці живуть у постійній боротьбі. Втім, те, що одного разу її чоловік стане воїном і буде захищати рідні Суми, Ірина навіть уявити не могла.

— Увечері 23 лютого в мене був урок англійської з ученицею з Києва. Звісно, ми поділилися думка з приводу ймовірного нападу Росії на Україну. Жінка була впевнена, що минеться, а мені було неспокійно. Тієї ночі в нас ночувала мама Руслана. Вранці о шостій вона забігла до нашої кімнати зі словами: «Війна почалась». Упродовж дня всі були напружені, постійно прислухалися до звуків вибухів. Потім прийшов племінник, який навчався в кадетському корпусі. Додому, у Велику Писарівку, він вже не міг дістатися — селом рухалися колони російської техніки.

Руслан постійно читав новини. Було враження, що час розтягнувся. Знаєте, я тільки потім усвідомила, що мій чоловік пішов у військкомат у перший день війни. Чомусь здавалося, що це сталося 25 чи 26 лютого, — з тихим подивом говорить Ірина.

Він узяв свій військовий квиток зі словами: «Хоча б подивлюся, що там відбувається», і вийшов з дому. Згодом повідомив, що отримав автомат і що сьогодні його не чекати. Ми були наче на голках — постійно виходили на город, звідки добре видно Петропавлівську та Шишкарівську вулиці — відтіля чулися вибухи. Я лише ходила й молилась, аби з ним все було добре, — пригадує Ірина. — Чому митець змінив пензля на зброю? — перепитує вона, терпляче дістаючи цукерки з чашки, що накидала Вероніка.

Ці люди — творці, тому ближчі до культури. У війні, що триває нині, одна культура повстала проти іншої, нація проти нації. Протистояння йде не просто за територію, ворог намагається знищити нашу ідентичність, й митці це добре розуміють

Увечері наступного дня Руслан повернувся додому. Дружина з полегшенням видихнула. Він майже нічого не розповідав, говорить жінка, очевидно намагався відгородити сім’ю від тривожної інформації.

— До нас з’їхалися родичі. Чоловіки зібралися на кухні, довго радилися, щось вирішували. Наступного дня Руслану хтось зателефонував, він зібрався й пішов, — зітхаючи мовить Ірина. Тоді вона бачила його востаннє.

В евакуації

Першого березня з Русланом зник зв’язок. Родина намагалась його знайти: дзвонили знайомим і родичам. Не отримавши про нього інформації, сподівалися, що чоловік виконує бойове завдання.

— Зателефонувавши в поліцію, ми почули заспокійливе: «Якби він загинув, ми б знали», — пригадує Ірина, в той час, як Вероніка зносить в кімнату свої іграшки. Серед них — переважно машинки. Кожну автівку вона дає потримати, промовляючи щось своєю дитячою мовою.

— Минув тиждень, а від Руслана не було жодної звістки. Тим часом росіяни продовжували обстрілювати Суми, а потім бомбардували житловий масив на Роменській. Після цього мене переконали виїжджати з міста. Евакуйовуватися самій не хотілося, бо без допомоги було б важко. Вероніка була ще меншою, сиділа тільки в мене на руках, навіть до старшої доньки Дарини не хотіла йти. Остап слухався через раз. Аби допомогти з валізами, з нами погодився виїжджати племінник Захар.

Автобусом до Полтави родина їхала десять годин. Діти нудилися, сидячи на руках у дорослих, які не могли поворухнутись, адже увесь салон був заставлений сумками. Опівночі, голодні й вимучені переселенці з Сум дісталися Полтави. Там, у кімнаті для гостей баптистської церкви, Ірина з дітьми провела дві доби. Потім знову рушили в дорогу, що вела на захід України.

— Ми приїхали в село Бабин, що неподалік від кордону з Молдовою. Туди прибували переселенці з Київщини, Маріуполя, Миколаєва й Попасної. Чимало людей приїхало з домашніми тваринами. Місцеві мешканці всіх привітно приймали.

Ірину з дітьми поселили в приміщенні дитячого садочка. Як тільки родина облаштувалася, жінка продовжила пошуки чоловіка.

— В один із днів я говорила зі знайомою. Вона запитала: «Ти що, два тижні нічого не знаєш про Руслана?» — і одразу в сльози. Я її заспокоювала, казала: «Твердо налаштована, що все буде добре». Уже буквально за день дізналася, що чоловік загинув, — говорить Ірина крізь сльози.

Тяжкі ночі

У перші дні повномасштабної війни оборону Сум організовували в основному цивільні. Вони шукали зброю та облаштовували блокпости, виїжджали на патрулювання. Першого березня колони ворожої техніки сунули на місто. Це помітили десятеро оборонців, серед яких були мисливці, спортсмени, а також військовий, ветеран АТО, кінолог та скульптор. Хоч сили були нерівні й зброї не вистачало, захисники ухвалили рішення вступити в бій, адже в місті лишилися їхні дружини й діти.

Хлопцям вдалося підбити танк, ворожий КАМАЗ із боєкомплектом, спалити УРАЛ та ще якусь техніку. Своєю чергою окупанти поцілили в автівку сумських оборонців, вона спалахнула. «Їх просто хмара сунула й стріляли вони з усього, чого могли», — розповідає захисник з позивним «Чорний». На жаль, у тому бою полягли п’ятеро захисників: Олександр Коржан, Костянтин Клочко, Олександр Кулик, Владислав Шерстюк та Руслан Мовчан.

— Я дізналася, що чоловік загинув лише 17 чи 18 березня, — розповідає Ірина. Виявилося, що в нього при собі не було документів. Можливо, заховав їх на випадок, якщо потрапить у полон, або залишив рюкзак з ними на блокпосту, а, може, все згоріло в машині… Найважчими тоді для мене були ночі. Вдень чимось займалася, це відривало від думок, а коли всі лягали спати, давала волю сльозам.

Важко було і старшій доньці. Вона така ж творча, як тато. У дев’ятому класі вирішила, що буде займатися образотворчим мистецтвом. Пів року Руслан її готував до екзамену, який донька успішно склала, потім допомагав їй з навчанням.

Коли тато загинув, Дарина питала: «Хто ж мене буде тепер навчати?». Жалкувала, що ми його відпустили. Думала тоді: «Якщо я зараз розкисну, тоді хто втішить її..»

На похованні чоловіка Ірина з дітьми не була. Середній син Остап захворів, його шпиталізували до Чернівецької лікарні. До того ж повертатися назад з дітьми на той час було ризиковано. Існувала ймовірність натрапити на колону ворожої техніки чи потрапити під обстріл.

— Можливо й добре, що так склалося, — тихо говорить Ірина. — Відтак для мене чоловік просто пішов на війну…

Механічне крило

Потрібні колосальні сили, аби воскресити частину себе, що померла разом з коханою людиною. Здається, що політ з одним крилом неможливий. Та й навіщо він, якщо небо раптово впало на землю? Проте одного разу всередині внутрішнього апокаліпсиса з’являється промінь світла, потім ще один, а за ним — інший. Вони надихають вчитися літати знову, хай навіть твоє крило механічне.

— Коли стало відомо про смерть Руслана, друзі просто плакали разом зі мною. Це було цінно, бо я знала, що у своєму горі не сама. У Бабині мене постійно кликали на прогулянки, допомагали з малечею. Та перш за все пережити втрату мені допомогла віра в Бога, вона давала впевненість, що ми з чоловіком обов’язково зустрінемося в іншому житті. А ще мене підтримувала музика.

Ірина давно співає у церковному гурті, каже, що в піснях, які вони виконують, є духовний сенс, що надихає жити далі. За кілька днів після того, як жінка дізналася про загибель чоловіка, в місцевій церкві відбувалося служіння. Її попросили заспівати. Спочатку Ірина навіть уявити не могла, що зможе це зробити, але зрештою наважилася.

Було важко, здавалося, що голос сильно тремтить. Та через пісню я виливала почуття, ділилася тим, що відчуваю з людьми. На диво, стало трохи легше

До того ж зворушило те, як мене підтримували люди. Наприклад, нова подруга з Миколаєва часто забирала візочок з Веронікою, няньчила її, поки я співаю. Так, крок за кроком усе вирішувалося, — розповідає жінка.

Згодом Ірина з дітьми повернулася до Сум, у будинок, де все нагадувало про Руслана.

— У мене таке відчуття було, коли ми пішли в майстерню перебирати його роботи, що він поряд, ніби я його торкаюсь. А вдома довго його черевики стояли: такі вже поношені-поношені, я тільки нещодавно їх винесла. Капці, он, і досі стоять.

Паперові справи, несподівані й заплановані зустрічі, збір коштів знайомому на амуніцію, автошкола — попри тугу за чоловіком, Ірина вирішила шукати в житті нові можливості та моменти для радощів.

— Напередодні нового року міркувала: «Ох, такий сум, свята новорічні, а я залишилася сама з дітьми». Сльози навертались. Але потім подумала: «Ні, так справи не підуть!». Ми обов’язково поставимо ялинку, ходитимемо на новорічні ранки, будемо святкувати попри все.

Перш за все, це потрібно для мене, бо маю бути емоційно стійкою. А дітям необхідне свято, життя має продовжуватися. Буває чую на свою адресу щось неприємне, мовляв, чого ти не лягла отам біля порогу й не спинила його? Але я не з тих, хто буде тиснути на людину, бо кожен має власний вибір.

Звичайно, згадуючи все, що сталося, можна жити прокльонами й ненавистю, але вони не зцілять. На мою думку, в кожного з нас є призначення на землі: для країни, близьких, інших людей. Хто це зрозумів, той може стати щасливим.

Нині пишаюся своїм чоловіком, бо не всі настільки сміливі, як Руслан