Десять років тому на городі Анатолія Яценка, як і в кожного хорошого господаря, росла картопля. Та якось чоловік посадив кілька виноградних ліз. З того часу присадибна ділянка поступово почала перетворюватися на виноградник. Спочатку це були столові сорти, що споживають в їжу, але потім їх змінили технічні, створені для вина. Так у селі Нижня Сироватка й з’явилася сімейна виноробня Enko.winery. І не просто з’явилася, а стала для родини Яценків приводом поговорити й порозумітися. Як і чому це сталося — читайте далі.
На винограднику
Виноградники на Сумщині — річ незвична. На півночі не так багато сонячних днів, потрібних для того, щоб ягоди дозрівали й набирали необхідну кількість цукру. Виноградарі говорять, що в нашому регіоні період, коли ягоди мали б це робити, припадає на вересень-жовтень. Шкодять рослинам сильні морози та затяжна весна. А ще їм дошкуляють хвороби, грибки, комахи й птахи. Словом, доглядати за лозами в таких умовах непросто. Тому то й дивно бачити, як за хатою замість звичної городини росте виноград.
Проте саме такий вигляд має присадибна ділянка Анатолія Яценка з Нижньої Сироватки. Більшість сортів винограду в нього гібридні. Вони дозрівають швидше. Зі шпалер, спеціальних пристосувань, що підтримують лози, звисають налиті соком грона. Деякі з них дозрівають у мішечках, щоб ягоди не оббивали оси.
Між рядами крокує Анатолій. Вказуючи рукою то направо, то наліво, він швидко перераховує назви сортів, які має.
— Ось цей називається «Вікторія», він столовий. Хоч і смачний, але не подобається мені, бо шкірка тоненька. Через те його б’є мошка, і ягоди починають гнити. Буде під зріз — виносить вердикт винороб і провадить далі: — це сорт «Аркадія», мені його сусід дав, а ось «Йоханітер» — винний німецький сорт. Я його посадив чотири роки тому.
Саме тоді, згадує господар, його син Артем, скуштувавши домашнє вино, загорівся ідеєю сімейної виноробні. На той час Анатолій робив напій для себе та іноді пригощав ним сусідів. Син же був налаштований серйозно: хотів створювати виробництво.
— А це «Квітковий» сорт, — екскурсія виноградником продовжується. — Люблю вино з нього. От скуштуйте ягоду. Тут така ароматика! А вино з цього винограду пахне квітами. Починаєш пити — теж їх відчуваєш, а посмак лишається персиковий. Але урожай цьогоріч не надто щедрий — побило морозом, — з жалем каже винороб.
Потім він пригадує, що на місці винограду колись росла картопля. Зараз її залишився клаптик, та й той чоловік планує наступного року розділити навпіл. Каже, засадить його улюбленим «Квітковим».
Загалом Анатолій вирощує 8 винних сортів винограду. Крім згаданих «Йоханітеру» й «Квіткового» ще є «Цитронний магарача», «Перлина Саба», «Лівадійський чорний», «Левокумський», «Мускат чорний» та «Маркет».
Раптом на винограднику з’являється смугастий кіт. Спочатку він вітає господаря протяжним «Няв», а потім видирається на шпалеру й починає гризти виноградний пагін.
— Що, Бусічка, перевіряв, чи мишок немає? — ласкаво питає в кота Анатолій. — Він мені допомагає: відкушує бокові пагони. Їх і треба знімати, бо беруть на себе сік, який має піти у виноград. Ото кіт дивиться, що я їх обламую — і сам так робить, — каже винороб, наближаючись до ще одного куща. На фоні інших він має хворобливий вигляд. Хоч лоза сильна, проте на ній не так багато листочків. Та й плодів негусто.
— Це «Мускат чорний», — говорить Анатолій. — Він також у мене з’явився одним із перших, але постраждав на початку війни.
На початку великої війни Нижньою Сироваткою рухалася колона ворожої техніки. Анатолій встиг побачити на вулиці два російські БТРи, БМП і танк. Винороб пригадує, що неподалік, під мостом через річку Крупець, українські військові влаштували ворогам засідку. Зав’язався бій, і будинок Анатолія опинився на лінії зіткнення.
— Стрільба тривала годину сорок хвилин. Увесь той час ми з дружиною були в погребі. Вже як вийшли, то побачили, що вікна в хаті пошкоджені й стіни побиті. На городі — купами лежали гільзи. Кулями побило стовпи шпалер та виноградні лози.
Невдовзі будинок відремонтували, а присадибну ділянку прибрали. Тепер у господі винороба майже нічого не нагадує про той бій. Хіба, що латки на стінах оселі, пошкоджені стовпи шпалер та кущ «Мускату чорного», що дає плоди, як би тяжко йому не було.
Не виноградний регіон
Анатолій розповідає, що перші саджанці винограду посадив у 2013 році. Це були столові сорти, які споживають в сирому вигляді. На той час він працював електрозварювальником на сумському заводі імені Фрунзе. Пригадує, що тоді ним рухала цікавість до цієї рослини. Її час від часу підживлювали знайомі.
— Якось товариш похвалився, що вирощує хороший виноград, і показав фотографію, де тримав красиве гроно. Я спочатку не повірив, думав, що він сфотографувався з ягодами, які придбав на ринку. Отож сказав: «Не може бути, у нас же не виноградний регіон!». Однак товариш засміявся, і відповів: «Ні, виноградний!».
Пізніше схожу фотографію я побачив у колеги з заводу. На ній він, дружина й син теж мали в руках виноград. Виявилося, що ті грона вони виростили самі, — згадує Анатолій.
Згодом колега поділився з майбутнім виноробом саджанцями, і з того моменту все й закрутилося. Анатолій брав живці у знайомих, замовляв їх в інтернеті, й висаджував рослини в себе на городі. Захоплення виявилося не для лінивих — лози потребували постійного догляду.
— Щоб полити виноград, і встигнути на роботу, я вставав о пів на четверту ранку. Виливав під кущі понад тонну води, а потім мопедом їхав на завод. В обід намагався хоч трохи поспати, бо увечері на мене чекало мульчування — мав накрити ґрунт травою, щоб він не пересихав. Важко було, але я знав: коли вийду на пенсію, матиму заробіток, — розповідає винороб.
Технічні сорти винограду, з якого виробляють вино, з’явилися в Анатолія за порадою сина Артема. Він — співвласник мережі закладів Marymo Group у Львові. Її концепція базується на поєднанні національні кухні та локальних продуктів.
Свого часу Артем та його партнери зрозуміли, що у меню необхідно вводити українські вина. Відтоді молодший Яценко почав вивчати цей напій: ходив на дегустації, спілкувався з сомельє, відвідував їхні майстер-класи. Звісно, ці знання мали вплив на розвиток сімейної виноробні в Нижній Сироватці.
Сирий виноград, казав Артем батькові, треба продати за тиждень, а якщо ні, то доведеться його викинути. Водночас доглядати за столовими сортами не менш складно, ніж за технічними, переконував син. Тому, поміркувавши, Яценки вирішили створювати вино.
— Процес виробництва напою тривалий та трудомісткий, — розповідає Анатолій. — На подвір’ї я ставлю великі місткості. Закачую в них мезгу, тобто шкірки та кісточки винограду, й залишаю цю масу на дві години. Потім пресую та ставлю все це в прохолодне місце. Там майбутнє вино освітлюється.
Через дві доби перекачую сусло в місткості з нержавіючої сталі й додаю чисту культуру дріжджів. У такому вигляді я залишаю вино на пів року, щоб побродило й стабілізувалося. Тоді розливаю у пляшки.
Концепція їжака
— Вино — це капсула часу, відкорковуючи яку, ти згадуєш і рік врожаю, й зусилля, що пішли на його виробництво, — говорить Артем Яценко. З сином пана Анатолія говоримо відеозв’язком. — Так з’являється можливість згадувати, яким був рік, коли створили це вино, що саме ти робив упродовж нього, якими були ті часи. Мабуть, ще мирними, — продовжує роздумувати він.
Артем згадує, що спершу батько робив червоні вина, але через холодний клімат виноград не визрівав. Звісно, це позначилося на смаку, тож Яценки вирішили створювати з молодого винограду рожеві вина. Адже процес настоювання соку та шкірок ягід для цього напою триває швидше.
Також батько з сином виготовляють білі вина. Кліматичні умови Сумської області дозволяють винограду бути достатньо цукровим для них, і зберегти кислотність. З останнім фактором, до речі, важко впоратися виноградарям з південних регіонів України. Адже чим теплішу погоду мають, тим більше продукується цукру в ягодах, й тим нижчий у них рівень кислоти.
Втім технічно, зазначають винороби з Нижньої Сироватки, білі вина робити складніше. Тому що напій має гарно відстоятися за температури 10-12 градусів. За тепліших умов вино скисає.
— Тато робить маленький обсяг — 300-400 пляшок. Це легке столове вино, яке можна поєднувати з їжею. Я проводив дегустацію напою у своїх закладах — і воно вразило гостей, адже має свою історію й зовсім не схоже на домашнє, — говорить Артем.
Цього року винороби з Нижньої Сироватки закупили виноград з південних регіонів України — роблять класичні вина на основі сортів «Шардоне» і «Піно нуар». З домашнього винограду використовують «Йоханітер», «Лівадійський чорний», «Маркет» та «Левокумський».
У найближчому майбутньому Яценки збираються поступово нарощувати виробництво й отримати ліцензію для продажу вина. Також планують брати участь у винних фестивалях.
Навіть вже розробили айдентику: логотип Enko.winery вказує на українське походження прізвища виноробів — Артем розшифровує її як «Я це Енко». Зображення їжака відображає характер цієї тварини й те, що вони живуть в садибі Яценків.
— Їжаків ми з сином вигадали вдвох, — каже пан Анатолій. — Вони живуть у дворі й часом їдять із котячої миски. Спочатку був один їжак. Він приходив увечері, щоб попити молока, яке ми залишали коту. Пізніше ми побачили, що двором ходить вже ціла сім’я їжаків. Ото їх і намалювали на етикетках, — пояснює Анатолій.
Концепцію з їжаками доповнює Артем:
— Вони натякають на те, що ми нікуди не поспішаємо, але йдемо до своєї мети. Не женемося за обсягами, а поступово розвиваємося. Як їжачок, збираємо свій врожай, з якого потім зробимо вино й подаруємо його друзям.
«Чи будеш тут?»
Виробництво вина стало для сім’ї Яценків не лише потенційним бізнесом. Ця справа об’єднала їхню родину. До того, говорить Артем, його спілкування з татом було не таким приязним.
— Батьки розлучилися, коли мені було 15 років, — пригадує молодший Яценко. — Я більше жив з мамою, а з татом спілкувався рідко. Ходив до університету, займався бейсболом, а про батька знав, що живе в селі, де садить і копає картоплю. А ще прагне, щоб я йому допомагав.
Мені ж не хотілося — не розумів, навіщо робити щось у селі. Здавалося, що справа та була відсталою. Проте, коли тато почав займатися вином, мені захотілося його підтримати. В нас з’явилася спільна зацікавленість, тож ми зблизилися, — ділиться Артем.
Нині Яценки часто обговорюють рецептури напоїв, разом обирають технічні пристосування, відвідують інші українські виноробні та планують розвиток своєї справи.
— Для тата — це нове життя. Він вийшов на пенсію, а тепер має можливість займатися тим, чим любить. Я йому в цьому допомагаю, бо розумію: одна справа — зробити продукт і зовсім інша — знайти кому його продавати. Як людина, яка займається гастрономією, можу з цим йому допомогти. Думаю, тисячу пляшок вина, які він колись зробить, ми зуміємо продати.
Тим часом пан Анатолій налаштований робити свою виноробню у Нижній Сироватці добротною, аби згодом передати її сину.
— Місце тут класне, не шумне, повітря чисте. Весною взагалі, як в раю: всюди квітнуть рожі. Питаю іноді Артема: «Чи будеш тут?». Він відповідає: «Як піду на пенсію». Розумієте, мені головне, щоб усе, що я роблю, не пропало даремно, щоб син продовжив нашу сімейну справу.
