До 24 лютого 2022 року Катерина Арісой мешкала в Бахмуті. Там понад десять років займалася зооволонтерством та створила мініпритулок для тварин. З початку повномасштабного вторгнення діяльність волонтерки дещо змінилася — вона рятувала чотирилапих мало не на всій лінії східного фронту, допомагала на щойно деокупованих територіях Харківщини.
Потрапивши на Сумщину, у березні 2023 року Катерина створила волонтерський центр допомоги переселенцям з окупованих територій. Поруч працює єдиний пункт пропуску з Росію в Україну — це «зелений коридор», що дозволяє людям з окупації потрапити на підконтрольну Україні територію. Катерина спільно з місцевими волонтерами допомагає цим українцям — вони можуть лишитися переночувати, поїсти, отримати першу медичну допомогу.
Текст про Катерину Арісой ми публікуємо у межах проєкту «Вона. Війна» від дніпровського медіа КУСТ. «Вона. Війна» — серія текстів про роль українських жінок у війні: від мам, сини та доньки яких боронять нас на фронті, до волонтерок та активісток, які цілодобово наближають перемогу своєю працею.
Допомогти тим, на кого ніхто не чекав
Понад десять років Катерина Арісой допомагала безпритульним тваринам у рідному Бахмуті. Після початку повномасштабного вторгнення вивезла свій мініпритулок до Дніпра та зайнялася волонтерською діяльністю по всьому сходу — привозила гуманітарні вантажі цивільним і військовим та евакуйовувала тварин з лінії фронту.
Волонтерка згадує, що коли лінія фронту стрімко рухалася у Луганській області, частина волонтерів з її команди намагалися вивезти тварин із Лисичанська. У той момент росіянам вдалося окупувати місто.
Так троє її друзів потрапили у пастку, адже згодом росіяни взяли їх у полон, у якому вони пробули трохи менше ніж сім місяців. Їх відпустили у Луганську, звідки вони намагалися виїхати на підконтрольну Україні територію. Згодом чоловіки дізналися про «коридор» від російського села Колотилівка до Покровки на Сумщині та вирушили туди.
З собою друзі Катерини везли ще трьох котів та чотирьох собак. Перехід кордону зайняв у них близько двох днів, адже росіяни постійно затримували перевірки. Врешті, отримавши дозвіл від місцевих прикордонників на перетин кордону, волонтери мали пішки пройти ще кілька кілометрів «сірої» зони з речами й тваринами.
― Я приїхала зустріти друзів у Покровці. Чекати довелося довго і за цей час до мене підходили люди, що теж перетнули кордон та просили допомоги дістатися до міста. Місця в моїй машині не було, тож допомогти їм нічим не могла, а більше цих людей тут ніхто не чекав. Окрім перевізників, що вимагали шалені гроші, ― розповідає Катерина.
Вже за тиждень вона повернулася на Сумщину з командою однодумців, щоб створити простір для людей, що перетинають простір. Там вони могли б відпочити, поїсти, отримати медичну допомогу. З цією ідеєю звернулися до селищної ради одного з сіл біля кордону. Їм допомогли з приміщенням та познайомили з місцевими активістами, які хотіли долучитися. Центр назвали на честь громадської організації, що опікується цим проєктом — «Плурітон».
Після команда Катерини перевезла з Дніпра все, що може знадобитися у волонтерському пункті ― розкладачки, подушки, матраци, а волонтери з іншої організації допомогли придбати холодильник.
Місцеві розуміли, що ті, хто їдуть з Росії в Україну, долають важкий шлях та раділи, що тепер хтось цих людей зустрічає. Вони почали приносити продукти, страви. Хтось приніс матрац та диван, іграшки для дітей, ― ділиться волонтерка
Згодом команді вдалося домовитися з владою Сум про поселення переселенців у місті. Їм почали надавати юридичні консультації, допомагати з документами та квитками у регіон, куди ті прямують. Катерина розповідає, що найчастіше переселенці не затримуються у Сумах, а вирушають до Києва, Харкова. Після підриву Каховської ГЕС — на Херсонщину, адже багато хто виїхав з затоплених міст та сіл, але хоче жити ближче до дому.
Також волонтери почали возити людей від кордону до Сум. Раніше цим займалися перевізники, які домовлялися з росіянами та вивозили переселенців від Краснопілля до Сум. Катерина говорить, що люди витрачали на це величезні кошти, тож вони вирішили доставляти їх безкоштовно. Після цього перевізники почали погрожувати працівникам центру, адже втратили дохід.
Поступово водії зрозуміли, що їхати до пункту вже немає сенсу. Проте волонтерка розповідає, що один з перевізників і досі намагається «перехопити» людей, кажучи про те, що волонтери — шахраї та хочуть ошукати відвідувачів. Одного разу йому вдалося відвезти розгублених переселенців до відділку поліції, щоб ті подали заяву проти Катерини.
Місто на лінії вогню
Колись я розповідала людям про Бахмут асоціаціями з заводом шампанських вин і соляними шахтами. Тепер не треба пояснювати, де це, адже місто стало відомим на весь світ форпостом
Історія волонтерства Катерини раніше завжди була пов’язана з рідним містом. У Бахмуті вона створила притулок для безпритульних тварин «Лада». Коли у 2014 році Росія напала на Україну, вони потрапили в окупацію. Так прожили близько двох місяців до звільнення українськими воїнами. Пізніше жінка почала волонтерити у громадській організації «Бахмут Український» і допомагати військовим і переселенцям.
За словами Катерини, бахмутяни знали, що в разі повномасштабного наступу Росії, їхнє місто знову буде під атакою. Проте жінка сподівалася, що вже пережила найстрашніші часи.
— Під час окупації 2014-го притулку було важко ― тварин багато, люди виїжджали й лишали своїх улюбленців, а допомоги не було. Всі роки ми жили, як на пороховій діжці, проте у якийсь момент зник страх за себе, адже людина втомлюється постійно боятися. Лише страх за тварин та притулок нікуди не подівся.
Тому за кілька місяців після початку повномасштабного вторгнення жінка вивезла тварин з Бахмута до Дніпра, хоча сподівалася, що вже за кілька тижнів зможе повернутися додому. Коли ж ситуація у місті не покращилася, Катерина почала їздити в Бахмут з гуманітарними вантажами, допомогою військовим і тваринам, доки в місті не стало вкрай небезпечно.
Влітку 2022 року Катерина приєдналася до команди, що евакуювала тварин з лінії фронту. Вони вивозили тварин з Бахмуту, Часового Яру та Луганщини, на території якої йшли важкі бої. Саме у той час троє членів команди Катерини потрапили у полон у щойно окупованому Лисичанську. Коли восени розпочався український контрнаступ, команда вирушила на деокуповані території ― в Куп’янськ, Лиман, Ямпіль.
Катерина розповідає, що Лиман вразив її найбільше ― на зустріч волонтерам бігли голодні люди та собаки, а в машини плигали коти у пошуках їжі.
― Довго «відходила» від поїздки до Ямполя ― ми щороку бували там з родиною, відвідували місцеве лісове господарство. Тож я знала, що у місті є зоопарк, з якого не евакуювали тварин. По приїзду одразу вирушили туди, у надії знайти тих, кому вдалося вижити.
Там на мене чекав справжній жах ― з сотні тварин ми знайшли живими лише двох коней, ламу, диких свиней, чотирьох віслюків, качку та козла. Всі інші загинули від голоду, обстрілів та від росіян, що їх їли. Пізніше місцеві підтвердили, що більшість з них померла від рук бурятів, ― ділиться волонтерка.
Через певний час українські військові повідомили, що знайшли нутрію з дитинчатами, що врятувалися з зоопарку, а на Різдво інші військовослужбовці за 30 кілометрів від Ямполя знайшли ослицю.
Зібравши цих тварин, волонтери почали будувати для них притулок у Дніпропетровській області. Проте плани у Катерини масштабніші ― вона планує створити там центр каністерапії. Це методика психологічної реабілітації людей за допомогою собак.
Жінка розповідає, що відкриття подібного закладу — її давня мрія. До повномасштабного вторгнення вона створила проєкт центру каністерапії у Бахмуті для реабілітації військових, що пройшли АТО та ООС і цивільних, що постраждали від бойових дій. Проте зараз, коли збільшилася кількість людей зі стресовими розладами, цей центр став ще більш актуальним.
«Мамо, тут набагато краще»
Зараз жінка живе в Сумах та часто лишається у центрі поблизу кордону, коли там велике навантаження. Катерина розповідає, що через пункт пропуску щодня проходять десятки людей зі своїми історіями. Дехто дивується, що їх не цькують за російську мову та, навіть, безкоштовному чаю.
― Інколи зустрічаємо дуже «закритих» людей, які до всього ставляться з недовірою. Один із чоловіків, наприклад, сидів на вулиці сам-один та їв огірки з пакета, бо не вірив, що ми все робимо безкоштовно. Я кажу йому: «Це ви там звикли, що просто так нічого для людей не роблять, а зараз ви в Україні», ― розповідає Катерина.
Проте є також випадки, коли перейшовши кордон, люди цілують землю, плачуть, побачивши український прапор та обіймають військових зі словами «наші хлопчики» та «Боже, я в Україні».
Наша місія у цьому пункті — не просто зустріти людей, нагодувати та вкласти спати. Ми представляємо Україну, адже після перетину кордону люди перш за все бачать нас. Ми прагнемо показати їм, що Україна на них чекає, а українці їм раді та допоможуть
― Найбільша перемога для мене ― коли підлітки, що виросли в окупації під впливом пропаганди, приїжджають до нас та кажуть російською: «Тут так добре. Це Україна? Мамо, тут набагато краще». У такі моменти я розумію, що досягла своєї мети, адже це також громадяни нашої країни, з якими нам доведеться жити.
Без права на вигорання
Волонтерка центру постійно спілкується з людьми, що пережили окупацію. Катерина розповідає, що їхні історії часом важко слухати. Серед відвідувачів ті, хто не тільки тікали від окупації, але й пережили переслідування та тортури. Літню жінку, син якої служить у ЗСУ, росіяни кілька місяців тримали у підвалі.
― Її змушували на відео сказати сину, щоб він склав зброю та повертався на окуповану територію, щоб здатися у полон. Вона ж говорила лише «Слава Україні» та «Синку, не повертайся, ти борешся за свободу, я своє вже віджила». Наші відвідувачі розповідають такі жахи, що буває ловлю себе на думці, що росіяни ― не люди, бо людина не може такого робити, — ділиться волонтерка.
Їхня громадська організація співпрацює з командою міжнародної моніторингової місії від Управління Верховного комісара з прав людини. Вони збирають інформацію про порушення прав людини, щоб надати ці відомості Гаазькому трибуналу.
— Ми збираємо всі ці історії не тільки для того, щоб засудити Путіна та інших росіян, але й для того, щоб наш народ ніколи не забував, що ворога не можна пробачити.
Волонтери «Плурітону» не відкривають збори на допомогу та не збирають донати. Витрати на роботу намагаються забезпечити самостійно й лише нещодавно почали співпрацювати з різними великими організаціями. Серед них «Восток-SOS», що допомагає покривати витрати на паливо.
Хоча Катерині доводиться багато працювати, вона переконана, що розмови про волонтерське вигорання зараз не на часі. На її думку, кожен має для себе визначити, для чого займається цією справою ― для себе, людей чи країни. Адже військові, навіть коли дуже виснажені, не можуть покинути службу, бо втомилися від війни.
Думка, що я на своєму місці, підтримує мене у складні часи. Кожен має робити те, що вдається найкраще
Ми маємо спільний біль
― Розумію, що моя допомога ― це крапля в морі порівняно з вантажем всього, що людина несе в собі. Є історії, коли ти знаєш, що нічим не допоможеш, особливо якщо люди втратили близьких. Проте слухаючи розповіді про втрату житла, бізнесу ― я розумію їх, як ніхто інший.
Коли з відвідувачами пункту спілкуємося ближче, розповідаю, що сама родом з Бахмуту, і більше не потрібно слів, щоб зрозуміти одне одного ― ми маємо спільний біль, ― розповідає Катерина.
Волонтерка переконана, що цей спільний біль не тільки допомагає краще зрозуміти людину, але й зближує суспільство. Жінка розповідає, що під час роботи їй трапляються люди з проросійською позицією. Вони можуть казати щось неприємне волонтерам центру та часто показують невдоволення, як би сильно їм не допомагали.
Проте якщо ми своєю працею допоможемо принаймні одній людині ― для нас це показник, що все не дарма. І це дає сили боротися далі
