Відео Артема Познанського зберігає у своїх сімейних архівах чимало сум’ян. Він, певним чином, був головним та найуважнішим свідком народження їхніх родин, фільмуючи весілля та інші знакові події. Разом із дружиною Аліною та агенцією «Віват» (зараз бренд Poznanski) вони організували та провели безліч свят у нашому місті. А згодом поїхали підкорювати Київ. І це їм добре вдавалося, поки не трапилося 24 лютого.
Тепер Артем Познанський — солдат і відеограф проєкту «Культурний десант». Разом із Колею Сєргою, Сашею Чемеровим, Павлом Вишебабою та іншими українськими митцями він відправляється у зону бойових дій та військові госпіталі, аби підтримати тих, хто захищає країну. Його місія — писати історію цього проєкту. Свою ж історію він розказав Цукру.
«Ну яка армія в ті часи?»
У «Культурний десант» я потрапив не одразу. Хоча військовим хотів стати набагато раніше, ще зі школи. Двоюрідний брат служив в армії, мілітарний стиль мені подобався і загалом це мало романтичний вигляд. Але яка армія була в ті часи? З ким не говорив — особливо з братом — то всі мене відмовляли і пояснювали, що збройні сили були зовсім не тим, що я собі уявляв.
Так я опинився на економічному факультеті, а не в сумській «артязі», і став обмежено придатним у військовий час
Коли почалося повномасштабне вторгнення, пожалкував, що не маю військового досвіду. Кожного дня мені не давала спокою думка, що я маю йти до ЗСУ. Від початку війни так чи інакше співпрацював із військовими, шукав, куди застосувати все те, що я знаю та вмію робити. Так став волонтером у медіаслужбі 3 штурмової бригади та намагався потрапити в аеророзвідку та інші «технологічні» підрозділи.
Не пішов в армію в перший день, бо мав захищати дружину та дітей. Але щойно вони поїхали зимувати до США, то зрозумів — піду служити. Не казав дружині, але вона здогадувалася.
Родина хвилюється за мене, хоч і пояснюю їм, що в «Культурному десанті» не так небезпечно, як в інших підрозділах. Але вони все одно не вірять
Мої сумські родичі тим часом лишилися на місці, сестра зараз у Сумах. Мої батьки і батьки дружини теж досі в області. Дружина з дітьми теж скоро повертаються до України.
«Тут я на своєму місці»
Щойно дружина з дітьми полетіли до США, я відправив резюме у декілька підрозділів, де шукали військового відеографа. Мені подзвонив командир «Культурного десанту» Коля Сєрга: «Подавався? Готовий сьогодні їхати з нами?». Погодився, хоч мене тоді вже запросили в аеророзвідку. Бо відчув, що це моє, що тут я буду на своєму місці.
Вони шукали людину, готову їхати будь-куди і знімати роботу «Культурного десанту» — це група морально-психологічного забезпечення на базі 59-ї бригади ЗСУ, там я служу солдатом. Але у «Десанті» немає суворої субординації і вертикальних стосунків. Це більше схоже на модель IT-компанії, де є проджект-менеджер і завдання, які ти маєш виконувати та відповідати за провали.
Тепер їздимо у відрядження до інших підрозділів, де допомагаємо хлопцям і дівчатам розвантажитися морально. Також є однойменна громадська організація, яка допомагає нам залучати цивільних артистів до поїздок. Але кістяк «Культурного десанту» — це військові
З атмосферою у «Десанті» теж усе окей, адже Коля Сєрга — психолог. Він розуміє, яка людина підходить підрозділу. Ми в команді намагаємося підтримати одне одного, постійно рефлексуємо. Їдемо в машині після зустрічі та відразу обговорюємо все, що сталося, що побачили і відчули.
Саме така колективна робота не дає занепасти духом. Тому що ми ж маємо бути самі в ресурсі, щоб його ж віддавати бійцям. Але з іншого боку, коли допомагаємо комусь, то цим же ми самі й живимося.
Питаю: «Як вам?», він каже: «Я вдома побував»
У «Культурному десанті» я роблю фото і відеоконтент, яким креативна команда наповнює сторінки наших соцмереж. А в зоні бойових дій моє завдання — не просто зробити звіт про концерт, а показати глибші моменти, те, що відчувають бійці під час наших приїздів — хвилинку щастя, яку ми приносимо людям на фронті. Це має бути відповідь на питання, чи взагалі потрібна культура на війні.
От прямо сьогодні запитав у бійця після концерту: «Як вам?». А він каже: «Я вдома побував». І в нього починають котитися сльози
На війні, у постійному стресі бійцям важко розслабитися ментально. А коли ми приїжджаємо, то трішки їх «перемикаємо», даємо відпочити хлопцям і дівчатам.
«Зараз мій клієнт — перемога»
На війні стало легше працювати з відео, хоча до деяких моментів довелося звикати. Наприклад, у нас весь час змінюється склад команди, я почав відчувати більшу відповідальність, не маю права «халтурити». Буває важко через фізичну втому, і тоді непросто займатися творчою роботою. Але беру себе в руки та налаштовуюсь, бо взяти паузу чи відпочити не можу.
Зараз працюю майже цілодобово, але у мене такий ритм життя був, напевно, останніх років п’ять. Наприклад, якщо потрібно було терміново внести правки, бо це надважливо для клієнта, то я робив це на лавці в парку чи машині. Для мене важливий професійний підхід, увага до деталей і вчасність.
Так само я працював із клієнтами в минулому житті, але тут у мене клієнт — як би це пафосно не звучало — це наша перемога. Яким би мінімальним не був мій внесок у це, але я маю його зробити якісно
Але щойно визначив нові скрипти для роботи в таких умовах, стало легше. А ще армія дуже привчає до порядку, жодного разу не відчув тут безладу.
Зараз нарешті відчуваю себе там, де маю бути. На війні відходять на другий план речі, які тебе раніше турбували щодня та заважали працювати. Тут практично немає непорозумінь, враження, що ми всі — сім’я.
«Туди не їдемо, бо вже «прилетіло»
Як сказав мій побратим, ми працюємо, як партизани. Збираємося у секретному місці, а потім розбігаємося, як миші. Особовий склад збирають командири, локацію ми обговорюємо буквально перед виїздом. Бували близько до лінії фронту — до кілометра. Місце може мінятися, бо розвідка повідомляє, що інформація зчитана.
Вчора, наприклад, мали виступати в будівлі чи під нею, але було запізно. Тому провели концерт там, де зупинилися — на городі. Навколо нас хлопці сиділи на землі, а в центрі виступав зі скрипкою Мойсей Бондаренко, наша зірка. Саме його інструмент звучав на заставках Євробачення цього року, до речі.
Під обстріли, на щастя, не потрапляли. Скоріше за все, нам щастило. Бо іноді на позиції, куди ми мали приїхати, «прилітало» за пару годин до візиту чи після. Але ми, як військові, такі речі прекрасно розуміємо і тому в такі місця не веземо цивільних.
«Після війни нашої роботи менше не стане»
Думаю, від кожного з нас залежить, як швидко ми наближатимемо перемогу. Допомагають і донати, і волонтерство, і відбудова, і повага одне до одного, і говорити українською, і бути голосом держави за кордоном. Мені б хотілося, щоб наше суспільство було гідним усіх героїв, які віддали своє життя заради України.
Я розумів, що ця війна надовго, і йшов сюди, готовий грати в цю гру не тільки до офіційної перемоги над ворогом. А й до того моменту, коли ми піднімемося і станемо на ноги після цієї війни. Тому що наша допомога буде потрібна.
Муситимемо підтримувати психологічний стан військових і поранених, чим займаємося і зараз
Від автора: через кілька днів після інтерв’ю родина Артема успішно повернулася до Києва. Це фото на березі Дніпра зробила донька Артема і Аліни Познанських Мілана:
