У кінці липня частина нашої команди поїхала в прикордонні населені пункти Краснопільського району, аби показати життя та побут людей, які знаходяться за декілька кілометрів від росії. Що з цього вийшло — дивіться у нашому фоторепортажі.
Дорога
Від'їхавши за 20 кілометрів від міста, ми помітили заведену сільськогосподарську техніку, тож вирішили зупинитися. На полі стояли аграрії, які щось дуже емоційно обговорювали. У цей день вони виїхали на польові роботи на своїх комбайнах та тракторах. Деякі їхні колеги сьогодні поїхали працювати впритул до російського кордону. Чоловіки дуже приязно відгукнулися на прохання сфотографуватись, а також розповіли, що сумські поля максимально постаралися засіяти, тож врожай цього року має визріти не зважаючи на повномасштабне вторгнення.
Чим ближче наближалися до прикордоння, тим менше машин зустрічали на шляху. На асфальті видніються сліди від гусениць танків, як нагадування, що не так давно тут їздила ворожа техніка. Не доїжджаючи до Краснопілля бачимо спалений російський танк, що вже заріс травою та квітами. Він наче символізує, що попри все — життя триває.
Краснопілля
Перша зупинка — селище Краснопілля. У центрі міста людей небагато, як для суботнього ранку. Біля центрального ринку хтось торгує овочами з городу, а хтось розливає домашнє молоко. Місцеві з нами розмовляють неохоче, зізнаються, що хоч обстрілів у селі до цього дня не було, але кожен турбується за свою безпеку, бо від кордону їх віддаляє двадцять кілометрів.
Вирішуємо трохи прогулятися, тож обходимо всю центральну площу, бачимо, як майорить український прапор, а також чуємо співи в місцевій церкві. Поблизу нас проїжджає чоловік на електросамокаті, а місцева жителька вигулює хаскі на довгому повідцю. Наостанок вирішуємо зайти до місцевого магазину край дороги. Продавчиня радісно нас вітає та пропонує налити чогось прохолодного. Говоримо, що сумські журналісти, і вона дружньо запевняє, що краще їхати в сторону кордону, бо «тут немає що показувати та ні про що говорити».
На момент нашої поїздки Краснопілля фактично не обстрілювали, а десь через тиждень Сумська військова адміністрація повідомить про ракетні удари в приватні будинки та домогосподарства.
Мезенівка
Уже два дні як в селі Мезенівка Краснопільського району не було обстрілів. Місцеві жителі розповідають, що росіяни зазвичай стріляють по околицях населених пунктів, але кілька тижнів тому влучили в місцеву школу та кладовище.
— Он туди попали, прямісінько на кладовище. Вирва була більше ніж чотири метри. Незрозуміло, куди вони цілились, але влучили ще й в приватний сектор, машина згоріла, — розповідає одна із місцевих жительок.
— До села, зазвичай, не долітає. Хоча ми вже й не ховаємося в погріб, як раніше. Сповіщень тривоги в селі немає, тож падаємо на підлогу, якщо чуємо, що десь бахкає. Хто досі боїться, а хто вже звик, — додає інша жінка.
На початку березня село було в окупації. Люди пригадують, що всі сиділи по хатах: замикалися всередині й зайвий раз не виходили на вулицю. Коли російські окупанти відходили, дорогою обстрілювали цивільні будівлі. На одному з магазинів досі видно сліди від міномета.
Ми гуляємо селом та питаємо місцевих, чи звикли вони жити під постійними обстрілами. Більшість запевняє, що до цього неможливо звикнути.
— Звикнути до цих артобстрілів просто нереально. У кожному подвір’ї є погріб, але ми зараз туди не ховаємося. Спускатися вже не хочеться, але на початку всі по них сиділи. Тепер, мабуть, пересиділи цей страх, просто порівнюєш наше село з іншими містами й думаєш, та в нас ще слава богу. Лише якби гірше не було, — ділиться один з місцевих жителів.
— Обстрілювати нас ще будуть, бо до російського села напряму 7 кілометрів. Живемо на кордоні, так би мовити. Але завдяки нашим хлопцям, які нас оберігають, росіяни вже сюди не зайдуть, як заходили маршем 24 лютого. Вже не буде такого, що сотні танків їхатимуть селом, — підхоплює розмову інший чоловік.
Хоч село знаходиться дуже близько від кордону, люди з легкістю ідуть на контакт і переповідають події 24 лютого. В одному з місцевих магазинів продавчині зізнаються, що ходили на роботу навіть під час окупації, хоч було неймовірно страшно. Росіяни заходили до магазину, але за продукти платили рублями. Зараз же, не зважаючи на обстріли, люди почувають спокійніше, бо поруч знаходяться українські захисники.
У селі Мезенівка нічого не працює крім магазинів. Кілька разів на тиждень власник крамниці їздить до міста та закуповує необхідні товари. Багато людей виїхали з села разом з дітьми. Є пусті хати, а є й такі, до яких періодично приїжджають і виїжджають люди. У селі фактично залишилося старше покоління, як говорять місцеві.
— Знаєте, люди дуже змінилися. Ми всі в селі наче стали одним єдиним цілим. Часто збираємося на вулиці, спілкуємося між собою, бо вдома робити нічого, всі дружать. Та й знаєте, коли наші хлопці поруч, то якось спокійніше себе відчуваєш.
Майське
У прикордонному селі Майське мешкає 12 людей. Окрім власного господарства та вечірніх посиденьок біля центральної яблуні — люди більше нічим не займаються. У маленькому селі, що за кілька кілометрів від кордону, немає аптек чи магазинів, тож місцевим доводиться їздити до сусіднього населеного пункту, якщо потрібна медична допомога. Раз у тиждень українські військові приїздять до села та привозять щось зі списку, який складають місцеві.
Ми підходимо до «центральної площі». Місцеві активно розпитують, звідки приїхали. Потім рукою нам показують в сторону кордону і кажуть: «росія он, на горбі вже». Інтернету тут немає, а мобільний ловить слабо, тож про повітряні тривоги дізнаються, якщо поруч обстрілюють.
Вибухи чують постійно, і вже з легкістю можуть відрізнити вильоти й прильоти. Коли гепає, то сидять наче на пороховій діжці, зізнаються місцеві. Як вдень у селі тихо, то значить стріляти можуть вночі.
— Стояла якось на городі, а вже чую, як щось голосно гупає. Аж присіла від звуку, — розповідає одна з жінок.
До погреба люди не спускаються, бо кажуть, що там може привалити, тож безпечніше залишатися на вулиці. Говорять, що росіянам нічого робити, ото й стріляють.
— Коли чуємо, що щось летить, то нікуди не тікаємо, а сидимо на вулиці, чесно вам кажу. Якщо прилетить, то прилетить, бо страшніше смерті вже нічого не буде, — зізнається один із місцевих мешканців.
Люди розповідають: добре, що є вода, бо в сусідньому селі, наприклад, розбили башту. Коли ми вже збираємось їхати, місцеві запрошують нас залишитися:
— Свіже повітря, чистота, природа! Тут у нас порядок! Грубу поставите й будете жити. Та і нас оберігають кругом, так що нічого боятися, — додають наостанок.
