Зруйновані міста, з якими пов’язані класні спогади, страх за рідних людей, емоції, що накривають після відвідин Ірпеня та Бучі. Це лише невеликий перелік усього, що відчувають нині українські журналісти. «Життя не готувало мене, що бачитиму стільки мертвих тіл, працюватиму на ексгумації та ховатиму своїх знайомих», — говорить репортерка «Громадського радіо», комунікаційна менеджерка благодійного фонду «Восток SOS» Анастасія Горпінченко. Сама журналістка родом з Охтирки, з 2020 року відвідує східні регіони країни в складі гуманітарних та моніторингових місій. Чому одного разу з головою поринула в тему Донбасу, й чого нині боїться найбільше — вона розповіла Цукру.
Як у книжці Жадана
Суми для Насті — це місто, де вона навчалася та водночас працювала на «Суспільному» й на сайті «Спецкор». Потім — був Київ і «Громадське радіо», з якого почався інтерес до воєнного Донбасу.
— І досі не можу собі до кінця пояснити, чому мені цікавий цей регіон, — міркує журналістка. — Можливо, тому, що я не була учасницею Революції гідності, адже на той час мені виповнилося 15. Згодом, поринувши в цю тему, я ніби стала дотичною до реального життя моєї країни.
Працюючи на «Громадському», дівчина вела профільні ранкові ефіри, в яких обов’язково обговорювали проблеми східного регіону. Водночас вона підшукувала варіанти, які допомогли б пірнути в тему іще глибше.
— Майже два роки тому, — розповідає, — я знайшла, благодійний фонд «Восток SOS», який підтримує переселенців і постраждалих громадян під час війни на сході. Організація саме потребувала комунікаційного менеджера. Я відгукнулася на вакансію, мою кандидатуру затвердили й відтоді почалися систематичні поїздки на Донбас.
Уперше на Схід дівчина поїхала восени 2020 року, в складі моніторингової місії з дотримання прав людини на контрольно-пропускних пунктах в’їзду-виїзду в Донецькій та Луганській областях. Це були КПВВ з так званими «лнр» і «днр». Їхали вздовж лінії розмежування від Станиці Луганської до Мар’їнки.
— Ми не прямували на передову, тож я не боялася. Зі мною були колеги, які завжди знали, що робити в різних ситуаціях. До того ж більшість з них — переселенці з Луганська, а я мала кредит довіри до їхнього досвіду.
Усе було супернове, — продовжує Настя, — терикони, степи. Десь приблизно так уявляла Схід, коли читала романи Жадана. Постійно перепитувала себе: «Я що, в його книжці?». Навіть зараз, коли туди їду, думаю, чи це раптом не кадри з моєї уяви?
Візити на Донбас підтвердили переконання журналістки, що умовний поділ народу на західняків, східняків і центральну Україну — це ворожий наратив, який успішно просувався в нас багато років. Насправді Донбас виявився не таким уже й російськомовним.
— Так, російська там є, але вона присутня переважно у великих містах, в індустріальних центрах. Маленькі населені пункти Луганщини й Донеччини переважно українськомовні й суржикомовні. Ці поїздки дали мені підґрунтя, щоб розповідати про нав’язані стереотипи іншим, — підсумовує дівчина.
Сказати мамі про війну
Місяць, що передував повномасштабному вторгненню, Настя провела на Сході. Конфлікт загострювався й журналістка допомагала іноземним колегам висвітлювати події.
— Ми планували їхати туди на тиждень,— згадує, — але оскільки зростала кількість обстрілів, залишились аж до ранку 24 лютого. Тієї ночі ми були в Сєвєродонецьку, в офісі благодійного фонду. Прокинулися не від вибухів, а від телефонного дзвінка.
О п’ятій ранку колезі повідомили, що почалася війна. Сказали, що по всій лінії фронту криють градами, а в Мілове вже зайшли російські війська. Тож наша команда швидко зібралася й попрямувала на Київщину, а звідти — планували дістатися Ужгорода.
— По Сєвєродонецьку, — каже Настя, — тоді нічого не прилітало, лінія фронту була далеко.
Мине місяць, і дівчина повернеться сюди знову, однак це буде вже зовсім інше місто: без світла, води й газу. Її зустрінуть зруйновані будинки й розпалені на вулицях багаття, на яких місцеві готуватимуть собі їжу.
Однак, це буде потім. Зараз волонтери їдуть у напрямку Києва й дорогою спостерігають черги на заправках і біля банкоматів. 24 лютого, говорить журналістка, вона навіть вибухів не чула, натомість дуже хвилювалася за маму, яка перебувала в Охтирці.
Я все думала, як їй сказати про вторгнення, щоб не налякати. Мені не хотілося вживати слово «війна», здавалося, що це звучить, як «капец»
— «Путін оголосив проведення військової операції в Україні» — такий заголовок я прочитала в новинах, й саме цю фразу повторила мамі. Евакуйовуватися вона не хотіла, бо в місті ще було тихо.
З перших днів Охтирку намагалися взяти штурмом. Ворожі танки навіть в’їхали до населеного пункту, однак дуже скоро українська армія змусила росіян відступити. Тоді в хід пішла важка артилерія та авіація. Вибухи обривали життя, руйнували об’єкти інфраструктури й цілі житлові райони, а в середині березня загарбники бомбардували центр міста.
— Кілька ночей підряд мама провела у погребі. Потім подзвонила мені й і сказала: «Все добре, не хвилюйся. Я зібрала документи на будинок і гроші в блакитну теку, раптом щось трапиться — ти знаєш де її шукати». У цей момент я зрозуміла: не готова чути, що таким чином найрідніша людина прощається з життям. Тому вмовила її виїхати до мене в Ужгород. Там, разом з мамами моїх колег, вона живе й досі. Жінки посадили город й жартують, що тепер в них є дача на західній.
Занурення в реальність
Упродовж першого місяця повномасштабної війни Настя разом з колегами «Восток SOS» працювала в Ужгороді. Дівчина волонтерила, інформувала іноземних донорів про те, що відбувається в Україні. Однак, наприкінці березня, вона вирішила повертатися до Києва.
— Я відчувала: якщо сидітиму на західній, матиму викривлене сприйняття війни. Мені дуже важливо бачити й розуміти те, що відбувається, включно з усією «жестю»: зруйнованими будинками й убитими людьми. Тому не хотілося бути відірваною від реальності.
Коли Настя поверталася до столиці, на околицях ще тривали бої. Другого квітня Київщину звільнили від окупантів, а згодом стало відомо про масові вбивства мирних мешканців, вчинені російською армією.
— Працювала в Ірпені, Бучі, Бородянці, Горенці й Копилові. Було різного: ексгумації, братські могили, поховання в садках, на подвір’ях, а ще розповіді людей про те, як зникали їхні рідні. Якщо Буча стала уособленням кошмару в кількості вбитих і закатованих цивільних, то Бородянка всіх шокувала масштабами руйнувань. На центральній вулиці — через один знищені авіаударами будинки, а під завалами — тіла людей, що ховалися в підвалах від обстрілів.
Загалом характер російської армії можна прослідкувати через багато історій на Київщині, — вважає журналістка. Про моральні якості загарбників говорять зґвалтування, катування, розстріли в спину, а також умови, в яких жили загарбники.
У багатоповерхівці елітного житлового комплексу в Бучі — зас**ні, пробачте, квартири. І це не фігура мови
Багато людей говорять про те, що окупанти дуже дивувалися, що ми гарно живемо. Я обережно ставлюся до всіх свідчень,— запевняє, — адже історії, котрі певний час «пожили» в населеному пункті, обростають додатковими фактами.
Але ж їздила по гарячому! До того ж про це розповідають люди з різних регіонів. Спеціалісти, які працюють з жінками, що пережили зґвалтування, — продовжує журналістка, — сходяться на думці, що масовість цих випадків вказує на толерування злочинних дій керівництвом російської армії. Тож я завжди кажу: все, що робить росія — це геноцид.
— Побачене спонукає тебе говорити на тему війни ще більше, — каже журналістка.
Для неї, як і для більшості українських репортерів, важливо бути очевидцями. Це дає підґрунтя, щоб опонувати всім тим, хто говорить, що Буча — це фейк. Після публікації одного з матеріалів, Насті написав чоловік з Великої Британії. Він сказав, що текст його шокував, тому передав інформацію до поліції, яка має прямий зв’язок з Міжнародним кримінальним судом.
— Саме тому фіксація злочинів є дуже важливою, — наголошує журналістка. — Нехай через роки, але все скоєне повинне мати своє логічне завершення у судах. Винні мають бути покарані, особливо вище військове керівництво росії!
Буває, до нас приїжджають за «жестю»
— Під час роботи я, на диво, беземоційна, — розповідає Настя.
Її головні завдання у цей момент — зібрати якомога більше інформації, зробити фото, відео, записати звуки для радіо. Дівчина не плаче разом зі співрозмовниками й не боїться підійти до мертвого тіла. Емоції зазвичай накривають її вже після.
— Я переважно відписую матеріали вночі. Тоді й переслухую записані історії, буває, плачу над ними. Втім, маю сказати: коли тобі болить, тоді й пишеться. У мене, як і в усіх, стрибають емоційні стани. Ці гойдалки стали чимось нормальним. Ти намагаєшся на них ловити хвилю, балансувати, щоб не скотитися в розпач.
Так, якоюсь мірою важко, бо життя не готувало мене, що бачитиму стільки мертвих тіл, поховаю багатьох своїх знайомих, прокидатимуся й боятимуся за близьких. Але разом з тим, мені дуже важливо все це відчувати.
Хочу закарбувати ці знання й розказати про них якомога більшій кількості людей, особливо за кордоном
Зараз Настя веде відеоблог, у якому описує усе, що відбувається в Україні. Його транслюють на телеканалі «ARTE» для глядачів з Франції та Німеччини.
— Здебільшого іноземці пишуть мені слова підтримки. Також в мене є можливість спілкуватись із колегами з-за кордону. Ось тут виникає відчуття, що дуже багато всього треба пояснювати. Здавалося б, дуже очевидні нам речі, викликають в іноземців нерозуміння чи навіть здивування. Тому треба говорити про все: починаючи комендантськими годинами та повітряними тривогами, й закінчуючи ситуацією на фронті та потребою у зброї для нашої армії.
— На жаль, інколи — розповідає журналістка, — доводиться відмовлятися від деяких форматів роботи, які пропонують закордонні медіа, адже є небезпека нашкодити героям матеріалу. Часом іноземні журналісти приїжджають до нас на «жесть» чи «збирати перегляди». Якось одна з колег спілкувалася з дівчинкою, у якої на очах застрелили маму. Я тоді працювала фіксеркою, тобто допомагала з організацією робочого процесу. «It's a horrible story but not enough», — так прокоментувала мені ситуацію репортерка з-за кордону.
Тож у мені весь цей час протистоять дві думки. Одна про те, що іноземні журналісти — це добре, бо світ має знати всі найжорстокіші кейси. А інша — про те, що деякі колеги дуже необережно працюють. Вони приїжджають просто на тему, на сенсацію. У декого з них відсутнє відчуття толерантності, вони не думають, що можуть нашкодити людині, з якою спілкуються.
Не виключено, що і всередині країни є ті, хто переходять межу прийнятного спілкування, — припускає дівчина, — однак через спільний біль, у нас з’явилося більше чутливості один до одного й поменшало нетактовності.
Не цифри, а життя
Якось Настя побувала на виставі АТОвців. Бійці розповідали про те, як потрапили на фронт, про рани, які гниють, та дітей, що виростають без матусь і татусів. Саме тоді, — говорить журналістка, — цифри у фронтових зведеннях перетворилися на життя.
— Попри те, що ми кожного дня чуємо про смерть, звикнути до цього неможливо, бо кожна цифра — це людина зі своєю історією. Її хтось любив, у неї були рідні й друзі, які більше ніколи не зможуть обійняти, прожити разом всі класні моменти, які могли бути.
— Найбільше я боюся, що про війну забудуть за кордоном. Або до неї звикнуть у західних областях України чи в Києві. Мені це болить найбільше.
Починаючи з 2015-2016 років, Донбас потроху зникав із загальної інформаційної картини дня. Боюся, що так само може статися й зараз
Тому, коли бачу повідомлення про те, що люди у 22 рази стали менше гуглити про війну, я страшенно злюся й з більшим прагненням долучаюся до інформаційного фронту. Так, війна змінила українців, — впевнено говорить Настя.
У нас включилася суперздатність акумулювати сили, горнутися один до одного. Проте, на скільки масштабними є зміни в свідомості, можна буде аналізувати після перемоги. Коли люди відійдуть від шокового стану, тоді й зможемо оцінити кількість тих, хто зробив якісь висновки з цієї війни.