Це інтерв'ю ми записали до початку повномасштабного вторгнення для нашого друкованого журналу

Ранок особливого дня — сьогодні закінчується марафон зимових казок. Та Влад — наймолодший режисер-постановник Сумського національного театру імені Михайла Щепкіна — анітрохи не нервує. Говорить, це вже сорок перший раз за місяць. Сорок перший раз, як на сцені гратимуть «Аладдіна».

— Це моя друга режисерська робота на професійній сцені. Перша була дипломною, одразу після закінчення університету.

Владислав Писарев родом із Горлівки Донецької області. Коли він навчався у Харківському університеті й опановував професію актора, на Сході почалася війна. Згодом він вирішив, що повертатися додому — небезпечно. Планував залишитися в Харкові, та одного доленосного дня зустрівся із сумським режисером, який запропонував йому разом з друзями роботу в Сумах. «Одразу й погодилися. Все ж таки цілою бандою їхали — весело було!» — згадує Влад про переїзд у Суми, що трапився з ним майже п'ять років тому.

Ми зазирнули до творчого життя й провели разом з Владом ранок, насичений підготовками до вистави. Поговорили про справжню роль режисера, дізналися, що насправді відчувають актори на сцені та чому робота в театрі — це «точно не про славу, гроші й популярність».

«Навіщо ці спектаклі для бабусь?»

Головні ролі, режисерські роботи й перемоги у закордонних конкурсах. За більш ніж чотири роки, що Влад провів у сумському театрі, він встиг всією душею прикипіти до цього місця. «Так, ми за всіма критеріями провінція. Але ця свобода…». Говорить, що тут ніхто не зупиняє у польоті фантазії, що дозволяють експериментувати й пробувати. Тут існує та свобода творчості, якої марно шукати в більшості державних театрів України. Ранкова кава та ностальгічна розмова зрештою приводять до спогадів про перші переломні моменти.

— Коли тільки прийшов, було важко. Я часто сперечався, мені багато чого не подобалося, кричав — «Та як так можна, навіщо робити ці спектаклі для бабусь? Нумо рвати, ставити щось інноваційне!».

Лише тепер, відчувши себе по обидва боки барикад і набувши якого-не-якого досвіду, чоловік визнає владу юнацького максималізму, яка не давала подивитися на світ ширшим поглядом і зрозуміти, що театру просто ще й заробляти треба.

— Ми робимо десь 15 прем'єр на рік, з них половина має бути комедіями, дві-три — для себе, а інші — для людей, так би мовити. Мені прикро, що є молодь, яка ніби й хотіла б ходити на нетипові сучасні вистави, але не ходить, бо не знає, що у нас такі є. А чого не знає? Бо коли тебе в п’ятому класі водять лише на щось зі шкільної програми, ти робиш логічний для дитячого світогляду висновок: «Значить, воно все таке». Але ні, воно не все таке.

З іншого боку — як би складно не було це прийняти — але без тієї «Сім’ї Кайдашів» не було би й інших, нових вистав. Ми нікуди не дінемось від бабусь з дідусями, які хочуть бачити на сцені щось таке, до чого вони ще змолоду звикли. Складний компроміс, але у нас ніби виходить сидіти на кількох стільцях одразу. Принаймні поки що.

Поспішаймо!

«О ні, знову ранок, репетиція…». Мабуть, годі й чекати іншої реакція на ранні підйоми від людини, яка пів дня репетирує одну виставу, весь вечір грає іншу, об одинадцятій опиняється вдома, й далеко за північ лягає спати.

— Ранньою пташкою мене не назвеш, це правда. Але таке воно життя взимку — період, коли театр намагається максимально заробити на новорічних виставах. Якщо зараз не попрацюємо на максимум, потім не матимемо змоги ставити те, чого душі хочеться. Вже, до речі, майже десята, нам час збиратися, ще за пелюстками бігти.

— За пелюстками?

— Так, я замовив для «Аладдіна» — за сорок разів, бачте, зносилися. Там така сцена буде… Побачите, одним словом. Поспішаймо!

Поспішаймо — слово, яке багато чого пояснює. Швидко зайти на пошту за пелюстками, швидко доїхати до театру, швидко забігти у гримерку й почати підготовку до вистави.

— Доброго ранку, а двадцять третю зайняли? О, Макс, привіт! Зараз Лінка підійде, прогонимо пісню?

У процесі забігу між гримерками та сценою вирішуються питання зі світлом і фінальними декораціями, розспівуються актори, перевіряється звук та готовність музикантів. За кулісами важко затримати на комусь погляд довше, ніж на хвилину — кожен зосереджено кудись біжить, когось шукає та щось намагається вирішити. І тільки Ірина Олександрівна — жінка, яка контролює технічні процеси під час вистави — залишається на своєму місці: біля мікрофонів і теки з написом «Аладдін».

— Ірина Олександрівна в нас головна — без неї не починається жодна вистава! Так, Ірино Олександрівно? — посміхаючись, питає Влад.

— О, так! То як головна — піду перевірю, щоб все йшло за планом! — так само сміючись, відповідає вона, і за секунду поринає в роботу.

— Цього разу ми з живою музикою граємо — он там, внизу, сидітиме оркестр і виконуватиме варіації пісень з «Аладдіна». А взагалі у нас є два варіанти вистави: один — коли вся музика жива, інший — коли оркестр звучить на записі, а артисти все одно наживо співають.

Фінальні перевірки. Глядачі опиняться в залі за десять хвилин. Актори на сцені — за п’ять. Та перш ніж почати — традиційні кілька слів від режисера.

— Ні, це не напутні підбадьорливі слова, суто поправка на вітер – сказати, де стоїть камера, й уточнити кілька технічних моментів. Мені здається, що всі ці мотиваційні штуки не працюють і все набагато простіше: ти або зібраний, або ні.

Режисер — це не суворий дядько в костюмі

«До нових зустрічей!» — вистава добігла кінця, з місць за мить підриваються діти — оплески, квіти й черги у роздягальню. Цього разу Влад провів виставу в коморі, де налаштовують сценічне світло.

— Так, режисер, всупереч дитячій уяві, це не суворий дядько в костюмі, який сидить на кріслі, говорить, що робити, та лише киває на знак згоди. В житті доводиться бути у всіх дірках затичкою: немає світловика — йдеш налаштовувати світло, немає когось з акторів — йдеш грати роль.

Може здатися, що режисер — це людина, яка робить, що схоче. Та насправді я багато від чого залежу. Перш за все — від акторського складу та політики театру, його фінансової спроможності сплатити за авторські права й виділити кошти на декорації та костюми. Мало того, що хочу поставити, скажімо, «Короля Ліра» — я спершу маю порадитись, створити кошторис, продумати, кого в яких ролях спробую, та домовитись із декораторами. І тільки якщо всі зірки зійдуться — можу почати роботу над виставою. Проте я переконаний: що крутіший майстер — то менше грошей йому потрібно.

Хороший режисер — ніби господарочка на кухні, яка може зробити неперевершені млинці навіть на звичайній воді

Є такі режисери, яким навіть телефонний довідник дай — вони його так поставлять на сцені, що ти аж рота відкриєш. Я поки далекий від цього, мені все ще важлива і достатня кількість фінансування, і близькість драматургії до серця.

Та люди, з якими працюю, не менш важливі. Не знаю, чи можна так говорити, але є відчуття, ніби краще обрати менш талановитого, але з більшим бажанням. Бо є багато талановитих акторів, які чудово про це знають і саме тому дозволяють собі зверхність. Мені ж важливо в кожному знайти індивідуальну мотивацію та створити в колективі здоровий мікроклімат.

Ми тут, як-не-як, магією займаємося, а коли магія як тягар — то вона вже й не магія зовсім

Я прагну до того, щоб не розказувати акторам посекундно, що їм треба зробити — «Тут стань, тут сядь, ти йди наліво, а ти — направо». Мені хочеться зробити такий собі майданчик для гри, в якій є чітко встановлені правила, а сам процес — особиста справа акторів. «Якщо погано — я скажу, а ви поки грайтеся!» — такі забавки й вільності додають виставі життя, чи що. А коли «Ти зараз встаєш, ідеш за ним, він повертає, ти слідкуєш, і ні кроку вліво» — виходить щось геть штучне.

Вистава не має бути теплою ванною

Сподіваюся, колись я стану більш безкомпромісним. З того часу, як прийшов до театру, я дуже змінився: раніше мав величезний запал, кидався з головою у справу і був повний ризику. По суті, мені не було чого втрачати, крім ще нікому невідомого імені. А тепер на мені — відповідальність за акторський склад, всі технічні моменти, декорації та комунікації — я тепер просто не можу дати собі тодішньої свободи та не погоджуватися на компроміси. А треба час від часу повертатися до експериментів.

Бо залишатися на безпечній території — вкрай небезпечно

Найгірше, що я можу як режисер — це зробити приємну виставу: коли глядач приходить і ніби сідає у теплу ванну. Ні, я не кажу, що театр обов’язково має бути якимось надто болючим чи тільки на злобу дня. Є багато поетичних крутих вистав, які підіймають глибокі філософські теми та мають успіх. Але… Театр має давати багато різних, часом приголомшливих емоцій, говорячи на важливі, але не попсові теми. Думаю, гарний театр — це коли ти хочеш показати апельсин, показуєш лампу, а всі розуміють, що ти говорив про апельсин.

«Влад? Хто завгодно, тільки не він»

Сьогодні режисер — моє нове амплуа. Та воно аж ніяк не скасовує вже звичного, акторського. Репертуар нікуди не дівається, його треба репетирувати та регулярно показувати. Зазвичай зранку я їду на репетицію вистави, прем’єри якої ще не було, а ввечері граю іншу, вже звичну. Дехто дивується, питає: «Як тобі вдається так швидко перемикатися?». А я дивуюся, бо не бачу нічого складного — хіба в житті ми не такі самі?

Хіба не ніжимося зранку з коханою людиною, вже за годину встрягаючи у сварку з кимось у маршрутці, а ще за пів — вживаючись у робочу атмосферу?

Коли відкриваєш мою біографію чи список ролей — здається, ніби прийшов Влад у театр і понеслося: от тобі найрізноманітніші ролі, найкрутіші режисери, конкурси, нагороди, гастролі, визнання… Але не було воно так. Мені дійсно в якийсь момент стали часто давати ролі й визнавати як актора, та перед цим довелося пройти безліч невдач та не один раз почути «Влад? Хто завгодно, тільки не він». Просто в певний момент знайшлися люди, які повірили в мене та дали сильний поштовх. Я став отримувати можливості, проявляти себе, багато працювати та завойовувати довіру. Але не все й одразу, не все.

Настрій залу — ніби невловима ціль

Бувають різні вистави та різні режисери. Колись до нас приїхав режисер з Англії: ми тоді писали йому свої історії, він їх компонував, обробляв, і давав нам грати. Це був не класичний театр, а справжня робота драматурга. Коли ми працювали над матеріалом, він казав: «Можна так, а можна так — як хочете!». Та при цьому ми мали певну схему — такі собі правила гри. У виставі завжди є прийоми, яких треба дотримуватися — наприклад, жарт. У ньому побудована своя система, якою щойно знехтуєш, жарт перестане бути жартом. Це, між іншим, справжній режисерський талант — розуміти, коли акторам можна дати трохи повітря імпровізації, а коли варто наполягти на чіткому наслідуванні схеми.

Звичайно, коли ти вже знаєш виставу «від А до Я» — можеш дозволити собі імпровізацію

Але актор на сцені має перш за все займатися партнером: думати про його емоції та про вашу взаємодію. Якщо ти впевнений, що імпровізація сильніше розкриє вашу сцену — то окей. Але якщо не впевнений — краще не ризикувати. Першочергова задача актора — зроби сцену живою: не шляхом того, що ти зараз зробиш щось по-новому й усіх заплутаєш, а шляхом доречної зміни в характері чи тоні голосу. А це вже питання розуміння аудиторії: сьогодні ти можеш витримати паузу у дві секунди і цього буде достатньо, а завтра витримаєш ту ж саму паузу — і зрозумієш, що вона не працює, бо в залі інша аудиторія, інший настрій та інша погода. Це ніби ціль, яка вічно рухається, і в яку вічно треба потрапляти.

Чехов змусив говорити

Ще Станіславський сказав: акторам і режисерам треба розмовляти, що більше — то краще. Раніше як було: є трупа, актори почитали тексти, віддали їх суфлерам, а ті вже розклали ролі по мізансценах — тут трагедійна, там комедійна. А потім на арені з’явився Чехов, який почав писати складно, викликавши своїми п’єсами реакцію типу «Блін, а це не так вже й просто розкладається на чорне й біле, щось тут не так, його складніше грати!». Стали з’являтися глибші конфлікти, внутрішні монологи, приховані сенси. Люди вже не просто мали виходити на сцену й сваритися, все ставало глибше — ніхто ні з ким відверто не конфліктував, але «щось там між ними» відбувалося. Станіславський, як і всі його послідовники, був прихильником позиції «А посидьмо-подумаймо, що там між ними насправді коїться».

З того часу багато років минуло, а ми й досі за таким же принципом працюємо: збираємося за круглим столом, у кожного п’єса на руках, читаємо сцену-дві — обговорюємо

Режисер каже, чого він хоче і як це бачить, актори ж кажуть, що вони відчувають, і як, їм здається, буде краще. Хоча буває, звісно, по-різному. Трапляються і деспотичні режисери, які одразу дають зрозуміти: «От я зараз прочитаю, а ти мені з цією ж інтонацією повтори!» — це також іноді приносить результат, важко заперечувати. Та які б там методи у режисера не були, саме він завжди бачить фінальну картинку, а як уже донести бажане до актора — його справа: він може всю інформацію одразу на тебе вивалити, може поставити п’ятсот запитань, аби наштовхнути на характер персонажа, а може просто сказати: «Ходи за мною і повторюй».

Театр — це як завод, тільки випускає він не автомобільні деталі, а вистави. Етапи виготовлення цієї вистави такі ж, як і етапи виготовлення будь-якої іншої речі: спочатку режисер проходить комісію, де затверджують макет і формують бюджет, потім розподіляє ролі, робить проби, проводить репетиції та зрештою — відбувається прем’єра.

Це не про славу, гроші й популярність

Іноді буває — приїжджає якийсь режисер з іншого міста, у них з актором відбувається хімія, і режисер пропонує роль у виставі. Це нормальна практика, як на мене. Конфлікт ситуації зводиться лише до питання «А чи добре тобі тут, у Сумах?». Якщо ти весь час мрієш кудись вирватись, то й без цього запрошення поїдеш. Питання лише в тому, де твоє місце. Коли комусь здається, що «Зараз я тут і тут зіграю, засвічусь, і поїду далі», то йому, певно, треба вже зараз їхати. Бо ми ж ніби для наших людей маємо працювати — для міста, для області, для тих, кого найбільше розуміємо.

Важко знайти об’єктивно кращі умови, ніж я зараз маю

Гнатися за впізнаваністю — а що вона значить у театральному світі? Мені приємно, звісно, коли якась людина на вулиці впізнає, але відбувається це вкрай рідко — у нас же до театру не більш ніж три відсотки населення ходить. Кіно? А хто мені забороняє зніматися у кіно, паралельно працюючи в театрі? Гроші? В жодному українському театрі немає нормальних грошей — актори в них залишаються точно не через фінансову складову. Тож за чим мені їхати «кудись туди», якщо тут у мене вже багато чого є: певна влада й відповідальність, можливості, ім’я та перспективи?

Актор у театрі — це точно не про славу, гроші й популярність. Тут щось зовсім інше. Я не відмітаю того, що дуже приємно, коли збирається повний зал, тобі дарують квіти й говорять слова вдячності. Але це як вишенька на торті. А чесної відповіді на питання «Чого я залишаюся в театрі?» у мене немає.

Є кілька красивих заготованих фраз типу «Ми робимо місію» чи «На сцені відчуваєш більше життя», але насправді — я не знаю

Хтось із філософів сказав, що гарний актор — це не той, хто емоційно грає, а той, хто викликає емоції у глядачів. Існує певне кліше: якщо ти граєш на сцені, повинен обов'язково всередині щось таке відчувати! Але це неправда, актор нічого не повинен відчувати. Це просто робота: ти під час гри займаєшся якимись технічними речами, партнером, слідкуєш за тілом, контролюєш голос, і в цей момент переживати всередині вулкани емоцій — просто неможливо.

Емоції в реальному житті — це інше

Я мав багато ролей за ці роки та майже щодня транслював величезний спектр емоцій на сцені. Але мені завжди було важко знаходити контакт з незнайомими людьми й показувати емоції у реальному житті. Я не люблю гучних вечірок, шумних компаній та клубів, мені нелегко даються нові знайомства. На роботі, звісно, з усіма спілкуюся, можу жартувати й знаходити спільну мову, але якщо справа стосується близького зв’язку і теплих відносин — вкрай рідко з’являються люди, яким можу відкритися. Навіть коли нам треба викликати майстра додому, аби той полагодив кран, цим займається моя дівчина Крістіна, бо я не люблю зайвий раз із кимось контактувати.

Ми з Крістіною разом працюємо у театрі, і я, якщо чесно, не знаю, ким був би сьогодні, якби не вона

У кожній моїй роботі — акторській чи режисерській — є велика частина її. Кожний свій сумнів, кожне переживання чи просто питання я спершу несу до неї. Вона не муза моя, ні. Муза — це щось абстрактне й невловиме. А Крістіна — то моя опора й підтримка.

Ми виходимо, аби просто сказати…

Актор — це професія, у якій існує величезна залежність від кількості квітів, виходів на сцену та почутих компліментів. Думаю, прагнути цього — одночасно і нормально, і ненормально. Нормально — бо навіщо ти тоді приходив у цю професію, якщо тобі це взагалі неважливо? Міг би стати вдома перед дзеркалом і розігрувати сценки. А ненормально, бо це якесь збочення, як на мене, прагнути, щоб приходили люди й дивилися на тебе. Але ти, хай там як, підсаджуєшся на цю голку.

Чого актори виходять на сцену? Невідомо

З одного боку, не можна йти туди за славою, бо якщо шукаєш слави — для цього є кращі шляхи: кіно, тік-ток чи ютуб. Це історія не про гроші, очевидно. І вже точно не про те, що ти зможеш щось змінити в головах людей, бо театр придуманий не для того, щоб розв'язувати якісь проблеми. Ми виходимо, аби просто сказати: ось дивіться, люди, ми живемо в ось такому суспільстві, і нам здається, що в ньому є проблеми, ми не знаємо, як їх вирішити, але думаємо, що про них варто сказати.

Вас може зацiкавити

🎤 «Суми подарували досвід тотально приємних виступів». Дмитро Білоус проведе стендап у «Дворику на Кузнечній»
Дмитро вже двічі виступав у Сумах
🖼 Згадати своїх: історія бордів, які присвятили художникам Сумщини
40 робіт митців на бігбордах
🎓 У центрі пройшла «скорботна хода» проти об’єднання гімназії №1 та школи №12 (оновлено)
Пройшли центральними вулицями міста
🗻 М’ятні круасани, гіпсові гори та напівдикі стежки. Митці розказали, чим Суми надихають
Куди ходять поети, художники, актори та музиканти
🎙 Про бригаду «Азов» і розвал СРСР: «комік+історик» записали нові подкасти
Гордон записав 12 інтерв’ю з Кравчуком
🎤 Tribuna Park повертається: чого чекати в новому сезоні
Планують виступи стендаперів і показ Євро

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: