Одного разу до нашої редакції прийшов Сергій і запропонував допомогу: «Чи можу бути вам корисним? Я люблю, щоб навкруги було чисто, тому доглядаю місто». Ми були не проти, адже вільних рук на прибирання не вистачало. Після короткої паузи чоловік додав: «А у вас є щось почитати»? Звісно, ми мали! Двірник Сергій Гробовий отримав перший номер друкованого журналу «Цукр», а ми — щирого друга, що обожнює допомагати іншим і читати.
За кілька днів тротуар біля офісу вже сяяв чистотою, тож ми вирішили дізнатися про Сергія трохи більше. Маємо сказати, що чоловік неабияк нас здивував. Тож ділимося цією короткою, але показовою історією, аби ви ще раз відчули різницю між росіянином, що краде собачі будки, й українським двірником, який має вдома цілу бібліотеку й говорить англійською.
Люблю читати з олівцем у руках
Ми зустрічаємося з Сергієм біля альтанки. Він не в уніформі, каже, що нині має невеличку перерву.
— Мій день проходить напружено. Встаю о п’ятій, а о шостій годині вже прибираю біля краєзнавчого музею. Часто, до речі, бачу тут Олександра Миколайовича Лисенка. Я скоріше не двірник, а садівник, — продовжує Сергій, — доглядаю за квітами. Люблю їх висаджувати й дивитись, як ростуть. Поливання у мої обов’язки не входить, бо зараз все автоматичне. А ще я стрижу газони та сапаю бур’ян.
Сергій розповідає, що впродовж дня прибирає увесь центр та окремі території біля офісів, але найбільше любить працювати біля пам'ятника Альоші. Кілька секунд чоловік мовчки оглядає свої руки. Вони загорілі й де-не-де пошкрябані.
— Бачиш, які пальці? — питає. — Сточив їх прямо! Це я так бур’ян між плиткою виривав. Взагалі люблю допомагати: замітати, поратися по господарству в людей похилого віку: посадити картоплю чи прибрати за курочками.
— Під час роботи ти слухаєш музику чи, можливо, аудіокнижки? — цікавлюся.
— Ні, нічого такого не роблю. Я читаю з олівцем у руках, помічаю те, що сподобалося, записую окремі речення. Люблю прозу українських письменників: Любка Дереша, Юрка Покальчука, царство йому небесне, Ірену Карпу, Ладу Лузіну, Сергія Жадана. Стараюся бувати на всіх презентаціях наших авторів. Деякі книжки купую сам, а деякі дарують навіть з автографами. А можна запитати? Ви розмовляєте англійською? — раптом говорить Сергій.
— So-so, — відказую здивовано.
— I need to speak with somebody. Я не можу знайти в Сумах людей, які готові спілкуватися зі мною англійською. I need practice! I have friends from America, England, Scotland.
— Do you speak with this friends on Facebook?
— Of course!
— I can show you how many friends I have.
Сергій гортає стрічку друзів, примовляючи: I have from Korea, from Indonesia, from Japan, from India.
— Ти розповідаєш друзям про війну в Україні?
— Аякже! Пишу їм різними мовами, щоб молилися за нас, а вони кажуть: «Ми з вами».
Ніби на підтвердження своїх слів чоловік показує повідомлення з фотографіями бомбардувань на Роменській. Спочатку Сергій вголос читає листування корейською, а потім — англійською.
— Пишу друзям, що не розумію путіна. Він має величезні території, має нафту, газ, що йому ще потрібно?!
— А ти відчував, що почнеться війна?
— Ні! Не міг навіть такого уявити! Вважав росіян друзями, мав багато товаришів з Курська і Бєлгорода. Але як тільки вони на нас напали — перестав з ними спілкуватися.
Нині чоловік час від часу допомагає розбирати завали у «Добробаті», каже, що був на Роменській та їздив у Тростянець впорядковувати Привокзальну площу.
Хочу, щоб люди були задоволенні від життя
Перерва Сергія добігає кінця, однак чоловік люб’язно погоджується показати одне зі своїх місць роботи — дитячу бібліотеку. Дорогою розпитую, чи багато читачів її відвідують.
— Дітки зараз ходять до неї рідко, хоча книжок нині дуже багато. Може, школярів засмоктав інтернет, ігри комп’ютерні... А ось і моя бібліотечка, бачте, як чистенько — промовляє Сергій, вказуючи на результати своєї роботи.
З будівлі виходять співробітники.
— У нас тут репортаж невеличкий, — звертається до них Сергій, — а скажіть, будь ласка, чи добре я працюю?
— Так, дуже і дуже гарно! — одразу відгукується працівниця бібліотеки.
— У тебе, напевно, вдома багато книг, — припускаю.
— Так, маю п’ять тисяч примірників. Я їх з самісінької школи збирав. Перший номер вашого журналу, до речі, прочитав захлинаючись. Мені подобається дізнаватися про людей, які досягли успіху, вчитись у них і переймати досвід. Телефонуйте мені, якщо вам буде потрібна допомога, не соромтеся, — говорить Сергій і додає, — я люблю спілкуватися з людьми й приносити їм добро. Хочу, щоб вони були задоволені від життя.
— А ти сам задоволений від життя? — питаю.
— Так, — натхненно відповідає чоловік. — У мене є улюблена справа, заробітна плата. Я не жаліюсь, адже на книжки вистачає.
