Користувачі соцмереж інколи можуть засуджувати українських жінок за їх вибір виїхати за кордон та вивезти дітей у безпечні країни. Мовляв, справжні герої залишаються захищати свої міста. Насправді ж життя у чужій країні подекуди не таке солодке, яким може здаватися на відстані, і кожного дня випробовує українок на стійкість. Цукр поспілкувався з дизайнеркою прикрас Ніною Опанасенко, викладачкою англійської мови Анастасією Волік та блогеркою Поліною Уваровою, які після повномасштабного вторгнення росії в Україну змушені були покинути свої домівки, та попросив їх поділитися своїми історіями.
Ніна: Рішення ухвалила буквально за хвилину
Для мене початок повномасштабної війни не був сюрпризом. Усі вісім років я щоранку прокидалась і дякувала за те, що не почалося повномасштабне вторгнення. А протягом останніх пів року була впевнена, що самими лише залякуваннями це не закінчиться.
До цього не можна бути абсолютно готовим. Але, наскільки це було можливо, морально я підготувалась: у мене було кілька списків, я знала, що маю зробити перед евакуацією та що взяти з собою. Звісно, було складно помістити все своє минуле життя в машину і поїхати, та, з іншого боку, нічого ціннішого за життя у мене немає. З дітьми я також про це говорила. Без зайвих емоцій, але щоб вони розуміли, що потрібно робити, коли таке станеться. Зі старшою ми вели такі розмови ще з початку війни на Донбасі.
Виїхали вранці 4 березня. За день до того росіяни влучили в електропідстанцію, і в нашому домі зникло світло. Разом зі світлом не стало опалення і гарячої води, бо вони у нас також працюють від електроенергії. Тобто безпосередньо у наш дім ще ніхто не влучав, а ми вже лишилися без комунікацій. Ми вирішили їхати до моєї подруги в Чернівці. Зупинилися на ночівлю в Умані й десь о другій ночі прокинулися від вибухів. Я відразу загуглила, який кордон найближчий до Умані й буквально за хвилину ухвалила рішення, що їдемо до Молдови. А далі — буде видно.
Через десять кілометрів після перетину кордону — був перший табір для біженців. Там нас прийняли, нагодували теплим рисовим супчиком та чаєм з печивом. Це було настільки смачно, що здавалося найкращою їжею з 24 лютого, бо тут ми вперше почувались у безпеці
Довелося навчитися просити про допомогу
У дорозі у нас була ідеальна дисципліна. Дочка була штурманом, відповідала за своєчасну зміну сім-карт та наш маршрут. Молодшому ми дали планшет, щоб він не дуже нас відволікав, і міг зосередитися на чомусь, крім своїх думок, бо він також по-своєму переживав.
Через усю Молдову ми поїхали до невеликого містечка в Румунії, де нас прихистила родина, яка тримає власний готель та ресторан. А звідти — до родичів. У них переночували, й наступного дня поїхали у польське село, у якому живемо вже майже три місяці. Загалом, щоб дістатися до свого нового помешкання, мені довелося шість днів поспіль проводити по 15 годин за кермом.
Зараз ми самі мешкаємо у двоповерховому сільському будинку наших родичів. Коли ми тільки приїхали, у ньому було дуже холодно. 20 років тут ніхто не жив. А в Польщі, навіть у великих містах, багато хто топить будинки дровами та вугіллям. Тому спершу ми навчилися топити котел, майже чотири дні цілодобово цим займалися, щоб обігріти житло, і лише на п’ятий день змогли знаходитись у будинку без верхнього одягу.
Також у селі немає такого поняття як газопровід. Газ є лише у балонах. І перша процедура заміни балона стала для мене дещо травматичною. Тому довелося звикати, що потрібно економити газ та слідкувати за тим, скільки його залишилося.
Мені довелося навчитися просити про допомогу. Вдома я цього ніколи не робила, бо була переконана, що зі своїми проблемами маю впоратися сама. Але тут нам багато з чим допомагають
Коли тільки-но приїхали, двері у наш будинок цілий місяць не закривалися. Люди ходили з їжею, різними пакунками, подарували нам обігрівач, кавомашину, а малому — велосипед. Зараз нам будуть ремонтувати дах, оскільки з ним є проблеми. Загалом поляки дуже відкриті й постійно запитують, чи не потрібна допомога. Можливо це пов’язано з тим, що ми живемо за 22 кілометрів від місця, де почалася Друга світова війна, і багато місцевих пам’ятають розповіді своїх рідних, які її пережили.
Зараз я присвячую більшість часу будинку та дітям. Вдома останні сім років я майже не готувала — цим зазвичай займався чоловік, а тут доводиться звикати до цього знову.
За можливості, займаюся волонтерством, постійно щось комусь шукаю: від рацій і бронежилетів до одягу для новонароджених. Якось розвозила українські книжки, які передали сумські бібліотеки, по місцевих центрах для біженців, щоб українські діти й тут могли читати рідною мовою. І хоча читання книжок завжди було і моїм хобі, зараз лише встигаю гортати новини. Сумую за цим, але сподіваюся, що згодом і сама повернуся до читання книжок.
Я роблю вибір не лише за себе, а й за своїх дітей
Найскладніше було у перші тижні, коли я зовсім не розуміла, що мені говорять. А зараз я, як пес: усе розумію, а відповісти не можу. На щастя, невдовзі у нас відкриють мовні курси. Ну і мовний бар’єр деякою мірою перестав бути проблемою, коли ми познайомилися з місцевими, які говорять англійською.
Загалом намагаємось інтегруватись у місцеве життя. І чим швидше ми це зробимо, тим легше буде і нам, і полякам. Тому ми беремо участь у благодійних інтеграційних пікніках, спортивних забігах та веломарафонах. Молодша дитина пішла до місцевої школи. У п’ятницю ми приїхали, а в понеділок син уже був на заняттях. На початку були певні складнощі через мову, але зараз дитина задоволена. Говорить, що йому дуже подобається польська школа.
У польському селі достатньо розваг і для дорослих, і для дітей, тому їздити у великі міста немає потреби. Але ми час від часу подорожуємо і вже об’їздили майже усі міста поблизу
Також я познайомилася з організатором місцевого щорічного фестивалю і зараз допомагаю йому: знайшла український гурт, який зможе тут виступити, тепер шукаю українських майстрів для проведення майстер-класів. Я вдома не сиділа склавши руки, тому і тут намагаюся брати участь у громадському житті. Звісно, я сумую за своїм старим життям, за рідними та друзями, за пляжем на Луці, який був великою частиною нашого життя в Сумах. Але мені по силах це пережити.
З родичами та чоловіком, на жаль, спілкуємося мало. Вони не розуміють нас, а ми не розуміємо їх, тому наразі це травматично для усіх. Я роблю вибір не лише за себе, а й за своїх дітей, і вважаю, що буде злочином повернутися додому раніше, ніж це буде абсолютно безпечно. Думаю, що ми повернемося після перемоги, а можливо, і через певний час після неї. Поки що намагатимемося допомагати звідси як можемо, і будемо адаптуватися, бо невідомо наскільки все це затягнеться.
Не варто очікувати, що війна закінчиться у найближчі два-три тижні. Треба жити тут і зараз. І звикати до нового життя, бо старого більше немає
Настя: Війна перевернула все з ніг на голову
Я, син та мама виїхали з Сум у десятих числах березня. Уже на той момент я дивилася як мій син спить на підлозі у коридорі й розуміла, що так далі не можна. Але останньою краплею став авіаудар на Роменській, внаслідок якого був зруйнований дім наших знайомих і загинула ціла сім’я.
Це рішення далося дуже важко. Я ніколи не мріяла жити за кордоном, і завжди сперечалася з друзями, коли вони говорили, що в Україні немає перспектив і потрібно їхати до Європи. Я завжди пов’язувала своє майбутнє лише з Україною. Війна перевернула все з ніг на голову: тепер ті, хто не бачив свого майбутнього в Україні, досі залишаються в Сумах, а я, заради безпеки своєї дитини, мала виїхати.
Якби я була сама, то ніколи б не поїхала. Але зараз я відповідальна за сина, і ніколи б собі не пробачила, якби з ним щось сталося
Тому, попри те, що мені зараз морально дуже важко, я все одно не вчинила б інакше. Хіба обрала б іншу країну. До Швейцарії ми поїхали, бо тут живуть наші рідні, і від початку повномасштабного вторгнення вони кликали до себе. Але бути біженцем у такій дорогій країні — надзвичайно складно.
Дорога тривала 7 днів. За цей час ми кілька разів зупинялися на ночівлю в різних областях України. Було дуже важко. Їхали машиною, і дитина майже усю дорогу мала сидіти нерухомо, тому потрібно було вигадувати способи її розважити чи відволікти.
У Швейцарії нас прийняли дуже приязно, але відчуття, що ми тут чужі, не покидає. Це дуже маленька країна, і влада тут дбає, перш за все, про своїх громадян. Тому навіть місцеві припускають, що коли війна в Україні закінчиться, українців можуть попросити виїхати. Крім того, біженці з інших країн висловлюють величезне незадоволення тим, що українцям надали багато пільг та привілеїв, яких вони у свій час не мали. Таким чином, уряд Швейцарії опинився у своєрідному цейтноті: він дуже співчуває українцям, але боїться спровокувати конфлікт з біженцями, які приїхали сюди раніше.
Крім того, ми відчуваємо, що за цей час стали певним тягарем для родичів. Вони цього не говорять, але ми самі розуміємо. Бо, наприклад, у моєї кузини, в якої мешкаємо, скоро весілля, і вона має достатньо своїх клопотів. Тому нам довелося шукати соціальне житло, яке на цей час уже переповнене.
Це деякою мірою стало для нас проблемою, бо ті, хто заїхав до соціального житла одразу, уже мали час обжитися. З іншого боку, я була не сама протягом трьох перших місяців у чужій країні, і вдячна, що у цей важкий період мої близькі були поруч, все показали, пояснили, допомогли з оформленням документів.
Українцям у Швейцарії загалом дуже допомагають: виплачують грошову допомогу, зробили безплатний проїзд на перші три місяці, оператори дали безкоштовні сім-карти, швейцарці влаштовують мовні та інтеграційні курси, проводять різноманітні заходи.
Є випадки, коли люди вирішують допомогти спонтанно. Наприклад, на дитячому майданчику ми познайомилися з родиною з Тибету, яка переїхала сюди кілька років тому. Вже у Швейцарії у них народилася дитина. Вони сказали, що розуміють наскільки нам складно, і тому вже кілька разів привозили нам продукти з магазину, в якому працюють. Друзі наших родичів часто передають синові якісь речі, на майданчику, дізнавшись, що ми з України, можуть подарувати іграшку. Такі випадки зворушують до сліз.
Місцеві лікарі назвали мене тривожною мамою
Ми завжди вважали, що Європа — це якийсь взірець, а виявилося, що Україна насправді у багатьох питаннях виявилася набагато прогресивнішою. Про це говорять дуже багато людей, які змушено виїхали. Наприклад, в Україні більш розвинена превентивна медицина. Коли людина звертається до лікарні, їй пропонують зробити аналізи, призначають ліки. Я не кажу, що це правильно, але це дає відчуття контролю і не виникає враження, що лікарі зволікають.
У Швейцарії дуже важко записатися до лікаря, і навіть якщо вдасться, то призначення до нього ти отримаєш лише через кілька днів. Тут майже не роблять аналізу крові. І коли моя дитина шість днів мала високу температуру, аналіз крові зробили лише після того, як я наполягла, і мене назвали тривожною мамою. При цьому, на нього все одно не звернули уваги.
Тут не призначають ліків. А найпоширеніша порада — пити чай, спостерігати й, якщо буде температура, збивати її. Складається враження, що ти безсилий перед хворобою, і просто маєш чекати, поки вона пройде. Я б не хвилювалася щодо себе, але коли погано дитині, а ти ніяк не можеш допомогти, це нервує.
Також багато українців відзначають, що у європейців округлюються очі, коли вони бачать «Дію» чи застосунки українських банків. У них нічого подібного немає, а все, що стосується документів та грошей, набагато складніше. З іншого боку, вони ніколи не будуть збирати гроші на лікування дитини зі скринькою на вулиці чи через благодійні лотереї в інстаграмі. Вони платять величезні гроші за страховку, яка є гарантією їхньої безпеки у разі нещасного випадку чи хвороби.
Я продовжую займатися своїм хобі, щоб не з’їхати з глузду
У мене закінчувався декрет, і я хотіла повернутися до викладання. Мала ідеї для власного невеликого бізнесу, займалась улюбленим хобі, яке було великою частиною мого життя і з часом також могло б приносити дохід. Але моє попереднє життя, в якому все було передбачувано і зрозуміло, зараз зупинилося.
Тепер я в чужій країні, з маленькою дитиною на руках та небезпечною Батьківщиною, до якої невідомо коли зможу повернутися
Щоб не з’їхати з глузду і створити видимість нормального життя, намагаюся займатися своїм хобі: за безцінь знаходжу вінтажні речі, створюю образи та знаходжу фотографів, які б погодилися на умовах TFP (безкоштовно для моделі, за умови, що вона дозволяє фотографу подальше використання світлин з її зображенням, — ред.) провести фотосесію.
Багато хто мене не розуміє і засуджує, навіть близькі люди. Але це та частина минулого життя, яка зараз тримає мене на плаву. Інших українських дівчат засуджують за те, що вони продовжують за кордоном робити манікюр чи нарощувати вії. Я вважаю, що дорікати за це — вкрай неправильно. У нас було чудове життя в Україні, ми за собою слідкували, добре виглядали, і не повинні зараз від цього відмовлятися. Навпаки, якщо це нас підтримує, то дуже важливо це робити.
Дуже хотілося влаштуватися на роботу, але віддати дитину до садочка я тут не можу. До 4 років це коштує величезних грошей — 165 франків на день. Навіть місцеві не можуть собі цього дозволити. Тому, якщо моя мама зможе допомогти з дитиною, і в нашому соціальному будинку, куди ми невдовзі переїдемо, буде інтернет, то я б спробувала повернуся до викладання англійської або знайти підробіток на фрилансі. Я не плекаю великих надій знайти роботу тут, бо навіть місцеві, знаючи мову і маючи диплом про вищу освіту, можуть роками бути в пошуках.
Також я б хотіла волонтерити, але не можу надовго залишати дитину. Тому організовую благодійні лотереї на своїй сторінці в інстаграмі. Раніше таким чином я збирала пожертви на лікування хворих діток, зараз – на потреби ТрО. Уже вдалося зібрати понад 10 тисяч гривень.
Ми дуже сумуємо за нашим татом. Він щовечора грав з сином. Це було велике щастя для них обох, і час, який я могла присвятити собі або роботі. Переїзд дався синові важко. Це був великий стрес: у нього змінився режим, він став дуже нервовим, занадто емоційним, вимогливим. Постійно хоче моєї уваги. Я сподіваюся, що з віком це пройде. Зараз він став часто говорити, що хоче додому, але вдома бомби. Він згадує про свої іграшки та про улюблені місця в Сумах. Але я не приховую від нього, що відбувається, і пояснюю, чому нам потрібно було поїхати.
Часто говорять, що герої — ті, хто залишився. Я вважаю, що всі ми зараз герої: і ті, хто виїхав, рятуючи сім'ю і себе, і ті, хто вирішив бути зі своїм містом, щоб там не було
Ми — на очах у всього світу. У всіх нас зараз і зовні, і всередині відбувається величезна боротьба. Усі ми маємо пережити цей складний період заради нашого майбутнього, майбутнього наших дітей та країни. Я не знаю, що буде далі, але й не сподіваюся, що все закінчиться, як обіцяв Арестович, за 2-3 тижні. Для мене знаком, що можна повернутися додому, стане стабільна відсутність обстрілів і підписання якогось документа, що гарантуватиме припинення війни.
Крім того, мені складно зрозуміти, яка зараз ситуація в Сумах: одні говорять, що в місті все зачинено, росте безробіття та ціни. Інші стверджують, що все класно, майже як і було, життя налагоджується і вже можна повертатися. З цієї точки зору навіть цікаво спостерігати як люди, що живуть в одному місті, по-різному сприймають дійсність. Мене дуже радує, що є ті, хто бачить тенденцію до покращення. Сподіваюся, що так і є.
Поліна: Я виїхала з міста, коли всі поверталися
Я виїхала з Сум 8 травня, коли багато хто вже вирішив повернутися до міста. Моїх підписників в інстаграмі це дуже здивувало. Вони думали, що мій від'їзд якось пов’язаний з 9 травня. Але ні. Насправді я ухвалила таке рішення, після того, як чоловік вирішив піти добровольцем до лав ЗСУ. Він неодноразово казав, що у Сумах вже доволі тихо, тому він міг би бути більш корисним на фронті. Поважаю і приймаю його вибір, але розумію, що вдома без нього мені було б важко.
До повномасштабної війни я займалася просуванням бізнесів в інстаграмі, а зараз тримати у штаті SMM-ника стало далеко не першою необхідністю, тому залишилася майже без роботи. Щоб не гаяти часу, вирішила поїхати до Німеччини, щоб заробити на одну з наших спільних з чоловіком мрій — навколосвітню подорож. Рішення далося напрочуд легко: майже одразу, як чоловік повідомив, що йде до ЗСУ, я вирішила, що поїду до Німеччини.
Я й досі, після кількох тижнів тут, вважаю, що це було єдине правильне рішення для мене. Інакше я сиділа б удома і чекала на його повідомлення. А зараз усі при ділі, всі на своєму місці і усі корисні: він – для України, я – для нашої родини
Добиралася двома потягами: спершу «Суми — Київ», потім «Київ — Хелм». Ще в Сумах я сконтактувала з волонтерами й протягом усієї дороги підтримувала з ними зв’язок. Вони запросили мене до сейф-хаусу, який знаходиться неподалік Хелму. Там я тиждень волонтерила перекладачкою, і вже потім поїхала до Німеччини.
Найскладнішим у дорозі виявився мій моральний стан. Було неймовірно важко усвідомлювати, що у сусідній країні, до якої можна дістатися прямим потягом з Києва, зовсім інша ситуація, зовсім інша атмосфера. Тут люди живуть своє звичне життя, без сигналів повітряної тривоги й без страху від кожного літака у небі.
Німеччина для мене — ніби другий дім. Я колись жила тут три місяці, кілька разів брала участь у студентських програмах, трохи знаю мову, менталітет німців, маю тут багато друзів. А ще мені здавалося, що в Німеччині не може бути проблем з документами — все буде швидко і організовано, і вже через два тижні після приїзду я зможу влаштуватися на роботу. Але сталося інакше.
Німеччина — столиця бюрократії
Волонтери поселили нас до приймаючої родини у невеликому містечку неподалік Франкфурту. За два тижні у Німеччині я змогла отримати лише посвідку про місце проживання. Тепер у мене складається враження, що Німеччина — столиця бюрократії. З документами тут працюють дуже довго, і щоразу потрібно призначити зустріч, щоб призначити зустріч, щоб призначити зустріч.
За день я відвідую по три різні державні установи, і ніде мені не можуть сказати, що я маю робити, бо у всіх різна інформація. А ще з 1 червня Німеччина змінила правила оформлення документів для українців, і тепер вони самі не знають, що робити. Якщо вірити чуткам, на оформлення документів у мене може піти понад два місяці. Це точно не два тижні, на які я розраховувала.
Лише для отримання банківської карти потрібно сходити в банк щонайменше тричі, підписати купу документів, отримати купу документів, а потім ще три тижні чекати поки щось надійде на пошту. Коли я розповідаю німцям про наш monobank, вони слухають з роззявленими ротами.
Мій побут зараз — це суцільні державні установи. Я живу від зустрічі до зустрічі: їх призначають в банку, в страховій, в різних соціальних установах, тому щодня я їжджу до міста й оформляю якісь папери. Роботи я ще не маю, бо без спеціального дозволу тут працювати не можна. Матеріальної допомоги отримувати не буду. На неї має право господиня будинку, в якому живу. Вона має отримати кошти на погашення рахунків за комунальні послуги, якими я користуюся: вода, світло і так далі. Харчуюся своїм коштом. Оскільки в будинку ми мешкаємо вдвох з господинею, то рахунки за їжу та продукти ділимо на двох.
Мені дуже подобається, що мене поселили у невеликому місті. Саме за це я і люблю Суми. Ти за пів дня можеш зробити всі свої справи. Якби я була у Франкфурті, це б затягнулося набагато довше.
Зараз я продовжую вести акаунт одного клієнта та розвивати власний блог в інстаграмі. Раніше це був тревел-блог та блог про Суми. Тепер я ділюся корисною інформацією для українських біженців у різних країнах світу, а також розповідаю про місце, у якому зараз живу. Тут також багато українських жінок.
Завдяки своєму блогу, маю змогу займатися волонтерством. Наприклад, нещодавно оголошувала збір коштів на засоби тактичної медицини для батальйону, де служить мій чоловік та кілька наших друзів. І цей збір ми дуже швидко закрили. Ідея була в тому, щоб кожен з моїх підписників пожертвував 10-20 гривень. По факту — це сума, яку вони навіть не відчують, але якщо включиться багато людей, можна придбати щось дуже корисне для наших захисників. Це той випадок, коли можна показати, що кожна гривня працює і може рятувати життя.
Волонтерство також дозволяє підтримувати зв’язок з людьми, які залишилися в Сумах, і через них відчувати зв’язок з домом. А ще воно відволікає і дозволяє почуватися корисною
У Німеччині зараз багато українців, яких постійно зустрічаю. Оскільки я живу в невеликому селищі, жодних масових акцій на підтримку України тут не проводять. Напевно їх багато у Франкфурті. Я ще не мала часу про це дізнатись, але з часом планую відвідувати усі подібні заходи.
У мене завжди був стереотип, що німці скуті і їм важко пустити когось у своє помешкання. Одна знайома німкеня розповідала, що ніколи не була в гостях у своїх сусідів, хоча вони з ними завжди привітні. Зараз для мене величезним відкриттям стало те, як багато німців приймають українців у себе вдома, ділять з нами побут, усіляко допомагають. Знайомий німець буквально за руку водить мене по усіх державних установах, допомагає з оформленням документів, з перекладом тощо. Німці дуже нам допомагають, і я нескінченно за це вдячна.
Куплю електрокар і поїду забирати хлопців додому
Мені тут доволі комфортно. Можливо так буде недовго, бо зараз я маю багато клопотів з документами та побутом, і не так багато часу, щоб сумувати: зранку прокидаєшся і потрібно бігти на якусь зустріч. Але під вечір мене накриває. Я починаю згадувати, як класно влітку в Сумах, які квіти продають бабусі, скільки зараз коштують піони… Тут мені не вистачає дійсно смачної кави, мигдальних круасанів, прогулянок Театральною.
Я відвідала 27 країн, але завжди вважала, що немає міста кращого за Суми: для життя, для створення родини. До війни, звісно. Бо зараз у нас так само небезпечно, як і будь-де в Україні. От якби замість росії поруч з нами було море, і Суми були курортним містечком, вони стали б столицею світу
Я сумую за чоловіком, за всіма родичами, за своїм домом та городом, який встигла лише перекопати, а садили його вже мої рідні. Зараз прошу молодшого брата знімати мені відео з городу і показувати, що там виросло і чи не з’їли картоплю колорадські жуки.
З чоловіком регулярно зідзвонюємося. Це вже ритуал, бо щовечора я чекаю на його дзвінок. А якщо це ще й відеодзвінок, для мене це взагалі величезне щастя. Він ніколи не любив розмовляти телефоном, і навіть коли ми починали зустрічатися, то тільки переписувались у месенджерах. Зараз, коли він в ЗСУ, переписуватися незручно і довго, тому ввечері перед сном ми говоримо. Для нас обох — це щось нове.
Боротися зі стресом мені допомагає спорт. Тому намагаюся кожного дня навантажувати себе фізично: виходжу на пробіжки, займаюся йогою. У цьому плані мене надихає чоловік та його побратими. Вони щодня навчаються чомусь новому, виконують купу різної роботи, тримають себе у формі. І я не хочу пасти задніх, тому, коли сумую за домом чи читаю погані новини — просто взуваю кросівки й біжу.
Єдиним знаком, що можна повернутися додому, для мене стане повернення з фронту чоловіка. Кожного ранку чекаю від нього повідомлення про те, що ми перемогли. Вірю, що скоро це станеться. Тоді я відразу ж подякую своїм німецьким друзям, все тут залишу, куплю електрокар і поїду на ньому забирати хлопців додому.
