Максим Луцик — 19-річний хлопець із Сум. До війни він навчався у Києві на біолога й займався молодіжною політикою. Тепер Максим — воїн, який побував у найгарячіших точках України. У своєму підрозділі, що нині боронить Сєвєродонецьк, він один з тих, без кого немислима сучасна війна — юнак здійснює аеророзвідку за допомогою дронів. Чому вирішив взяти до рук зброю та чи справді у росії недолуга армія — хлопець розповів Цукру.
У росіян немає шансів
З Максимом ми зустрічаємось у відносно спокійних Сумах. Через контузію, отриману під час бою, хлопця відпустили додому лікуватися. Юнак розповідає: давно відчував, що рано чи пізно йому доведеться повоювати. Втім, думав, що це станеться у 2026 чи у 2028 роках. Коли дізнався, що росія вдерлася в Україну, без вагань вирушив до військкомату, прихопивши із собою тривожну валізу.
— Я не професійний військовий, але маю непоганий вишкіл: є досвід поводження зі стрілецькою зброєю, відпрацьовані якісь навички з бойовою. Бував на полігонах і таборах, де навчали тактичної медицини. Також мав уявлення про те, як керувати мініпідрозділами. Тому, зважаючи на це, подумав, що у війську буду корисним.
Стоячи у довжелезній черзі біля військкомату в Києві, а потім, у рази більшій поблизу пункту видачі зброї, Максим відчував неабияке піднесення.
Коли я побачив кілометровий струмок з людей, то зрозумів, що у росіян немає жодних шансів, бо зброя зараз буде в руках у кожного
Кілька днів поспіль хлопець, за наказом командира, провів у бункері. Укриття він разом з другом придивився заздалегідь. В один із днів отримав телефонний дзвінок від мами: «Ми взяли двох полонених, — пролунало в слухавці, — що з ними робити?».
— Ці двоє гавриків виявились операторами градів, — розповідає Максим. — Їхній взвод розбили під селом Бишкінь. Рашисти планували вкрасти машину й доїхати до кордону. Однак щось пішло не так, вони вийшли в село, де їх і взяли в полон. Серед тих, хто наказував росіянам кинути зброю, були моя мама і тітка. Згодом загарбників передали українським правоохоронцям.
Тим часом хлопцям набридло сидіти у київському бункері, тож вони приєдналися до «Легіону Свободи». Спочатку патрулювали Київ, потім відділення вирушило боронити Бровари, а згодом — Ірпінь.
— Бородянка, Мощун, Гостомель, Буча були не такими побитими, як той Ірпінь, в якому я воював. Довкола — самі руїни.
Уявіть вулицю, рівня Криничної, помножену на три по вартості будинків. Там все згоріло, а все, що не згоріло — розтрощили росіяни
— Єдина ціла хата в Ірпені — належала представнику ОПЗЖ. В його клубі цілий місяць жили окупанти. В них було все, — підсумовує Максим.
Українські захисники зайняли позиції на території частини нацгвардійців. Дуже скоро росіяни почали обстріли, при чому, «прилітало» прицільно. Невдовзі виявилося, що у будівлю, де жив підрозділ, прокрадався коригувальник.
— Пацани його випадково вночі помітили й схопили. Російські війська тоді відступили вже кілометрів на шість, а він один залишився. Говорив нам, що має плани наступу на Литву й Польщу. У цілому здавалося, що окупант чимось «накачаний».
В Ірпені, — згадує Максим, — підрозділ пройшов мінімальне бойове хрещення: артилерійські обстріли та зачистки у місті. Втім, одразу уточнює, що це була прогулянка, у порівнянні з тим, що називається реальною війною.
19 років, 300 секунд, 200 кілограмів тротилу
— У Рубіжне ми заїжджали, коли світало. У перші десять секунд розривів мін, реактивних систем залпового вогню і всього іншого, я почув більше, ніж за цілий день в Ірпені, — мовить хлопець.
Там у нас також із самого початку з’явилися трьохсоті від артилерії, але в Рубіжному вже за кілька годин по рації звучало, що маємо десять трьохсотих і двоє двохсотих. Ми не могли зрозуміти: як таке може бути? По наших позиціях за день 70 разів міг стріляти танк, 200 разів міномет й 10-15 разів гатило щось дуже важке з розряду піон, тюльпан, урка, а міг і літачок прилетіти.
Рубіжне — це пекло-пекло, — розповідає юнак. На момент, коли підрозділ Максима у складі Національної гвардії потрапив у місто, бої тривали майже три місяці.
Росіяни планомірно влаштовували там Алеппо. Вони рівняли всі квартали із землею, а тоді заходила армія, окопувалася в усе, що не добила, й продовжувала війну
Восьмого й дев’ятого травня українські оборонці Рубіжного чекали наступу. Однак нічого не відбувалося, навіть інтенсивність обстрілів зменшилася. Десятого — росіяни почали гатити з четвертої ранку. Кілька годин поспіль Максим разом зі своїм помічником, теж дронщиком, не могли зробити навіть крок за поріг. Ближче до обіду бійці таки пробралися до свого бункера й почали готувати дрон до злету. Знову обстріл, при чому, по них. Перечекали, полетіли.
— Раптом ми бачимо, як у напрямку наших позицій мчить ворожа БМП з червоним прапором. Вона вилітає на площу перед будинками, й починає крутися, розстрілюючи усе довкруж. А вже за мить гради почали смалити прямісінько по нашому бункеру. Коли все стихло, побачили, що БМП стоїть у 40 метрах від нас, — згадує Максим. «Відтягуйтеся», — кричали мені в рацію, проте ми вже не могли цього зробити.
Дронщики взяли автомати й стали чекати, коли з ворожої БМП висадиться десант й прийде до них. Однак ніхто так і не з’явився, загарбники приїхали покошмарити українських військових. Підсумок бою — двоє загиблих, десять важкопоранених, а ще повідомлення про те, що підрозділ в оточенні.
— Командир батальйону запропонував вибір: залишитися в Рубіжному й спробувати протриматися до звільнення, або прориватися з боєм, — пригадує юнак. Ми обрали друге. Хутко зібрали все, що могло стати у пригоді росіянам, а мій бункер вирішили підірвати.
Максим стояв перед укриттям, начиненим вибухівкою, й тримав в руках підривник. 19 років, 300 секунд, 200 кілограмів тротилу. Страшно до жаху, думав він. За мить смикнув чеку й щодуху побіг до БТРа. Юнак впав на броню, і так, разом з побратимами, проривався з Рубіжного.
Довкола все вибухало, бо їх крили з гранатометів. Максим помітив, що ворог націлив на нього автомат, але відстрілюватися не міг — однією рукою він тримався за БТР, а іншою — за рюкзак товариша. Він закрив очі в очікуванні, що ж буде далі. На щастя, з оточення підрозділ вирвався без втрат, якщо не рахувати кількох коліс, що загубив БТР, на якому їхав Максим. Бункер, до речі, так і не вибухнув, можливо, тим самим врятувавши життя 19-річному хлопцеві.
Не можна відступати, треба йти до кінця
— Ти віриш у долю?
— До війни я ні в що не вірив, але тепер вірю в прикмети: не можна голитись і стригтися перед тим, як ідеш в бій, і не можна митися перед цим. Все! Залізобетонно! Я стільки разів переконався в тому, що це працює! За сто днів поголився і підстригся тільки вчора, хоча було безліч можливостей, — говорить сміючись, — але я ціную свою голову і не зраджую барберу.
До того ж — додає, — мене рідко можна побачити без каски й бронежилета. Оця історія про «ану підбіжи й глянь швиденько» — це не про мене. Спочатку засоби захисту, а потім — все інше.
У той день, коли я сам затрьохсотився, поруч був хлопець без броніка. Він отримав шість осколкових поранень, а якби одягнув захист — залишився б повністю цілий. Командира, звичайно, нічого б не врятувало: ні бронік, ні каска, ні броньований екран перед ним, — зітхаючи говорить Максим. Це був обстріл з важкої артилерії. Прилетіло за 5 метрів від нас.
— Мене самого відкинуло-перекинуло, і я ледь-ледь зібрав раму, щоб надати допомогу побратиму. Хлопці до останнього шукали ознаки життя у командира, а коли зрозуміли, що Жорж — 200, не могли місця собі знайти.
Такі люди не гинуть, вони живуть, і їх щось охороняє… І ти хочеш, аби це «щось» охороняло й тебе
— Ми зробимо все, щоб головну вулицю Сєвєродонецька назвали на його честь. Буде проспект Сергія Жержевського, бо він казав: «Можете назвати мене зрадником, але місто треба тримати». Так, важко усвідомлювати, що твоїх побратимів більше немає, а найважче, коли бачиш пораненого, але бадьорого товариша, а вже наступного дня дізнаєшся…
Максим не встиг договорити фразу до кінця. Він машинально відкрив повідомлення в телефоні й на мить зблід.
— Не знаю, навіщо я це прочитав. Загинули хлопці й командир, написали, що трьохсоті…
— Ми можемо припинити розмову прямо зараз — пропоную.
— Ні! От бачите, так відбувається. Важко, коли ти тут, а вони там, і знаєш, що міг бути їм корисним. Але до поганих новин, на жаль, звикаєш, і відчуття втрати з часом притупляється. Уже й не реагуєш так емоційно. А з іншого боку — це тебе мотивує на помсту. Думаєш, ми тиждень на цих позиціях стояли й трималися, за що загинули хлопці? Не можна відступити, треба йти до кінця!
Ми стріляємо раз, а вони — п’ятдесят
Після лікування Максим збирається знову повернутися до Сєвєродонецька. Говорить, зараз повторюється ситуація, коли промзона з трьох сторін оточена, а з четвертої — відрізана річкою. Але хлопець впевнений, що без забезпечення бійці не залишаться.
— Не буде моста — будуть понтони, не буде понтона — буде човник якийсь. Хлопці матимуть і боєкомплект, і їжу, й мінімальну ротацію, бо я служу в офігенному підрозділі, який намагаються забезпечити усім, що взагалі у цьому світі наявне.
Утім, — додає, — вже до всіх прийшло розуміння, що у ворога і людей, і снарядів — нескінченна кількість. Хто б що не казав про недолугість їхньої армії, але це не так. У Гостомелі ми знищили далеко не весь російський спецназ. Військова людина завжди може відрізнити, хто перед нею стоїть: дурень, якому просто дали в руки автомат, чи вишколений боєць.
Ми зараз бачимо дуже якісно підготовлених людей у гарній амуніції. До того ж у росіян у 50 разів більше артилерійських стволів, ніж у нас, — це неймовірна перевага, — продовжує юнак. — Ми стріляємо раз, а вони — п’ятдесят. Ми раз, а вони — 49, бо один міномет знищено.
— Я не можу оцінити рівень російської піхоти, але підготовка танкістів і артилеристів — дай Боже. Криють дуже точно. Танкісти теж доволі нарвані: можуть приїхати до тебе на 600 метрів, а можуть навіть ближче, тобто на ті дистанції, де дістає гранатомет. А якщо в них раптом згорів танк, їм пофіг, бо завтра сядуть в новий.
Натомість — говорить хлопець, — максимально примітивно й нецікаво воюють представники так званої «лнр».
Часто в радіоперехваті ми чуємо: «Пускайтє роботов!». Це означає, що в наступ ідуть «лнрівці». Вони втрьох просто виходять з воріт, стоять, дивляться у різні боки, поки до них не прилітає РПГ
— Двоє роботів одразу мінус, третій — як прийшов пішки туди, так оглухлий вертається назад. Колег він навіть не намагається зібрати по частинах. Кидають своїх солдатів всюди, де тільки можуть. Воювати абсолютно не вміють, бо, як правило, бійці «лнр» — це призвані на службу всілякі оркестри. Вони просто жива сила, м’ясо.
Максим вважає, що кількість знищених росіян більша, ніж офіційно повідомляють. Як мінімум, — каже він, — їх лягає по три тисячі на день. Однак наші зведення теж дуже применшені. Бо лише на одній ділянці фронту може загинути стільки, скільки всього за добу.
Суми не пропадуть
Ще на початку повномасштабного вторгнення Максим розглядав можливість повернутися в Суми й повоювати тут. Але швидко зрозумів, що дорогою додому може застрягти у ТрО якогось іншого міста.
— У мене була впевненість, що Суми не пропадуть. ТрО вже давно сформована й навчена, дехто давно купив собі зброю, тож мали обійтися без кіпішу. Проте, коли мені хлопці скинули відео, що біля «Хімпрому» стоїть Мста, трошки тьохнуло всередині.
А як побачив, що ворожа БМП їде по Героїв Сумщини, то подумав, що місто під окупацією. Переживав, звичайно, бо тут залишилися мій тато з бабусею. Я подзвонив знайомим сумським хлопцям, а вони мені кажуть: «Почекай, зараз все буде, росіяни ненадовго сюди заїхали».
Власне, так і сталось. Юнак повернувся з Ірпеня, а вже за два дні російська армія відійшла з території Сумщини. Нині хлопець займається не лише військовими справами. Каже, існує кілька Максимів Луциків: той, хто воює, той, хто ходить в університет й закриває сесію, і той, хто розв’язує якісь питання, пов‘язані з молодіжною політикою та студентським самоврядуванням. Каже, справ залишилося безліч, а хтось же має ними займатися.
