Імпорт сировини з Норвегії, Ісландії та країн Балтії, власне виробництво, мережа фірмових магазинів «Дари моря» у десятку міст Сумської області та понад три сотні працівників. Навіть повномасштабне вторгнення не стало перепоною у веденні та розвитку бізнесу Романа Кульомзи. Хоча він зізнається, що зараз напевно найскладніший і точно найвідповідальніший момент за усі 20 років існування його власної справи. Цукр поспілкувався із паном Романом про амбіції, розуміння успіху, проблеми з українською вищою освітою та комунікацією у бізнесі.
Хотілося довести, що лідерів не призначають
Про те, що хочу займатися власною справою, мені стало зрозуміло ще у 22. На той час я закінчив Харківський інститут громадського харчування (зараз — Харківський державний університет харчування та торгівлі) та два роки в ньому пропрацював. Іноді шкодую, що не залишився на викладацькій роботі, але на той час у мене були величезні амбіції й першочергово мав бажання їх реалізувати.
Мені хотілося зробити щось своє, довести, що лідерів не призначають — ними стають. Лідери виростають з низів, коли найкраще, найвідповідальніше і без помилок виконують свою роботу. Професія викладача не давала мені такої можливості. Хоча протягом останніх 25 років я повсякчас повертаюся до цієї ролі у своїй роботі.
Чому саме риба? Бо я неодмінно хотів працювати в харчовій галузі, а потужна сировинна база була саме для рибного виробництва. З сировиною для м'ясопереробного бізнесу були проблеми, а з рибою — ні. Крім того, я розумів перспективність ринку: у нас дуже мале споживання риби — не більше 20 кілограмів на людину. Але щороку ця цифра зростає.
Дієслова, а не «глаголы»
Останні пів року стали чи не найскладнішими й найвідповідальнішими для мене, як для власника бізнесу, за весь час його існування — а це понад 20 років! Я нещодавно подумав, що все, чим я займаюсь, і тим паче після повномасштабного вторгнення — це дієслова. Чудове українське слово. Не плутайте з російським «глагол», «глаголить», що означає «триндіти». Людина має свідчити про себе справами, а не словами.
Так само живуть і мої підлеглі. Вони також знають, що слова не можуть розходитися зі справою. Cаме тому в перший день повномасштабного вторгнення у них навіть не постало питання, чи виходити на роботу. Прийшли всі й ніхто не гребував ніякими завданнями, входять вони до його обов’язків чи ні. Я залишився в місті й всі мої працівники також. Ми не розгубилися: працювали й тоді, коли Суми були в оточенні, працюємо й зараз, розвиваємося, відкриваємо нові магазини, кафе з комплексними обідами, виконуємо довоєнні домовленості.
Мені важко знаходити людей в команду, але ті, з ким працюємо — справжні професіонали. Вони самостійні, їх можна залишити на кілька днів і не боятися, що вони працюватимуть гірше чи чекатимуть вказівок
Мій успіх вимірюється добробутом моїх підлеглих
Основний критерій успіху, як на мене — це те, наскільки ти потрібний у суспільстві. І якщо у свої 22 я мав багато амбіцій, то зараз маю відповідальність. І перш за все — відповідальність за моїх людей: 150 працівників на виробництві та 200 у роздробі. І зараз мій успіх вимірюється не моїм особистим добробутом, а успіхами й добробутом моїх працівників.
Себе успішним не відчуваю. Я переконаний: щоразу досягаючи однієї цілі, потрібно ставити перед собою нову, інакше ти не розвиваєшся. І роботу свою треба любити. Не можна побудувати кар'єру, постійно працюючи з-під палки. Мій робочий день, наприклад, починається з п'ятої ранку, і цілий день я на ногах. Щоправда, спати лягаю о 21 годині. Звісно, це вимотує, але я не змушую себе працювати.
Людина ніколи не заробить грошей, якщо не любить справу, якою займається. Це може статися разово, ситуативно, але розвитку цьому не буде
Особисто для мене гроші — не першочергове. Якби так, то вже давно б пішов на пенсію і займався викладацькою роботою. Я хочу передати свої економічні, технологічні, управлінські знання молоді. Сьогодні її зв'язок із нашим поколінням розірвався, тому моя мета — його відновити.
Ми боїмося ставати лідерами
За моїми спостереженнями, зараз дуже мало амбітних молодих людей. Багато з них не вірять, що кар'єру можна збудувати власним розумом та здобутою освітою. Вони не вірять у власні сили, у справедливість, і звідси народжується бажання усе «вирішити». Це недуга, якою хворіло старше покоління, і, на жаль, молодь теж нею інфікувалася.
Українці бояться ставати лідерами, робити конкретні справи. Я не люблю безпідставних звинувачень, але переконаний, що ця наша риса — вихована Радянським союзом. Саме тоді у людей навідріз «вибили» почуття власності та прищепили страх успіху, бо щойно ти ставав успішним, як тобі починали заздрити й вигадувати всілякі негативні прізвиська.
Люди досі бояться «засвітитися», привернути до себе увагу. Недавній приклад, як ми з компанією Федорченка робили дорогу. Половина людей прийшли мені подякувати, інша половина — запитати, навіщо я за це брався. Мовляв, мені що, треба більше за інших?
Люди бояться, щоб їх помітили. Через це більшості наших громадян достатньо задовольнити свої потреби десь на рівні третього щабля піраміди Маслоу
А далі вони зіштовхуються з корупцією та несправедливістю, і розчаровуються. Але ж корінь корупції — у нас самих. Кількадесят років тому в мене сталася розмова з Володимиром Зайцем, директором ТОВ «Гуала Кложерс Технологія Україна», і він мені сказав: «Ніколи нічого не вирішуй. Усе роби за законом». Молодь не вірить, що так можна, тому спершу створює собі проблеми, намагаючись обійти те, чого не знає чи не розуміє, а потім героїчно їх «вирішує».
Визнавати помилки й експериментувати
Багато людей обирають стратегію «як би чого не сталось»: якщо все влаштовує, краще тихенько сидіти на своєму місці, а то раптом ще норму підвищать чи доручать нові обов'язки. Вони бояться експериментувати й розвиватися. З іншого боку, самі роботодавці їх не заохочують до цього. Керівникам треба мати терпіння, дослухатися до ідей підлеглих і визнавати свої помилки. І хай дев’ять з десяти ідей дійсно будуть поганими, але ж десята може виявитися геніальною.
Не визнавати свої помилки — шлях в нікуди. І неважливо, хто тобі на ці помилки вкаже: головний бухгалтер чи вантажник. Насправді останній може підказати набагато прогресивнішу ідею, ніж ти можеш собі уявити. Бо кожен на своєму робочому місці краще бачить що і як працює.
На хибні вчинки підлеглих іноді потрібно «закривати очі». Люди помиляються, а тим більше у такий складний час. Якщо людину щоразу лаяти, ще й при колегах, у неї зникне ініціатива й бажання працювати. А у нас, як не дивно, багато хто порушує відоме правило: хвалити привселюдно, сварити — лише сам на сам.
Я не хочу наймати людей, яким повсякчас потрібно говорити, що їм робити. Я хочу, щоб мої працівники самі пропонували, як зробити краще
Те, що багато з них на це не здатні, є в тому числі проблемою нашої вищої освіти: вона занадто академічна — студентам викладають лише теоретики й немає викладачів-практиків. Тому роботодавцям доводиться самостійно навчати випускників, яких вони беруть на роботу. У багатьох на це немає ні часу, ні бажання.
Щоб стати професіоналом, випускникам потрібно проробити величезну самостійну роботу: дізнатись усе необхідне про бажану вакансію, посадові обов’язки, компанію, в якій вони хочуть працювати, сегмент ринку, в якому вона працює і скрупульозно підготуватися до співбесіди. Навіть якщо зараз у вас немає роботи, плануйте свій день, щовечора підбивайте підсумки й аналізуйте, що ви зробили для наближення до своєї мети. Бо пошук роботи — така сама робота.
Не буває державних грошей
Багато чиновників мого віку досі «живуть» у Радянському союзі. І замість того, щоб взяти звідти хороші напрацювання, скажімо, що тоді в нас була хороша школа лідерства, вони тягнуть у сьогодення те, чого нам давно варто позбутися.
Коли ви приходите до чиновника, він же відразу дає зрозуміти, куди ви потрапили: це зовсім інша інтонація, якась пихатість, нагнітання та ускладнення проблеми, і лише потім спроби її вирішити. А це все — енергія. Проблема нашого державного апарату в тому, що чиновників призначають, вони не мають управлінського досвіду і не виростають як лідери.
І знаєте, що найбільше деморалізує підприємців? Саме зарозумілість чиновників та фіскальних органів. Їхні запізнення на зустрічі, які вони самі призначають, приймальні, які слугують за зали очікування та фільтрації… Ці речі мають зникнути. Чиновники лише останні пів року починають усвідомлювати, що не буває державних коштів, що підприємці — платники податків, і по суті — їхні роботодавці.
До Дня підприємця податкова хотіла вручити мені якусь грамоту. Телефонують, запрошують. Я їм кажу: «Не треба нічого. Тільки скажіть на якому я місці за розміром сплачених податків у Сумах». Знаєте, що мені відповіли? Що вони не знають, просто «візуально оцінили» мій великий вклад. Але ж мені цікаво оцифрувати своє досягнення, порівняти з іншими. Бо сьогодні для мене дідусь, який приніс 35 тисяч доларів у Громадський фонд «Суми», однозначно крутіший і за мене, і за інших підприємців.
Писати й говорити — різні речі
Загалом, мені подобається вести бізнес із закордонними постачальниками — там не люблять розмов. Вони економлять свій час, тому про все домовляються письмово. Ми ж також розуміємо, що писати й говорити — дуже різні форми спілкування. Попри те, що листування зберігається, написаним важче маніпулювати, вдаючи, що не так почув чи зрозумів.
У нас же з комунікацією — величезна проблема: як вдома, так і на роботі. Коли роботодавець неправильно прописує вимоги вакансії, на неї відгукуються невідповідні шукачі. Коли не може доступно пояснити підлеглим що і коли від них хоче — доводиться робити все самому. Тут важливо рефлексувати. Можливо сам підприємець не вміє нормально пояснити, чого він хоче, а значить — це його особиста проблема, а не підлеглих чи шукачів. Бо кожна людина сприймає інформацію суб'єктивно, через призму власного досвіду, і вирішення одного й того ж питання у кожного буде різним.
Про конкуренцію і втрату технологічної совісті
До конкуренції я ставлюся як до рушійної сили для розвитку власного бізнесу. Відсутність конкуренції породжує ступор. Подивіться на наші монопольні ринки: обленерго, газопостачання.
У Сумській області до десятка виробників рибної продукції. Хоча офіційно зареєстрованих, звісно, набагато менше. Це дає їм можливість встановлювати нижчу ціну на продукцію, але мене це не лякає. Покупець має сам вирішити, кому він довіряє і чи готовий він так економити. За мною немає негативної репутації. Якби я був якимось аферистом чи ошуканцем, мені б щоразу потрібно було щось придумувати, аби завоювати довіру. Я цього ніколи не робив і не робитиму, бо правду вигадувати не треба.
Сьогодні багато виробників харчової продукції, порівняно з тим же Радянським союзом, втратили свою технологічну совість. Ось у мене є книжка за 1994 рік. Вона лежить на столі як збірник рецептів у шеф-кухаря чи довідник хвороб у лікаря. Тут немає жодних добавок, жодної хімії, але за такими книжками зараз майже ніхто не працює. Сьогодні нові ДСТУ та ТУ просто узаконили порушення технологічних норм.
Нам навпаки потрібно рости й самовдосконалюватися. Небажання розвиватися ні духовно, ні професійно привело нашу країну туди, де ми зараз є. Адже на сильних не нападають. Сильних відразу приймають і до НАТО, і до інших міжурядових організацій…
Сьогодні у Збройних силах України служать 16 наших хлопців. Я не звільнив жодного з них. Вони досі є працівниками нашого підприємства і продовжують у нас отримувати заробітну плату. Додатково до тієї, яку їм як військовим платить держава. Не маю жодного морального права їх звільнити. Ви можете собі уявити стан солдата, який несе службу, приміром, десь під Бахмутом і дізнається, що його звільнили з роботи? За що він тоді воює, якщо після перемоги йому нікуди буде повертатися? Війна нікому не дає права звільняти своїх працівників.
