«Фельдшер» і «Джан» — сумчани, які волонтерили з перших днів війни. Коли наприкінці лютого російські війська відганяли свою техніку з Верхньої Сироватки, місцеві повідомили, що в селі ще лишились окупанти. Разом із кількома військовими зі 117-бригади відчайдушні сумчани поїхали до Великого Бобрику, де з білим прапором пішли на танк і взяли в полон російського солдата. Військовополонений зізнався, що приїхав із Республіки Хакасія на навчання, і спочатку не хотів здаватися в полон, адже командир пообіцяв, що його заберуть. За кілька місяців на ютубі з'явилося відео, де саме цей військовополонений зізнається, що його досі не забрали з України та розповідає, як його залишили. Розповідаємо історію сумчан, які разом із військовими брали в полон російського солдата.
Шляху назад вже не було
— 27 лютого, коли російські військові виїжджали з Верхньої Сироватки та вивозили своїх людей, ми їхали машинами слідом за ними. Тоді все було досить сумбурно та незрозуміло. По дорозі горіла їхня техніка, тож деякі окупанти тікали в ліс. Це зараз росіяни стріляють в усіх підряд, а спочатку не гатили, а йшли на контакт, тож у нас був план: переконати їх у тому, аби вони здалися в полон, — згадує один із військових.
— З першого дня війни ми з друзями волонтерили. Коли подзвонили хлопці із тероборони та повідомили, що окупанти звалюють, то я сказав товаришу: «Поїхали воювати!», ми сіли в автівку і полетіли. Уже на виїзді з міста палав російський танк та тигр, а на мосту до Верхньої Сироватки стояв ще один підпалений танк, де ми й зупинились, аби розпитати місцевих, що там далі, — розповідає Фельдшер.
— Коли ми стояли на круговому об'їзді у Верхній Сироватці, то почули голосний звук. Вирішили сховатися та відігнати автівку кудись в сторону. У цей момент по трасі, на шаленій швидкості, пролетів БТР. Це вже потім стало відомо, що росіяни знімали всі свої блок-пости та гнали техніку на Тростянець. Я зателефонував нашим бійцям: «Ми бачили БТР, спробуємо поїхати за ним — подивимося з Джаном, що там і як», а вони мені: «Ти взагалі нормальний? У нас нічого немає з озброєння, нічим їх бити!». Але воювати ж хотілося, тож ми поїхали за танком. Дорогою Джан дивився по сторонах і помітив, що якась техніка стояла на повороті на Великий Бобрик. Ми зупинилися та знову зателефонували бійцям. Сказали, що бачимо один танк.
— На початку вторгнення все ще можна було провернути мирним шляхом. Тоді ми закинули хлопцям ідею: було б класно, якби хтось із наших пішов до росіян із білим прапором та закликав їх здаватися. Зійшлися на тому, що Фельдшер зголосився на цю авантюру, — згадує один із військових.
— Вирішили, що я піду з білим прапором на танк, бо якщо десь в лісі сховалися російські військові, то не стануть по нас стріляти, адже побачать білий стяг. Машину залишили на трасі та пішли в сторону Великого Бобрика. Праворуч — поле, ліворуч — ліс. Пам'ятаю, що вздовж усієї дороги були розкидані російські сухпайки. Так і йшли з Джаном, тримаючи в руках білу ганчірку, та кричали російською: «Хей, пацани, ми без зброї, давайте поговоримо!».
Коли підходили ближче, до нас під'їхала машина місцевих, які сказали, що танк заведений, бо з нього йде дим. Зізнаюся — стало трохи лячно. За 40 років були різні життєві ситуації, але саме в той момент я отримав найбільшу дозу адреналіну. Я прекрасно розумів, що мене можуть вбити, але в країні війна, тож морально був готовий померти.
— Слухай, що робимо далі? — спитав Джана.
— Та вже немає шляху назад, треба йти далі, не даремно ж приїхали!
— Дійсно, ми пацани чи не пацани?! Пішли!
Башта танка направлена прямісінько на нас
— Коли я спитав Джана, куди дивиться башта танка, то він показав кудись в сторону. Того дня було дуже туманно та сіро, а в мене проблеми з очима, в народі називають «курячою сліпотою», тож я дуже погано бачив. Підійшли ближче, придивились, і виявилося, що башта направлена прямісінько на нас. Ще ж і місцеві сказали, що бачили дим від танку. Виходить, що башта на нас, а під нею кулемет. Раптом би когось із росіян клімануло, він почав би обстрілювати все підряд. Але коли ми підійшли до танка впритул, то помітили, що він незаведений. Як потім з'ясувалося, біля техніки лежали спалені великі колоди, які трохи диміли, саме тому місцеві подумали, що це димить заведений двигун танка.
— Спочатку ми побачили танк, а вже за ним САУ, яка з’їхала з дороги. Коли підходили ближче, то помітили банку молока, кілька хлібин та томатний сік. Не думаю, що це було мародерство, імовірніше, що місцеві жителі просто підгодовували російських солдатів. Саме біля САУ копирсався один із них. Я підбіг першим, поклав йому руку на плече, сказав, щоб не переживав і що його не вб’ють. Слідом за нами вже бігли українські військові з автоматами. Коли вони підійшли, показали йому посвідку, обмацали росіянина та спитали, де його зброя. Той відповів, що його командири наказали залишатися на місці, і за ним скоро приїдуть, — розповідає Фельдшер.
— Коли Фельдшер із Джаном їхали слідом за танком, ми за ними не встигали, але тримали весь час із ними зв'язок. Коли прибули на місце, хлопці вже підходили до САУ, де копирсався російський солдат. Ми до нього підбігли, обшукали, пояснили, що беремо в полон: «Ти їдеш з нами, заспокойся. Тобі дуже пощастило, адже є шанс, що тебе обміняють і ти повернешся додому», на що він відповідав, що чекатиме своїх, адже так сказав командир і він нікуди не поїде. Наприкінці додав, що його залишили біля техніки й запевнили, що за ним повернуться, — пригадує один із військових.
— Коли посадили в машину, він розповів нам, що його звати Саша, приїхав із Республіки Хакасія. У росії в нього залишилися мама та наречена. Він розмовляв з нами через силу. Окупант Сашка (так його жартома звали сумчани) запевняв, що був на навчаннях і нічого не знав. Ми — військові, які брали в полон військового, тож за правилами взагалі його не чіпали, та й він не вчиняв опору. Пам'ятаю, що в цей день на штаб привезли понад 15 російських військовополонених.
— У машині ми з ним просто спілкувались і пояснювали, що він щаслива людина, адже йому вдалося рано виїхати, а головне — залишитися живим. Річ у тому, що САУ, якою він мав керувати, застрягла в перший день війни, тож вона технічно не могла стріляти по українському населенню. Саме тому, враховуючи цей фактор, ми були поблажливими до російського окупанта, адже навряд встиг заподіяти шкоди, — запевняє один із військових.
— Коли наші хлопці повезли Сашку на штаб, ми вирішили залишитись і пофотографуватися біля танків. Пригадую цікаву ситуацію: зупинилася біля нас машина, відкрилися двері, і звідти вискочив чоловік, який на ходу питав: «Хлопці, що можна винести з танку?». Ось такий у нас безстрашний український народ, — говорить Фельдшер.
Два місяці не забирають з полону
За кілька місяців після полону в ютубі опублікували відео, у якому російський солдат Олександр з Республіки Хакасія давав інтерв'ю журналісту Володимиру Золкіну. За час перебування в полоні його стан і зовнішній вигляд покращились, тож варто зауважити, що на цьому відео він ліворуч.
На відео Олександр розповідає, що 24 лютого виїхав із командуванням з Бєлгородської області. Проїхавши два села, його техніка застрягла, разом із ним було ще двоє людей. Їхній командир сказав, що повернеться, а вже 27 лютого українські військовослужбовці забрали його в полон. Говорить, що ті двоє чоловіків, що були з ним, згодом сіли в «КАМАЗ» та поїхали, а його залишили, коли він поліз діставати свої речі із САУ. На питання, чи кидають людей в російській армії, Олександр відповів ствердно.
