Книга «Під чорним тавром» здатна налякати й викликати бажання помститися. Видання надійно зберігає факти, документи й спогади про Голодомор 1932-1933 років на Сумщині. Борис Ткаченко, автор книги, був першим дослідником в Україні, хто не лише записав свідчення людей про голод, але й зібрав та опублікував документи, що підтверджують його штучність. «Під чорним тавром» побачила світ попри те, що письменник був під пильним наглядом КДБ. Цукр розпитав, на які хитрощі доводилося йти Борису Ткаченку, щоб розповісти правду про голодомор. А також поцікавився, які вчинки російської армії вказують, що нині в Україні вона чинить геноцид.
У родині постійно говорили про голод
Поспілкуватися з Борисом Івановичем і просто піти не виходить. Треба сідати за стіл — жодних відмовок краєзнавець не приймає. Поміж оповідей він кілька разів зупиняється й запитує: «Чого ти нічого не жуєш? Бери хоч цукерку!». Його розповіді деталізовані й точні — із зазначеннями населених пунктів, прізвищами тих, хто свідчив, навіть із описом місцевості. Якщо на мить забути, що знаходишся поруч з номінантом Шевченківської премії та лауреатом премій Миколи Хвильового і Василя Стуса, то саме манера оповідей і розкриє дослідника своєї малої батьківщини.
— Краєзнавець — це хвора людина, на яку показують пальцем та яка зациклилася на історії краю, — сміється у пишні вуса Борис Іванович.
— На вас показували пальцем? Хто? — запитую, щиро дивуючись.
— Хо-хо, хто? Дуже багато таких було, — відповідає жартома письменник і дістає товстенну книгу. Зі сторінки видання на нас дивляться двоє.
— Ось із чого це почалося, — Борис Іванович стукає пальцем поруч із фотографіями. — Це мої дід і бабуся по батьковій лінії. Дід був хорошим оповідачем, багато на своєму віку бачив, воював під час першої світової. Про все те розповідав дітям, а знаєш, як-то про війну цікаво слухати!
Та були в дідовій біографії чорні дні, коли він вступив у колгосп: здав туди коня, реманент, корову й телицю. Пропрацював, а ніякого заробітку не отримав. Тому й вийшов звідтіля, написавши заяву. На той час це була надзвичайна ситуація
Через те, говорить Борис Іванович, довелося сплатити індусячий (індивідуальний — ред.) податок. Та цього виявилося недостатньо — вже за тиждень сім’я мала віддати ще один, а там і третій не забарився.
Пізніше, вивчаючи архіви лебединської районної газети, Борис Іванович знайде оголошення про продаж дідівської хати, а ще сараю, клуні й воріт. Він знатиме, що грошей, вторгованих від продажу всього майна, не вистачило, щоб віддати борг злочинній державі. За те голові родини присудили ще й пів року в‘язниці.
— Проте дід був не з лякливих, — продовжує розповідь краєзнавець, — поїхав скаржитись у Київ до свого родича, секретаря обласного комітету партії. Щоправда, до нього не пустили, тоді дід сів на потяг та й приїхав у Ленінградську область до радгоспу «Гігант».
Голоду там не було — залишки хліба навіть передавали на конюшню. Побачивши це, дід покликав до себе дружину з доньками. Назад, до Лебедина, вони повернулись у 1934 році
Розмови про голодні часи постійно лунали у сім’ї Бориса Івановича, адже весь рід був репресований. Ті історії було не спинити, а майбутній історик і краєзнавець поглинав їх, наче губка.
— Їдемо з дідом коровою по вулиці — згадує, — а він шепоче: «Прийми, Господи, душечки невинно убієнних во Царствіє Твоє». А тоді каже: «Бач, це Забужихи дворище. Оно, якою пусткою зробилося. Це їй за гріхи великі, бо в голодовку сусідських діток поїла». А тоді й розповідає про всі жахіття голодомору.
Голодний Великдень
Власне, із тих історій, припускає Борис Іванович, і виросла любов до краєзнавства. А бажання розповідати людям правду народив пережитий ним самим голод 1947 року. Його причиною була така ж грабіжницька хлібозаготівля Кремля, як і в тридцятих.
— Не всі наші родичі тоді вижили, — згадує, — померли дві мої тітки, а ми з братом були вже пухлими. Довелося з’їсти сусідського кота. Шкуру тварини виміняли на котушку ниток та склянку борошна. З нього мати наварила чавун затірки й давала нам їсти. А перед Великоднем, у четвер, ми пішли на луг по щавель. Саме розлився Псел, то дід, батько й брат переходили воду, а мене по ній тягли.
За таку сміливість старші дозволили не тільки той щавель рвати, а ще й класти до рота. Додому ми принесли пів кошика, мама дістала з погреба один буряк і зварила борщ.
От вона насипала кожному по мисці, а оце, каже, залишимо на Великдень, щоб розговітися. Тобто того борщу ми чекали два дні
Тоді ж, у неділю, пішли на кладовище, думали може чогось їстівного принесуть. Ні — якась жінка була з чайничком, а в ньому — узвар. Вона наливала його в чарочку, простягала дітворі, а нас — душ п’ятдесят і всі кричали: «Тьотю, дайте, тьотю, дайте, дайте…».
Голос Бориса Івановича на мить затремтів, хоча до цього моменту вів свою оповідь майже відсторонено. Так, ніби мова йшла не про нього, а про іншого хлопчика.
— Оце такий був Великдень 1947 року, — швидко продовжив він, заповнюючи паузу, що повисла зненацька.
— Усе, що Вам довелося пережити, сформувало якісь звички? — запитую, стишено.
— Так, — відповідає,— робити запаси. Донька лає мене за те, а я все тягну. Он мішок сухарів навіть є.
На гачку в КДБ
Записувати свідчення про голодомор 1932-1933 років Борис Ткаченко почав у шістдесятих. Чоловік працював агрономом, тож часто на своєму мотоциклі їздив у район. Поміж розмовами про роботу ніби ненароком розпитував місцевих про голодні часи. Затим почуте від людей, відновлював вдома на папері.
— Я саме навчався в Сумському педагогічному інституті, коли мною зацікавилося КДБ. Це сталося після того, як разом з одногрупниками вимагав викладати предмети українською мовою, — розповідає Борис Іванович. — Та вимога дуже не сподобалася одній з викладачок, тож вона відмовилася приймати у мене курсову. Навчання було на межі зриву.
Через те студенту Ткаченку довелося перевестися до Київського державного університету Шевченка. Однак КДБ намагався дістати його й там. Чекістів дуже непокоїло, що людина, яка працювала в Лебедині агрономом, вирішила здобути вищу освіту на історичному факультеті.
Однак Борис Ткаченко, не зважаючи на труднощі, продовжував навчання. Що більше — у столиці часто спілкувався з людьми, яких радянська система вважала ворогами. Зокрема, зі скульптором та етнографом Іваном Гончаром.
— Різні розмови ми вели: про мистецтво, про історичні знахідки. Я в нього набирався розуму. А якось він похвалився, що літературознавець Іван Дзюба написав роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація». Я й кажу, що хотів би почитати.
Гончар дав адресу й написав Дзюбі записку, аби прийняв мене, як сина. Я довго блукав вулицями, проте таки потрапив до нього додому. Показавши Дзюбі кілька своїх оповідань, взяв машинопис книги, привіз його у Лебедин та й читав потроху.
Невдовзі до хати Бориса Ткаченка прийшли представники санстанції, вони принесли якісь штативи, аби взяти на аналіз повітря. Прилади, схожі на пробірки з хімічного кабінету, поставили в шафі та на робочому столі.
— Стоять вони й сьогодні, й завтра, — розповідає краєзнавець. — Ми з дружиною по приймачу слухаємо «Голос Америки», ведемо бесіди на заборонені теми, з товаришами за пляшкою говоримо про Канаду. А одного дня мене викликають на розмову до районного комітету партії, — говорить Борис Іванович з інтригою.
Там на нього вже чекав капітан КДБ. Уже в кімнаті місцевого готелю, за зачиненими дверима, чекіст допитувався, чи брав у Івана Дзюби книгу «Інтернаціоналізм чи русифікація» та де вона зараз.
— Я кажу: «Книга вдома». КДБівець наказує: «Несіть сюди!». Але справа була в тім, що з Києва я привіз ще й листівки, які розповідали про арешти інтелігенції, — говорить Борис Іванович й додає: — Якби їх знайшли — мав би великі неприємності. Отож, роздумуючи про це, я кинувся діставати з шафи своє пальто й побачив там надірваний згорток. З нього виднілися вже знайомі мені штативи.
Я зрозумів, що то підслуховувачі. Опинившись вдома, одразу вкинув й те приладдя, й листівки до груби. Потім, прихопивши книгу Дзюби, повернувся до кабінету КДБіста
Утім, за словами краєзнавця, діалогу не вийшло. Телефоном чекісту повідомили щось тривожне. Він схопився й вибіг із кабінету, замкнувши двері на ключ. За годину повернувся дуже злий і повідомив, що розмову закінчено. Додому краєзнавця доправили в машині міліції.
Тим часом у хаті Бориса Івановича «господарювали» троє чоловіків. Вигорнувши все з груби, вони перебирали плавлені клеми й котушки, викладали їх на папірець й поміж тим допитувалися, де поділися штативи. Пізніше Борис Іванович дізнається, що в тих приладах були приховані мікрофони, а пристрої для запису стояли в хаті сусідів. З метою підслуховування до них підселили якихось незнайомців.
Ніби передчуваючи негаразди, свідчення очевидців голодомору краєзнавець надійно заховав. Аркуші він замотав у целофан, поклав у залізну каструльку й, перевернувши її догори дном, закопав на городі. Він намагався врятувати свідчення від рук КДБістів, проте від природних процесів не зміг — усі записи зайшли водою.
У пошуках доказів
Як не старалися КДБівці, та їм не вдалося залякати Бориса Ткаченка. Невдовзі він побуває в Харківській області й почує те, що спонукатиме збирати історії голодомору знову.
— Наприкінці шістдесятих я приїхав на семінар до Краснограда. Часу було багато, тому ходив містом, зокрема зайшов на кладовище, аби знайти могилу художника Порфирія Мартиновича. Він теж помер від голоду. Місце поховання мені показала сторожиха, а потім розповіла моторошну історію.
Під час голодомору вони з чоловіком на тому цвинтарі ховали людей. Якось увечері забракло сил, щоб закидати яму з тілами. Трохи посперечавшись, копачі вирішили відкласти роботу до завтра. На ранок побачили чоловіка, що сидів, звісивши ноги в яму. Він казав, що чув їхню суперечку вчора, але не мав сили ні обізватися, ні вибратися. Цю розповідь Борис Іванович переповів у готелі, де оселився на час семінару, а у відповідь на неї почув ще одну.
Був у тих місцях чоловік, яким лякали дітей. Він збирав вулицями мертвих людей, а разом з ними на свого воза вантажив і заслаблих живих
Приїхавши в Лебедин, краєзнавець все те записав. Згодом потайки зібрав нові свідчення та відновив ті, що зіпсувала вода. А головне — почав пошуки документів, що розкривають справжню причину тих жахіть.
— Одразу я пішов у наш Лебединський РАГС (РАЦС — ред.), кажу: «Дівчата, дайте подивитися скільки в нас людей померло у 30-му, 32-му, й 33-му». Різниця показала б приблизну кількість осіб, що загинули від голоду. «Що ви, — кажуть, — у нас такого немає! Воно було, так німці все покрали».
Та не потрібні їм були ті папірці, — міркує краєзнавець, — он поруч — художній музей, німці звідти нічого не взяли! Але вже наступного дня мене викликали в райком. Все допитувалися, чого я пішов у відділ реєстрації та що я там вишукував.
На відміну від працівниць лебединського РАЦСу, співробітниці сумського архіву розуміли усе без слів.
— Я шукав так: «Дайте мені протокол сільської ради за 1932 рік». Дівчата бачили, що саме я довбу, й підказували: «Ану, ось тут пошукайте». Підносять документи, а там саме те, що треба. Спасибі їм, не промовляючи ані слова, здорово допомогли. Без тих архівних документів книжка була б біднішою.
Нами керує партія чи Ірод?
У 1989 році тихе містечко Лебедин стало сторчма. У районній газеті почали з’являтися матеріали на тему, якої сахалися кілька десятиліть. Заголовок першого тексту був звичним і дивним водночас. Назва чіпляла, наче приховувала у собі якусь таємницю: «Під чорним тавром. Доля наркома». Автором цього тексту був Борис Ткаченко.
Здавалося, дописувач розповідає про свого далекого родича, народного комісара землеробства УРСР Миколу Демченка. Цей чоловік всіляко підтримував радянську владу, однак був розстріляний. Смертну кару отримав за підпис у листі до Сталіна, де повідомлялося, що в Україні лютує голод. Тож його трагічну історію Борис Іванович використав, аби показати всі жахіття голодних часів.
Чого варта була лише розповідь про жінку, яка знайшла в сусідки рештки сина, звареного в горщику. У розпачі осиротіла мати бігала вулицею й голосила: «Хто нами керує, партія чи Ірод?»
— Коли я приніс той матеріал в газету, — пригадує Борис Іванович, — редактор був у відпустці. Тому текст віддав заступниці, вона його почитала й каже: «Борисе, це таке! Якщо піду узгоджувати матеріал до райкому партії, то його порвуть. І тебе порвуть теж. Спробую так надрукувати». І надрукувала, — із захопленням говорить краєзнавець.
У «районці» встигли видати близько двадцяти текстів про голодомор. Утім дуже скоро автора викликали «на килим». Найбільше владу обурювало, що в матеріалах згадуються прізвища героїв війни. Зі свідчень випливало, що вони вчиняли злочини проти людяності. Тому в Ткаченка допитувалися, нащо оббріхує поважних людей і чому викривляє історію Радянського Союзу.
«Нічого не вигадував, написав усе, про що чув від свідків», — лаконічно на ті закиди відповідав краєзнавець.
Хоч друкувати тексти про жахіття тридцятих років заборонили, людську пам’ять вже було не спинити. Борис Іванович згадує, що редакція газети отримувала листи на його підтримку. Деякі мешканці Лебедина особисто приходили, аби розповісти про трагедії своїх родин. Тим часом матеріалів про голодомор уже вистачало на книгу.
— Спочатку її відмовлялися друкувати, бо це було небезпечно для життя, — пригадує Борис Іванович. — У сумському видавництві «Слобожанщина» працю почитали й завернули зі словами: «Заберіть, бо з цією книгою можна або прославиться, або загриміть». Звичайно, ніхто «гриміть» не хотів, — каже з іронією краєзнавець.
Приїхавши в Лебедин, Борис Іванович поділився своєю бідою із Раїсою Кужель, тією самою жінкою, котра сміливо публікувала в районній газеті його перші матеріали. Вона вислухала історика й сказала: «Будемо пробувати!».
Книгу друкували не так швидко, як хотілося — не вистачало олова. Проте потроху справа посувалася. Хоч на сірому папері й зі слабеньким друком, все ж примірники «Під чорним тавром» вже чекали свого часу.
Путін об нас зуби поламав
Після проголошення незалежності України тема голоду стала більш відкритою. У багатьох містах почали встановлювати пам’ятники жертвам голодомору 1932-1933 років. З’явився такий меморіал і в Лебедині. Під час його відкриття книгу Бориса Івановича дарували делегаціям, що прибули до районного центру. Тож «Під чорним тавром» швидко розійшлась українськими містами, а згодом її прочитали в Канаді.
— Одного разу мені подзвонила жінка із сильним західним акцентом. Питала, чи це я написав книгу про голодомор, а тоді промовила: «Треба її перевидати. Ми гроші дамо». І таки справді передали п’ять тисяч доларів, — щиро, наче це було вчора, дивується краєзнавець.
Згодом отримала продовження й давня історія Бориса Ткаченка з КДБ.
— Ота організація, що мене «тягала», якось зробила в кожній області виставку матеріалів голодомору. Там була книга відгуків, у якій я написав: «Нарешті, правда воскресла, хоч ви й ганяли за неї». Пізніше ту книгу видали, а мене запросили на презентацію, щоправда, вона була більше схожою на застілля. Там я казав: «Зроду-віку не думав, що колись сидітиму за одним столом з тими, в кого був на гачку».
— Те, що нині вчиняє Росія стосовно нас — це геноцид? — питаю, нарешті торкнувшись цукерки.
— Путін сказав, що України нема й наш народ треба знищити. Він гатить по будинках цивільних, а це і є геноцид, тільки виражений зовсім в іншому, — серйозно говорить краєзнавець. — Розумієш, голодом намагалися відучити Україну від волі. Нам його влаштували за прагнення до свободи, яке виявили під час Центральної Ради. Ленін же казав: «Потерять Украину все равно, что потерять голову». Те саме каже й Путін. Але ми його вже перемогли, — запевняє Борис Іванович, — бо перемога вирішується в тижнях чи місяцях. Проте вже скоро рік, а Путін об нас зуби поламав.
— А є речі, які ми маємо переосмислити після перемоги? — запитую, очікуючи почути від історика щось на зразок інструкції до дій.
— Я боюся, що ми нічого не переосмислимо. Народ у нас толерантний, трудящий, але дурний. Ми що, не знали, що Батурин цар Петро I вирізав, не знали про Крути? На жаль, нашому народу перепадає, перепадало і ще перепадатиме, поки ми духовно не воскреснемо. Путін прийшов захищати російськомовних, а якби їх не було? Нікого було б і захищати, — підсумовує краєзнавець.
Після всього пережитого Борис Іванович мав повне право ставитися до людей з підозрою, бути закритим і мовчазним. Проте все навпаки — він зберіг, а, можливо й примножив у собі щирість, прямоту й довіру.
— Ти як сюди дісталася, машиною? — запитує він, проводжаючи з двору.
— На таксі приїхала.
— Так не годиться, — каже, — я тебе відвезу.
Старенька «шістка» виїжджає із затишного двору, заплетеного виноградом. Борис Іванович залишає ворота навстіж відчиненими й тисне на газ.
— Не будете замикати? — питаю здивовано.
— Ні, я своїм сусідам довіряю.
