Ігор Ганненко — сумчанин, який зараз служить у 47 окремій механізованій бригаді. Він командир бойової машини. Пішов туди добровольцем, адже вирішив захищати країну від ворога. У вільний від обстрілів та перестрілок час, він веде блог у телеграмі «Нотатки війни». Ділимося нижче історіями з фронту. Дати публікацій нотаток не збігаються з подіями, що там описані.
9 жовтня
— Хлопці, «Камази» вже готові, — підійшов до нас один з водіїв.
— Закидуємо спочатку речі, потім вантажимося самі. У темпі, бігом! — одразу ж пролунав наказ.
Дві старенькі машини стояли в напівпідвальному гаражі на старому м’ясокомбінаті. Помаранчеві кабіни автівок цілковито дисонували з загальною атмосферою закамуфльованості людей і речей.
«У зеленці ми навряд сховаємося з таким яскравим забарвленням. Вони виглядають ніби люди, які після авіакатастрофи опинилися на безлюдному острові й з усіх сил намагаються привернути до себе увагу проходячих повз них кораблів. Ніби говорять: «Ось! Ми тут! Ну чому ви нас досі не побачили?». Мій мозок думав, а руки та ноги тягали важкі рюкзаки та баули.
— Усе, це останні! — сказав Медвідь та закинув кілька здоровенних баулів із речами до кузова.
— Так, де дрони та тазик з медициною? — перепитав я у хлопців, які вже «комфортно» розмістилися на речах.
— Тазик з медициною? Тазик?! — спочатку не повірили хлопці.
— Так, блін, алюмінієвий тазик з медициною! Залишився запас, не в пакетах же тягнути! — я відповів більш грубо і питань не виникло ні в кого.
— Усе на місці, залізай, — відповів хтось з хлопців.
Знали б ми тоді, скільки життів вдасться врятувати завдяки цьому тазику. Тоді ми про це не думали. «Камази» завелися та потихеньку рушили на виїзд з території. Чоловіки з іншого батальйону, які були тут до нашого приїзду і зараз теж залишалися, відкриваючи ворота, з якимось сумом в очах проводжали нас поглядами.
Ми виїхали з Бахмута, проїхали Опитне та повернули на Зайцеве. Маленькі українські села, де люди вже настільки звикли до війни, що зовсім не реагують на постійні вибухи. Артилерія тут не замовкає. Заїхавши в село Семигір‘я, яке було останнім «безпечним» рубежем, я був здивований тим, як родина з двома маленькими дітьми просто гуляла на вулиці під канонаду великокаліберних гармат. Чому вони досі тут? Чому не поїхали в безпечніше місце? Чому вони не бережуть своїх дітей? Та потім розумієш, що їм або нікуди їхати, або вони чекають «асвабадітєлєй». Від будь-якого з цих варіантів стає гірко на душі.
14 жовтня
Хлопці, які рухалися повз нас «з нуля», явно пережили не найкращі тижні свого життя. Деякі їхали на старих розбитих колимагах або посічених ворожими снарядами тачках. Деякі рухалися пішки. Ми бачили жах, втому і почуття провини в їхніх очах. Лише декілька з них подивилися в нашу сторону, і тільки один махнув рукою… Не треба було уявляти, що вони пережили там. Усе було написано на їхніх обличчях.
Одна автівка зупинилася. З неї вийшов боєць в брудному та порваному пікселі та віддав нашому кулеметнику декілька магазинів до РПК. «Там знадобиться», — коротко сказав він та швидко заскочив у машину.
«Вони мали передати нам позиції, але просто їх лишили», — сказав хтось з наших, хто був «в темі». «Тепер знову доведеться штурмувати, якщо туди вже зайшли росіяни…». Усі затихли та занурилися в роздуми. Ми не могли їх засуджувати за це, бо розуміли, що хлопці просто не витримали. Так буває. Зрештою, ми бачили їхні очі, а вони рідко брешуть.
Але хорошого теж нічого не думалося. Усі розуміли, чим це може закінчитися для нас. «Що ж, скоро там будемо ми. Подивимось, як буде і скільки витримаємо», — промайнуло в моїй голові. Якби ми приїхали на день раніше, усе було б по-іншому. Нам би не додалося зайвої роботи, хлопці виходили б з високо піднятими головами, а на лінії фронту не додалося сірої зони. Усе було б краще. Було б.
23 жовтня
Від Семигір’я до Вуглегірської ТЕС всього 5 кілометрів. Ми розраховували швидко туди доїхати, там уже займав оборону наш перший взвод, який відбув туди ще на світанку. Два джипи, що їхали попереду колони, пришвидшились, аби перевірити маршрут, але невдовзі повернулися назад, бо ворог почав обстрілювати дорогу, якою ми мали рухатися.
— Швидко, усі з машини! Розосередитись, зайняти кругову! — в усіх радіостанціях пролунав наказ старшини.
Ми почали вилізати з кузовів та займати «зеленку» вздовж дороги, а весь транспорт розвернувся та поїхав якомога далі від нас. Почалися прильоти. Хвилин 20 тривав інтенсивний обстріл, але, на щастя, не по нас. Зайнявши вигідні та зручні позиції, ми пролежали ще хвилин 30 після останнього вибуху та почали знову завантажуватися в машини.
Цього разу ми проїхали приблизно кілометр, як знову почали обстрілювати наш маршрут. Не знаю, як водії так майстерно змогли розвернутися на доволі вузькій дорозі, яка, до того ж була густо усіяна уламками мін. Повернувшись у село, ми знову зайняли свої позиції та чекали завершення обстрілу. Цього разу він затягнувся і ми, розслабившись, вирішили знайти закинуте подвір’я та трішки в ньому поспати, адже за останню добу було хіба що 3-4 години сну. Усіх просто вирубало. Розділившись на декілька груп, ми полягали прямо на землі й одразу ж позасипали. Друга група чатувала та оберігала наш сон, а третя сама собі організувала спецзавдання — з’їсти всі вишні в саду цього подвір’я, з чим успішно впоралася.
Не пройшло і години часу, як ми прокинулися. Звісно ж, від вибухів. Ворожа арта змінила координати й почала лупити по краю села, з якого ми висувалися. Тепер уже спати нікому не хотілося. Хлопці залягли та навіть не рухалися до закінчення обстрілу. Наша третя спроба була ще епічнішою. Як тільки ми подолали висоту «Камазу» та залізли всередину, пролунала команда розосередитись і ми знову почули виходи зі стволів.
— Триста, триста! Медик, медик! — хтось почав кричати біля другої автівки.
Я вже був з іншої сторони дороги в укритті, але почав повертатися, щоб допомогти. Але все ніяк не міг зрозуміти, звідки взявся трьохсотий, якщо прильотів прямо по нас не було.
— У мене у відділенні триста, — повідомив мені один з командирів, який вибіг назустріч.
— Біжу, біжу. Що сталося? — запитав я.
— Ногу зламав, — відповів він.
Виявилося, що боєць просто «втомився» злазити-залазити та вирішив з висоти двох з половиною метрів стрибнути. У броніку, касці та з рюкзаком. Та і сам він не був «дюймовочкою». Кілограмів 120 точно мав. Ось звідси й закритий перелом. Нога одразу ж напухла, і сам він вже не міг пересуватися. Наклавши шину, я вколов йому знеболювальне, щоб він не сильно мучився та відправив на евакуацію.
Поки займався трьохсотим, до нас приїхав ротний з Капралом, які повернулися з ТЕС під обстрілами.
— Будемо йти пішки, тачками не проїдемо. Вони літають безпілотниками й все бачать. А дорога у них добре пристріляна. Бери дрон і штурмовий рюкзак. Тільки найнеобхідніше, — сказав мені Капрал і я почав збиратися, розуміючи, що все ще попереду.
6 листопада
Ми змінювали позицію до тих пір, поки не зрозуміли, що це марно. Дрон був втрачений. Проте, сподівалися, що він десь сяде і ми зможемо його забрати. Ми доповіли керівництву, що йдемо на пошуки й вирушили тим же маршрутом, що і наша розвідка. Пройшовши пів кілометра очеретами, які поросли довкола труб, ми вийшли на місце, де нас зустрів перший розвідник.
— Хлопці, тут всюди чисто, росіяни не роздуплилися, що тут наших немає і не зайшли сюди. Залишилися тільки ті три дальні будинки, туди пішли ваш ротний зі старшиною та розвідниками. А ви куди взагалі?
— Ми загубили дрон десь над полем, йдемо шукати.
— А, ну ок. Тільки обережно, бо за тим перехрестям уже росіяни.
Дорогою на поле ми побачили наших хлопців, що поверталися з дальніх будинків. Ми перекинулися поспіхом кількома словами та розійшлися. Пройшовши через густі зарослі та перелізши два глибокі яри, ми все ж дісталися поля і почали досліджувати ймовірне місце падіння аутела. Ми шарилися там майже годину, але від дрона не було і сліду.
— Можемо завтра політати тут мавіком та спробувати знайти згори. Помаранчевий дрон має бути видно на зеленому полі, — запропонував я.
— Іншого виходу і немає, — сумно відповів Капрал, адже це був його дрон майже за всі гроші світу.
Повертаючись в «трубу», ми побачили наших хлопців зі взводу, які вже переносили речі на «очисні» та готувалися займати оборону в цьому секторі. Наступного дня ми знову будемо на цьому полі, але вже не в пошуках дрона, бо наша місія буде набагато важливіша.
27 листопада
Нам пощастило, бо на ділянці, яку ми утримували, було декілька будівель. І була одна особлива кімната, куди сходились усі хлопці з різних спостережних пунктів та сусідніх позицій: дізнатися новини, випити кави чи з’їсти сухпай. У цій кімнаті майже завжди було сонячно, адже великі, майже панорамні вікна, вже давно розлетілися тисячами дрібних уламків від численних обстрілів. Ніщо не заважало світлу проникати усередину.
Найдивнішою штукою цієї кімнати була баня, яку зробили наші попередники з дерев’яних ящиків з-під боєприпасів. У ній боєць з позивним «Народний», він же «Поло», він же «Рембо», він же «Тартак», облаштував собі житло та склад. Усе вірно — ближче до «кухні», далі від начальства.
Не знаю звідки, але «Народний» точно щось знав про війну. За тиждень після приїзду будь-які смаколики закінчилися навіть у найзапасливіших, але не в нього. На 9 чи 10 день, ми знову сиділи в «кімнаті щастя» і «Народний» просто запитав: «Хлопці, а чого вам зараз хочеться?». Усі по черзі почали перераховувати банальні бажання людей, які вже другий тиждень були без душу, зв’язку, маленьких побутових дрібничок та під постійними обстрілами.
— Сашко, а чому ти питаєш?, — врешті запитав я у нього.
— Не знаю. Думав, хтось скаже, що хоче фісташок, то я б запропонував, — відповів він.
Усі з розгубленістю дивилися на «Народного».
— У тебе є фісташки? Ти серйозно? — пролунало питання вже у спину бійцю. Але він вже не відповідав, а просто виніс зі свого «складу» майже кілограм фісташок.
— А ви що думали, я даремно тягну з собою 4 рюкзаки? — пожартував Сашко.
— Це шик, просто шикарно! Живемо! — усі оживилися та почали активно розправлятися зі смаколиками.
І так майже завжди. На війні два стани: або все дуже добре, або все дуже погано. Нормально тут майже не буває, адже що нормального в тому, що тебе постійно намагаються вбити? Або ти намагаєшся вбити.
«По нас фігаче танк!», «Максимально погано!». «Закінчив, усі цілі!» — «Дуже круто!». «Ми з трьох сторін оточені ворогом!» — «Дуже фігово!». «Є ще одна дорога, яку контролюють наші!» — «О, це вже класна новина!».
Слово «нормально» — це взагалі не про війну. І в такому коливанні емоційних гойдалок проходить день за днем, тиждень за тижнем.
