🎀 «Найстрашніше було зняти перуку, щоб донька побачила лису голову»: історія Надії Даниленко

Рак підступний тим, що він не болить

Надя

Онкологічні захворювання знаходяться на другому місці в переліку причин смертності в Україні, повідомляє Національний інститут раку. Рак – це злоякісна пухлина, яка розвивається протягом тривалого часу. Спочатку виникають передракові захворювання, що можуть перерости в онкохворобу. Людина може добре почуватися, а передрак уже почав розвиватись. Якщо вчасно виявити захворювання, лікарю буде легше допомогти пацієнту.

Надії Даниленко було 33, коли в неї діагностували рак. Вона пройшла повний курс хімієтерапії, і зараз знаходиться в ремісії. «Це було не боротьбою, а життям» — говорить Надія про свою хворобу. Своєю історією вона поділилася з Цукром. 

Аналізи показали рак

Про свій діагноз я дізналася на початку 2013 року, коли мені було тридцять три. Це не була раптова історія, бо до цього мала доброякісну кісту молочної залози. Коли мене прооперували та видалили кісту, все було добре. Лише згодом, на місці рубця, я помітила вузлик — насторожилася та одразу пішла на УЗД. В аналізах виявили рак другої стадії. У мене не було метастазів, тобто, з цієї точки зору, прогноз був непоганий.

Рак — різнорідне захворювання, тож у залежності від того, в яких клітинах він присутній, для нього є направлена терапія. У мене був такий рак молочної залози, що для нього підходив лише загальний протокол хімієтерапії.

Коли дізналася про діагноз, то звернулася до приватної клініки. Там лікар сказав поїхати до Національного інституту раку, здати аналіз із маркуванням, і вже потім робити якісь висновки. Консультація з терапевтом, схема лікування із шести курсів хімієтерапії, а також операція по видаленню однієї з грудей — таким був протокол. Це було зваженим рішенням кількох інститутів, і операція була необхідна. Можливо, за ці сім років щось і змінилось, але на той час така практика існувала в усьому світі.

Волосся випало за добу

«Ти зустрінешся з тим, що все волосся випаде за добу, це не буде повільною історією» — сказав мій терапевт. Так і сталося. Волосся в мене випало через два тижні після першої хімієтерапії. Пам'ятаю, як вперше приміряла перуку. Міряла різної довжини, кольору та фактури, і це сприймалося досить весело. Зупинила тоді свій вибір на зачісці, схожу на мою.

Найскладніше було з донькою. Їй виповнилося чотири, вона була маленькою, і я не знала, як їй показатися без волосся. Боялась її налякати, але спати у перуці я точно не могла. Коли вперше прийшла додому в перуці, то дитина не помітила різницю. Ввечері вирішила показати себе лисою, але це стало для неї шоком.

Коли вона побачила мене без волосся, то голосно закричала і розплакалась

Я злякалася, бо це дуже боляче та страшно, коли твоя дитина налякана, а ти не знаєш, як її заспокоїти. На допомогу прийшов чоловік. Він пояснив, що мама лікується, і волосся скоро знову відросте. Такий шок у доньки був один раз, потім вона звикла і вже нормально реагувала на мій вигляд.

Моя хімієтерапія проходила раз в 21 день — це цикл ділення клітини, тому було важливо в нього потрапити. Три курси я пройшла до операції, потім був відновлювальний період, і потім ще три. Кожна хімія тривала близько чотирьох годин, і завжди поряд знаходився хтось із близьких, бо це було непросто.

IMG_1279

Одного разу я вийшла на вулицю без перуки — це сталося фактично одразу після операції. Звісно, ловила на собі погляди, бо не кожного дня побачиш жінку без волосся. Але в поглядах не було якоїсь відрази, скоріш приємне здивування та підтримка. Це було якесь прокладання шляху в новий світ. Розуміла, що змінилась, і це невідворотно, але світ від цього не зруйнується, як і я не руйнуюся. Для мене це стало шляхом героїні, бо це був перший вихід в люди після операції.

Оперували мене в Харкові. Після цього я не могла вдягнути білизну, усе перемотали, щоб заживало. Це було літо, я ходила в халаті, тож було очевидно, що моє тіло тепер виглядає інакше. Але в лікарні жодного разу не зустріла жалісливих поглядів. Ходила коридором і відчувала себе привабливою жінкою, бо там було надзвичайне ставлення персоналу. Не знаю, робили вони це природно, чи це лікарський акт милосердя, але багато лікарів усипали компліментами, або просто усміхались. Абсолютно всі жінки купалися в увазі.

Пам’ятаю, як в той період мене сильно підтримав чоловік. Я вийшла після операції, він нахилився та ніжно поцілував мене у шрам біля грудей. Для мене це було актом абсолютного прийняття та одним із найтрепетніших моментів спільного життя.

«Мамо, ти сильна. Ти перемогла»

Якийсь час, дивлячись на своє відображення в дзеркалі, я не опускала свій погляд нижче ключиць. Ніби прийняла всю ситуацію, зажмурилась, і продовжувала жити далі. Але це було неповноцінним життям, і я це внутрішньо відчувала. Ніби промовляла собі: «А сюди ми не дивимося». Звісно, що це не окей, тож про прийняття свого тіла мова не йшла. Коли лікувалася, то запакувала всі свої емоції: пережила, стиснула зуби та пішла далі. Через якийсь час зрозуміла, що це сильно впливає на мене.

У цей час донька підростала. Ставила собі питання: «Я ж дівчинка, а в мене видозмінене тіло, і ось донька бачила мене одну, а тепер я зовсім інша». Якийсь час носила вдома бюстгальтер та не дозволяла дитині заходити у ванну, коли приймала душ. Старалася максимально приховати своє тіло від очей доньки.

Якось розмовляла з подругою, і вона сказала: «Надю, а хто, як не ти, покаже своїй дитині, як жити з різним? Хто їй розповість, як добре ставитися до власного тіла, не дивлячись на все, і продовжувати любити себе, не зважаючи на життєві обставини?»

Доньці я вирішила не розповідати детально по рак, але чесно відповідати, якщо в неї виникнуть якісь питання. Зараз їй 13, і відверто про рак ми почали говорити рік тому. Донька прочитала публікацію у фейсбуці, де я розповідала про своє лікування. Вона сиділа якийсь час зі мною мовчки, а потім промовила: «Мамо, ти сильна. Ти перемогла».

Це було не боротьбою, а життям

Для родини дуже непросто зустрітись із тим, що в когось із членів сім’ї — рак. Мені здається, що мої батьки досі видихають та переживають це. Про своє захворювання я розповідала небагатьом. Знали фактично лише друзі та родина. Вони мене й вилікували, бо я відмовилася від лікування в нашому онкодиспансері, тож усе робила своїм коштом. Кожна хімія обходилася в тисячу доларів на той момент. Ті, хто знав про це, допомагали, саме тому я здорова.

Рак — це страшний діагноз, а люди усе страшне намагаються пояснити. У людей тисяча варіантів, чому це сталося з тобою: не вибачила маму-тата, неправильно пила молоко, їла багато м’яса, дихала не тим повітрям тощо. У деяких виникає думка, що людина веде неправильний спосіб життя, якщо хворіє на рак. Близькі люди постійно говорили мені, що потрібно змінити в житті, щоб хвороба відступила. Якось із подругою я обговорювала це, і вона відповіла: «Мені було дуже страшно, я боялася тебе втратити, тож ці поради були способом впоратися зі страхом».

Онкологія — багатофакторне захворювання, яке не виникає в один момент. Є лише припущення та дослідження, але що відбулося в конкретному випадку — чіткої відповіді ніхто не дасть. Мабуть, так складаються певні фактори: генетичні, емоційні чи історичні.

Всередині себе не називаю рак боротьбою, адже це було моїм життям. Після видужання я стала чеснішою із собою та людьми. Немає лінійки, за якою можна виміряти, наскільки стала сильнішою. Як певна точка відліку, еталон, з яким співвідношуся, то він неволею вбудований у підсвідомість, але я не сильно про це задумуюся.

До раку в мене була установка: «‎Кому я потрібна зі своїми проблемами?». Була впевнена, що в кризових ситуаціях допоможуть тільки найближчі, а стороннім людям все одно на тебе. Але, під час лікування, я отримала дуже багато підтримки, навіть від незнайомих людей. У мене змінилося ставлення до медицини, бо воно мало негативне забарвлення, особливо, якщо це стосувалося державних установ. У реальності відбувся позитивний переворот щодо компетентності лікарів та їхніх знань, адже вони весь час допомагали, пояснювали та підтримували.

Якось я хотіла віддячити своїй лікарці шоколадкою, а вона промовила: «Ні, Надю, в мене є внутрішній кодекс. У дівчат мого віку, якщо вони мої пацієнтки, я не приймаю жодних подарунків, бо всі ми в одному човні».

IMG_2309

Рак підступний тим, що він не болить

Мені подобається термін «людина, яка вижила від раку», бо хвороба знаходиться в ремісії. З одного боку немає моменту святкування, що цей етап завершився, і я повністю здорова. З іншого боку — це привід берегти себе. Зараз, раз у пів року, я проходжу скринінги, і це тривожний для мене час. Між скринінгами ти живеш як здорова людина, потім настає момент цілковитої невідомості, поки чекаєш результатів. Ти проходиш УЗД, комп’ютерну томографію, здаєш маркери та чекаєш результатів. Згодом видихаєш, коли аналізи нормальні, і спокійно живеш далі.

Люди, які пережили рак, потребують регулярних скринінгів. Ця заміточка, що хвороба в ремісії, як маячок, що треба слідкувати за своїм здоров’ям

Рак підступний тим, що він не болить. Живеш собі, і живеш, нічого про хворобу не знаєш. Рак страшний тим, що коли починає боліти, це зазвичай вже пізно. Тому дуже важливо робити профілактику та обстежуватись, а ще ходити на УЗД. Те, що до мамолога варто відвідувати хоча б раз у рік — це рутинна та нормальна процедура для жінок, а головне — безболісна. Кожен приймає рішення самостійно, але це прості речі, які можуть врятувати життя.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.