«У нас зі свого — лише білизна. Решта — речі, які нам дали небайдужі люди», — говорять при зустрічі Роман та Ангеліна. Кілька тижнів тому подружжя приїхало до Сум будувати нове життя, адже від старого у них не залишилося нічого. Перш ніж потрапити на територію, підконтрольну Україні, Ангеліна та Роман тричі змінювали житло в Маріуполі, майже добу просиділи у підвалі під безперебійним обстрілом, пройшли 18 ворожих блокпостів та подолали заміновану дорогу.
З нашого балкона було добре видно спалахи
Ангеліна усе своє життя пробула в Маріуполі. Роман виїздив з міста лише на навчання. За мирного життя дівчина працювала операторкою у міськводоканалі: прийом абонентів, укладання договорів і тому подібне, а її чоловік — стоматологом у приватній клініці.
У загрозу повномасштабної війни подружжя не дуже вірило. Здавалося, що в 21 столітті цього просто не може бути. Хоча війна у їхньому житті існувала і раніше: у 2014 році Романа з Донецького медичного університету перевели до Краматорського саме через військові дії, а родина Ангеліни після обстрілів ринку в мікрорайоні Східний, де вони тоді жили, у січні 2015 на два тижні виїхала у Дніпродзержинськ (з 2016 року — Кам’янське).
— Це був напевно рік, як ми познайомилися. Мені телефонує Ангеліна і говорить, що їх обстріляли й вони терміново виїжджають. А я навіть нічого не чув, бо мешкав в кілометрах п’яти від їхнього району, — пригадує Роман.
Цього разу війна прийшла до них через кілька днів після закінчення відпустки. Подружжя повернулося з Європи, і Роман вже навіть один день як встиг вийти на роботу. Вони засиділися допізна і, коли збиралися спати, почули перші вибухи.
Вікна нашого будинку виходили на поле, що межує з окупованими територіями так званої «ДНР», і близько другої чи третьої ночі там пролунали вибухи, а з нашого балкону було добре видно спалахи. І ми зрозуміли, що нам не почулося
Першою прийшла думка «а може все завершиться швидко, як і у 2015? Треба просто пересидіти, почекати». Але згодом подружжя ухвалило рішення перебратися в інший мікрорайон — на протилежний кінець міста — до батьків Романа.
Ти живеш цією секундою, навіть не хвилиною
Перші кілька днів на Лівому березі були всі комунікації. Потім почав зникати мобільний зв’язок, вимкнули світло, воду. Газ був найдовше — до 6 березня, коли рашисти почали масований обстріл цього мікрорайону.
— Ми 18 годин просиділи у підвалі, не підводячи голови. Чули свист снарядів, які летіли над нашим будинком, чули як вони розривалися неподалік. Уже зараз ми розуміємо, що це дуже страшно, але в той момент не було ні страху, ні паніки. Ти просто відчуваєш безвихідь, бо не можеш ні зупинити це, ні сховатися ще надійніше. Ти живеш цією секундою, навіть не хвилиною, і тим більше не можеш передбачити, чи будеш дихати у найближчі 10 хвилин. Ти просто прощаєшся з життям, — розповідає Ангеліна.
Біля їхнього будинку тоді розірвалося чотири снаряди. І хоч тікати більше не було куди, Ангеліна, Рома та його мама вирішили їхати навмання. Вони говорять, що їм дуже пощастило, що між обстрілами була 10-хвилинна перерва, і саме у цей час вони встигли виїхати до центру.
Ми поїхали за незнайомою автівкою, хотіли її зупинити, щоб розпитати, де безпечніше. І тоді її власники запропонували нам оселитися в їхній квартирі в порту. До війни її виставили на продаж, тож зараз вона була порожня
Район порту на той час постраждав найменше, там були неушкоджені будинки, люди були не настільки налякані, навіть працював один тютюново-горілчаний магазин. Він вцілів, бо продавчині в ньому жили. Решта супермаркетів, магазинів, аптек були розграбовані. Ситуація з продуктами у місті вже була катастрофічна. Молодь хоч якось знаходила собі їжу: хтось грабував для себе, хтось грабував і роздавав, хтось обмінював. Дехто примудрявся награбоване продавати. А от старшому поколінню роздобути їжу було куди важче.
На новому місці з продуктами родині допомогли сусіди: хтось дав жменю крупи, хтось макаронів, хтось — кілька картоплин чи маленьку баночку меду. З батьківського дому вони встигли з собою взяти лише документи, дві банки консервів, шматочок засоленої індичатини та пряники, які Ангеліні колись дали рятувальники ДСНС.
Снідали ми пряником та гарячою водою з медом. На обід готували буквально два черпачки супу з однієї картоплини, жмені крупи та невеличкого шматочка індички. А ввечері ми могли собі дозволити дві варених картоплини
Спали на підлозі, вкривалися усім, що мали. Їжу готували у дворі на вогнищі, воду носили з джерел. На той момент це було неймовірним везінням, що біля того будинку були джерела. За кілька днів до того, як покинути Маріуполь, у їхній квартирі з’явилося радіо.
Старий ВАЗ та чотири літри бензину
У цьому районі Ангеліна, Роман та його мама жили до 25 березня, поки за сусідній будинок, де вже починався порт, не прилетіли перші авіабомби.
— Літак був разів по 50 на день. Завжди його чули, знали проміжок часу через який він літає, знали звідки він вилітає і куди повертається, але цього разу ми його не почули. І коли впала та бомба, вся наша п’ятиповерхівка пішла хвилею, ніби желе, — пригадує дівчина.
Роман говорить, що для нього останньою краплею стала розмова з людьми, які одного дня масово стали приїздити до порту на понівечених автівках. Він саме грів чайник на вогнищі, коли побачив одну з таких колон. Потім вирішив запитати, яка ситуація на Лівому березі. Йому сказали, що Лівого більше не існує — жодного вцілілого будинку. А ще додали, що намагалися ховатися у бомбосховищах «сталінок», які вважалися чи не найміцнішими, але вони не витримують авіабомб і просто стають братськими могилами.
Досі родина сперечалася, чи варто їхати з міста. Бо навіть коли по радіо оголошували про «зелені» коридори, не було жодних гарантій безпечно покинути Маріуполь. Через деякий час повідомляли, що коридори обстріляли. Але після цієї розмови вони дійшли згоди, що шукати порятунку в рідному місті більше немає сенсу, і за будь-яку ціну потрібно евакуюватися.
Першою з Маріуполя, разом зі своїми друзями, виїхала мама Романа. Оскільки на певних височинах у місті можна було спіймати слабенький сигнал однієї з мобільних мереж, вони домовилися в обумовлений час вийти з нею на зв’язок. Вона розповіла, як краще виїхати з міста, де є бензин, де можна зупинитися на перепочинок чи щось купити. І це звучало дуже дивно, говорить Роман, адже на той момент вони вже забули, що за гроші можна щось купувати.
Окремим викликом для Ангеліни та Романа став транспорт. Одна машина так і залишилась у гаражі поряд з батьківським домом, і дістатися до неї через постійні обстріли було неможливо. Та і невідомо, чи вона вціліла, адже російські військові впритул розстріляли їхній гараж з танку. Для евакуації лишався тільки «ВАЗ-21099» зі спаленим зчепленням, розрядженим акумулятором і з чотирма літрами бензину. Тож, щоб машина завелася, зранку її вийшов штовхати увесь двір.
На блокпостах дехто вважав Романа своїм
Першу зупинку подружжя зробило через 18 кілометрів на заправці в Мангуші. Черга до неї була неймовірно довгою. Голодні та змучені вони прочекали понад чотири години, і увесь цей час продовжували відчувати як під ними дрижить земля і бачити як нищать їхнє місто, як горить Азовсталь і сусідні до нього будинки. Не дочекавшись своєї черги, Ангеліна взяла каністру і пішла проситися, щоб їх пропустили. Люди погодилися, бо за зовнішнім виглядом розуміли звідки вони їдуть.
На виїзді з Мангуша їх чекав блокпост «ДНРівців», на якому їх протримали добу. Там не могли визначитись як перевіряти автівки, тому нікого не пропускали й теж зібрали чергу на кілька кілометрів. У цій черзі Роман та Ангеліна познайомилися зі своїми попутниками та сформували невелику колону з тих, хто їхав до Запоріжжя. Загалом же, щоб дістатися до підконтрольної Україні території, їм довелося проїхати через 18 блокпостів. І майже на кожному їх перевіряли.
— На блокпостах стоять різні люди: від хлопців, яким на вигляд немає і 18, до дуже старих людей. Зустрічали там в основному хамством та агресією. Найбільш озлобленими були чеченці. Загалом, було багато неприємних моментів, але хоча б не обстрілювали, як одних моїх знайомих, — говорить Ангеліна.
А ще у людей, які покинули вщент знищене місто, на блокпостах постійно просили їжу та цигарки. Ангеліну з Романом трохи врятувало те, що перед виїздом сусіди дали їм з собою кілька банок з консервацією. Саме їх вони й віддали на блокпостах. Ангеліна зізнається, що дуже хвилювалася за чоловіка, бо ще з університетських років у нього в паспорті стояла донецька прописка. Коли там почалися військові дії, Роман зробив довідку переселенця й усі ці роки жив з нею. Вона боялася, що на блокпостах до нього могли виникнути питання, чому він виїхав на підконтрольну Україні територію. Але, на щастя, дехто з «ДНРівців» навіть вважав Романа своїм.
Перші українські прапори
Останні кілька кілометрів на окупованих територіях були найнапруженішими. Міст поблизу Василівки зруйнували, і на інший берег, до першого українського блокпоста, можна було дістатися лише по накатаній вздовж кладовища ґрунтовці, узбіччя якої по всій довжині замінували. Тому їхати потрібно було вкрай обережно, навіть не сподіваючись хоч якось оминути ями.
— Щойно ми побачили перший український прапор, відчули неймовірне полегшення. До сліз радості. Ми раділи, що нарешті на своїй території, де наша влада, де ми маємо права і перебуваємо хоч у якійсь безпеці. Зрозуміло, що зараз в Україні немає місця, де абсолютно безпечно. Ми побачили наших військових, почали їм махати, вони махали нам у відповідь... Це було так тепло і по-домашньому, — пригадує Ангеліна
У Запоріжжі маріупольців зустрічали з усім необхідним. Нагодували й людей, і їх домашніх улюбленців, обігріли, надали необхідну медичну допомогу та спорядили у дорогу далі. Перший час Ангеліна з Романом лишались у Кам’янському, але там дуже великий наплив біженців і складно не тільки житло знайти, а навіть купити продукти у супермаркеті, адже їх розбирають миттєво. Тому вони вирішили їхати до Сум. Колись тут мешкали їхні родичі, подружжя кілька разів у них гостювало і мало деяке уявлення про місто.
Коли у тебе немає свого дому, ти можеш їхати куди завгодно. У будь-яке місто. Хоча повного розуміння, що у нас більше немає дому, міста та навіть цілої області, поки немає. Складається враження, що ми зараз десь гостюємо чи у відпустці
Після усього, що відбулося, бажання жити стало ще більше, говорять Роман з Ангеліною. Але таке відчуття, ніби ти вчора вийшов з дитячого садка, і заново починаєш своє життя — у тебе нічого немає.
Зараз подружжя шукає роботу у Сумах і поступово вивчає місто. Роман говорить, що вони вже мають кілька місць, які нагадують про рідний Маріуполь. Але попри те, що їм дуже хочеться повернутися до більш-менш звичного життя, з ними залишається їх найбільший страх — що доля Маріуполя може спіткати інші міста України.
— Ми дуже хвилюємося, щоб історія Маріуполя не повторилася ні тут, ні в будь-якому іншому місті. Нікому би не побажали пережити те, що довелося пережити нам. Тому щиро віримо у нашу перемогу і сподіваємося, що війна скоро закінчиться, — зізнаються Роман та Ангеліна.
Забрали життя цілого міста
Батько Романа вже теж виїхав з Маріуполя. Він хотів залишитися оберігати залишки свого будинку, але коли вся родина виїхала, він також евакуювався. За словами Ангеліни, у місті залишилися лише ті, хто фізично не зміг його покинути, хто сильно дезінформований і вважає, що вся Україна зараз як Маріуполь, а також ті, хто чекав на «русскій мір». І таких, на жаль, було немало.
— Нас ніколи ні в чому не утискали: ні з приводу мови, ні з приводу одягу, який ми носили. Хоч би ти одягнув вишиванку, хоч футболку з написом «росія», — говорить Ангеліна.
Але Роман заперечує: на маленький напис чи прапорець не звернули б увагу, але відкриту підтримку росії після 2014 року в Маріуполі навряд чи стали б терпіти. При цьому, в Маріуполі завжди було багато машин з російськими номерами — їздити до родичів росіяни могли без жодних перешкод.
Та й у сфері обслуговування, попри закон, там все одно було більше російської, бо у місті жило багато людей, які маючи український паспорт, мови зовсім не розуміли. Ангеліна пригадує, як у неї на роботі, при заповненні документів, люди навіть своє ім'я по буквах переписували з паспорта.
Щодо бійців «Азову», бази яких розташовувались у місті, подружжя має лише позитивні відгуки. Азовці були повністю інтегровані у суспільство, і за усі ці роки не мали жодних конфліктів з містянами чи їх гостями. Одна з їхніх баз розташовувалася поблизу Ангеліниної роботи, тому вона часто їх бачила, коли вони виходили на пробіжку чи в магазин. З кількома хлопцями подружжя знайоме особисто і запевняє, що всі вони доброзичливі, виховані, начитані та дуже освічені люди.
— Один наш знайомий боєць «Азова» знав, що ми залишили у зачиненій квартирі кішку. У тому районі вже велися активні бої, але зв’язок у місті ще не зник. Він зателефонував і запропонував врятувати нашу кішку. Приїхав до нас за ключами, а через день повернувся з кішкою. Крім того, відзвітував, що погодував рибок і полив кімнатні рослини, — розповідає дівчина
Загалом, за словами подружжя, протягом останніх трьох-чотирьох років Маріуполь сильно змінився. Місто розбудувалося, стало дійсно європейським. Було дуже приємно ввечері вийти погуляти його вулицями, площами, парками…
— Коли ми виїжджали з Маріуполя і бачили на що його перетворив «русскій мір», було лише одне питання: «Заради чого це все?», — пригадує Роман.
— Попри життя тисяч людей, вони забрали життя ще й цілого міста, — додає Ангеліна.
