Журнал Reporters — перше українське видання, що спеціалізується на літературних репортажах. Його автори працюють в полі людських історій. Вони створюють глибокі тексти, змушуючи читачів відчувати, переосмислювати, співпереживати іншим.
У чому цінність великих історій, чи зростатиме на них попит та чому в часи цифрових технологій редакція мріє відмовитися від сайту — розповіла співзасновниця The Ukrainians Media та шеф-редакторка Reporters Марічка Паплаускайте. Зустріч відбулась у форматі «неЛекції» за ініціативи громадської організації «Місто розумних» та журналу «Цукр».
Журналістика на межі з літературою
Журнал Reporters — це складова медійної екосистеми The Ukrainians, що з’явилася після Революції Гідності. Блог, у якому спочатку публікували розлогі інтерв’ю з успішними та проактивними українцями, перетворився на незалежний онлайн-журнал з новинами, подкастами, книгами й репортажами. Останні з’являлися на сторінках «The Ukrainians» упродовж трьох років, а потім народилося окреме профільне медіа Reporters.
Сферу діяльності, у якій працює команда, головна редакторка Марічка Паплаускайте жартома називає суперповільною журналістикою. Автори текстів можуть дозволити собі неодноразово зустрічатися з героями репортажів, говорити з ними годинами, відкривати певні сторінки історій, які у швидкій розмові залишаються непоміченими.
З останнім нюансом Марічка добре знайома. Ще на початку кар’єри вона була новинаркою у своєму рідному Миколаєві. Тоді у місті часто бачили пенсіонера, що виходив на одиничні пікети. Цей чоловік був дисидентом. Усе життя він боровся з тоталітарною системою, а за те отримував покарання.
— Його сприймали як місцевого божевільного. Натомість мені було цікаво дізнатися більше, — пригадує Марічка. — Разом з колегою я прийшла до нього на розмову, а після зрозуміла, що не знаю в який спосіб можу розповісти історію цієї людини.
Тому що одна справа написати новину, мовляв, скандальний пенсіонер знову прийшов під облдержадміністрацію з плакатом, а зовсім інша — спробувати зрозуміти його. Отож, знайшовши історію, я не вміла її викласти
Згодом, навчаючись в магістратурі школи журналістики Українського католицького університету, Марічка Паплаускайте познайомилася з журналістикою, що межує з літературою, зокрема з польською школою репортажу. Ті знання згодом допомогли створити безліч щемливих розлогих історій.
Про миколаївського дисидента-пікетувальника, говорить редакторка, пізніше зробила великий матеріал її колега Дарка Гірна, спонукаючи суспільство говорити про чоловіка вже в іншому світлі. Марічка ж натомість почала шукати свої історії.
Зрозуміти людину
Нині шеф-редакторка Reporters вважає, що хороші тексти — це унікальний шанс для читача зануритися в історію іншого й ототожнитися з героєм. Зрештою — замислитися над тим, як ми самі вчиняли у подібній ситуації.
— Ти можеш поринути в інші світи, спробувати поставити себе на місце людини, яка має досвід, що відрізняється від твого, співвіднестися з ним. Саме це мене й захоплює в журналістиці. Думаю, з усіх жанрів лише глибокі тексти дають можливість повністю розкрити співрозмовника, — говорить Марічка Паплаускайте.
Тому в центрі розповідей видання — людина, а саме: як вона почувається в сучасному світі, з якими викликами зустрічається і як їх долає.
— Наша колега Світлана Ославська колись в одному інтерв’ю сказала прекрасну фразу: «Репортерство — це трошки антропологія. Тобто ми досліджуємо природу людини, принаймні намагаємося це робити».
Відкриваючи сайт або беручи друкований журнал, читач бачить готову історію з гарними ілюстраціями й фотознімками. Та чи здогадується, яка робота стоїть за створенням цієї історії?
— Побудова незалежного медіа — це непроста історія, — мовить редакторка. — Це і формування команди, і пошук фінансування, і поїздки на локації, і подальша робота з текстом. Ти не можеш написати репортаж, провівши одне інтерв’ю телефоном чи зумом, хоча за нинішніх умов таке цілком припустимо. Але, загалом це поїздки.
Марічка пригадує слова головного редактора швейцарського журналу «Reportagen» Даніеля Пунтаса: «Якщо репортер думає, що зібрав всю необхідну інформацію, треба залишитися ще на кілька днів». Тобто що довше ти знаходишся в середовищі, то краще зможеш його зрозуміти та описати в тексті.
— Аби створити хорошу історію, ти слухаєш людину годинами, бо знаєш, що їй необхідно виговоритись. Ясно, що ми у жодному разі не претендуємо на роль психологів, але це працює так: якщо співрозмовник відчуває, що тобі не все одно, він відкривається. Інколи репортерам боляче від того, що чують, й вони можуть плакати разом з героєм, а часом криє тоді, коли пишуть. Попри те, нас мотивує любов до своєї справи та людей. Нам важливо зрозуміти й відчути їхній досвід.
Репортаж — це дорого, зазначає Марічка. Він вимагає багато часу, фінансових витрат на відрядження, якісних фотознімків. Понад те, жоден хороший текст не з’являється на сайті, як тільки його написали. Після автора над матеріалом працює редактор, літературний редактор, коректор, фоторедактор. Кожен текст — це велика командна робота.
Кожен став героєм репортажу
Команда групи видань The Ukrainians має два офіси — у Києві та Львові. Під час повномасштабної війни команда зі столиці на кілька місяців переїхала на захід України.
— Частина людей перебувала у родичів чи винаймала житло, а інша — жила великим гуртом в редакції. Переживати ті події спільно — було трохи легше, — розповідає Марічка. — Кілька разів ми поривалися роз’їхатися квартирами, але швидко поверталися назад до офісу.
Під час великої війни роботи в редакції побільшало, адже фактично кожен став героєм репортажу.
— Ми всі опинилися в ситуації, коли хотілося докладати зусиль до загальної боротьби, тож люди, які вміли писати тексти, почали розповідати про те, що відбувалося довкола них.
Історії з’являлися на сайті одна за одною: українська письменниця Катерина Бабкіна розповідала, як з маленькою донькою намагалася виїхати за кордон, провівши три дні в машині на морозі. Зокрема у тексті вона згадувала про місцевих мешканців, що приносили їм теплі речі й гарячу їжу.
Репортерка Віра Курико описувала, як в перші дні війни виїжджала з Чернігова, а потім проривалася назад в оточене місто. Ганна Аргірова оповідала історію родини, що наважилася виїхати з Маріуполя й опинилася в ситуації, коли довелося ділити одне варене яйце на п’ятнадцять частинок.
— У момент, коли історій стало вже чимало, в мене виникла ідея зберегти їх у якомусь намацальному форматі. Спільно з видавництвом «Лабораторія» ми створили книгу «77 днів лютого». До неї увійшли репортажі, створені журналістами у період між 23 лютого і 9 травня — двома символічними датами в російській ідеології війни. Передмову до книги написав Сергій Жадан.
Він зазначає, що ці тексти — свідчення людей, які наважилися говорити про пожежу в момент, коли все ще палає вогонь, і це дуже цінно. Адже якщо поглянути на журналістські тексти того періоду, можна помітити, що вони емоційні. Можливо, з плином часу ми відчували б це зовсім інакше.
Українцям вдається розповідати про сучасні події через приватні історії, переконана Марічка. Відтак, знаючи конкретні імені й обличчя, навіть ті, хто спостерігають за ходом подій зі сторони, відчувають і співпереживають нам сильніше.
Під час війни редакція підготувала два паперові журнали. Свіжий номер нині друкується, він буде присвячений культурі пам’яті. Тема попереднього — людина на війні. У цьому виданні опубліковані історії, що показують як попри страждання, біль, стрес та невизначеність люди проявляють себе людьми. На обкладинці журналу — легендарна світлина українського фотографа та військовослужбовця Дмитра Козацького з «Азовсталі».
— Для нас фотографії є важливою частиною, абсолютно самодостатнім продуктом, який готуємо на рівні з текстами, тому співпрацюємо з великим пулом фотодокументалістів. Коли я побачила світлину Дмитра Козацького, одразу зрозуміла — це наша обкладинка. У редакції щодо цього була дискусія, бо фотознімок миттєво розлітався. Допоки ми готували журнал до друку, його могли опублікувати багато світових медіа. Зрештою, зійшлися на тому, що ця історична світлина мусить бути збереженою попри все.
На той момент з азовцями ще був зв’язок, тож ми погодили всі питання й перерахували гонорар. Після того Дмитро встиг опублікувати решту фотографій, а потім потрапив у полон. Коли з’являлися повідомлення про обмін полонених, ми щоразу шукали у списках прізвище Козацький», — розповідає шеф-редакторка.
Врешті-решт Дмитро повернувся додому й редакція передала йому журнал з тим самим легендарним фотознімком на обкладинці.
Зафіксувати історичні часи
The Ukrainians Media — це не лише видання, а й спільнота людей, які розділяють цінності й тримаються одне одного. Читачі й читачки щомісяця підтримують працю команди фінансово, а натомість мають можливість першими ознайомлюватися з текстами, отримувати друковані журнали, відвідувати події від The Ukrainians Media. Такі взаємини в колі медійників називають «мембершіп».
Утім, як і більшість незалежних українських видань, Reporters знаходиться у хисткій ситуації, коли сьогодні працюють, а завтра можуть закритися. Попри це команда вирішила не гнатися за мільйонами підписників, а створювати контент для тих, кому він справді необхідний.
— Коли мій партнер — співзасновник The Ukrainians — Тарас Прокопишин прийшов з ідеєю розвивати мембершіп, я не одразу сприйняла це серйозно. Складно повірити, що в країні, де ніхто не звик платити за контент, можна побудувати стабільну фінансову модель на підтримці від читачів.
Однак у якийсь момент відчула: є достатня кількість людей, готових не лише донатити, а й бути активними членами спільноти. Це додало розуміння, що наша робота не даремна. Наразі читацька підтримка не покриває усіх витрат, але й дає нам впевненість, що колись це стане можливим.
Під час широкомасштабного вторгнення Росії в Україну ком'юніті The Ukrainians Media збільшилася вдвічі. Найбільше людей долучилося тоді, коли команда анонсувала вихід третього журналу Reporters.
— Ми роздумували, чи варто друкувати таке дороге видання під час війни, — пригадує редакторка, — але ризикнули й, судячи з тієї підтримки, яку отримали, це було правильне рішення.
Марічка Паплаускайте сподівається, що номер став пам‘ятним для багатьох, адже в ньому зафіксовано історичні часи, в яких опинились українці.
Буквально кілька днів тому нам написала мемберка, яка отримала журнал. Вона сказала, що зберігатиме його, аби її діти змогли відчути те, що сьогодні відчуваємо ми, — говорить Марічка
Загалом друкований журнал для команди Reporters має особливе значення — у редакції мріяли про нього ще з початку проєкту. А от від сайту у певній перспективі мріяли б узагалі відмовитися.
— Формат великих історій складно читати з телефону. Тобі постійно приходять сповіщення з робочих чи батьківських чатів. А ще думаю, вам знайома історія, коли заходите у якусь соцмережу і… зависаєте там, забувши, що робили до того. Ми жартуємо, що паперовий журнал — це цифровий детокс, коли сідаєш під теплою лампою, кутаєшся в плед і, п’ючи гаряче вино, читаєш історії. До того ж цінно мати щось намацальне, бо текст із сайту зникає, а журнал лишається. Погортати його та відчути атмосферу можна будь-якої миті.
Довкола безліч подій, що болять і надихають
— Великі тексти завжди програють новинам, — говорить Марічка. — Колись я приїхала у свою рідну миколаївську редакцію й розказувала, як класно писати розлогі тексти. На те мені відповіли: звичайно, це добре, але у нас за останній місяць найчитабельніша новина — історія про те, як хтось забув у маршрутці спіднє.
Звичайно, ми розуміємо, що багатьох цікавить такий контент, але ж є ті, хто не читає про труси в маршрутці. Ті, кому подобаються історії про людей, які роблять нехай маленькі, але важливі вчинки. Тому великі історії будуть жити й потреба в них зростатиме, — переконана шеф-редакторка, — адже усім цікаво дивитись або читати про когось, з ким можемо себе зіставити.
Ми розуміємо жарти, які нам відгукуються, слухаємо музику, яка нас торкає. З текстами так само, бо в них можемо впізнати себе. Оскільки Україна переживає такі драматичні події, то людські історії будуть мати попит і надалі
— Зараз наша робота є вкрай важливою. Ми розповідаємо історії, даємо відчуття тепла, фіксуємо злочини. Як би жахливо це не звучало, але для журналістів нині — найкращі часи, бо довкола відбувається безліч подій, що болять, і водночас такі, що надихають. Просто неможливо знаходитися десь далеко й не працювати з цим.
