Івонна та Маркус живуть в Німеччині. Коли росія напала на Україну, вони вирішили, що хочуть допомогти біженцям та дати їм дах над головою. Єдина вимога, аби це була мама з дитиною. Так вони познайомилися через спеціальний сайт з Лізою із Сум, з якою одразу знайшли спільну мову. Поки родина добиралася до Німеччини, вони весь час спілкувалися та тримали зв'язок, а коли нарешті приїхали, то відчули полегшення.
Допомагати тим, хто цього потребує
Івонна: Коли мені було 3 роки, а моїй молодшій сестрі рік, на Балканах розпочалася війна, де Сербія хотіла завоювати країни Боснії та Хорватії й бажала створити велику сербську імперію. Мій тато був снайпером спеціальної поліції, тому служив в армії. Одного разу генерал наказав своїй групі вирушити до села і розстріляти там усіх людей, включно з мирними жителями.
Мій тато сказав в обличчя генералу, що не зробить цього, зняв форму і побіг додому, аби сховати двох своїх маленьких дітей та дружину
Ми швидко зібрали все з будинку та почали втікати. Батько ще щось спаковував у домі, як раптом розпочалася стрілянина. Наш дім був під обстрілом 45 хвилин, аж поки від нього нічого не залишилося. Слава Богу, в тата не поцілили, йому вдалося сховатись і він залишився живий. Коли моїй родині вдалося втекти, то нам дала притулок сім'я із Німеччини. Вони піклувалися про нас і дали дах над головою. Це було дуже цінним у той момент.
Тікаючи від війни, моя родина втратила все - будинок, роботу та спокій. Але я надзвичайно пишаюся, що мій тато вичинив саме так. Якими б не були наслідки, завжди слід вчиняти правильно! Ось чому я не співчуваю росіянам, які кажуть, що вони жертви пропаганди, тому що, зрештою, кожен має вирішити для себе, людина вона чи ні, і чи може дивитися в очі своїм дітям.
Маркус: Я ж у дитинстві разом із мамою виїхав із радянської Польщі, бо там було некомфортно - великі черги та повне обмеження свободи. Як тільки в Україні розпочалася війна, ми з Івонною одразу зрозуміли, що сто відсотків маємо когось прийняти до свого дому. Це точно мала бути мама з дитиною. Нам було все одно, який в неї характер чи звички. Нас не хвилювало, якою саме має бути ця людина, що поселиться в нашій оселі, ми просто хотіли бути корисними. Річ у тому, що в нашої родини так заведено - допомагати тим, хто цього потребує.
Івонна: Маркус зареєструвався на спеціальному сайті, де пропонували допомогу для біженців з України. Він написав листа, що ми родина, яка може прийняти до себе маму з дитиною. Нашу заявку схвалили, і майже одразу знайшлася родина із Сум, якій ми готові були дати притулок. Після реєстрації одразу зідзвонилися з Лізою. Поки вона зі своїм сином добиралися до нас, а це було протягом двох тижнів, то ми весь час тримали зв'язок. Ми з Маркусом надіслали свою історію, розповіли, що я також пережила війну. Писали Лізі щодня: як справи, де зараз знаходиться, як проходять блок-пост чи нормально себе почувають. Коли наша родина із Сум приїхала, то було відчуття, наче ми вже давні знайомі.
Полегшення, що вони в безпеці
Івонна: У нас з Маркусом двоє дітей. Старшого сина ми трохи підготували, попередили, що до нас в гості приїде мама з хлопчиком, який буде трохи старшим за нього. Коли ми нарешті зустрілися, то це були дуже теплі вітання. Нам було дуже комфортно з Лізою та її сином.
Маркус: Перше, що ми відчули - полегшення, що вони нарешті в безпеці.
Івонна: Так, полегшення та радість. Перший час навіть не вірилося, що нарешті Ліза доїхала до нас, бо вони із сином подолали дуже важкий шлях.
Маркус: Ми знали про великі українські міста, але де знаходяться Суми - не уявляли. Ми зайшли до Вікіпедії та знайшли там всю інформацію. Місто виглядає дуже класно та затишно, і нам воно дуже сподобалося.
Івонна: Перше відчуття, яке виникло у нас від початку війни в Україні - це гнів. Потім, коли приїхала Ліза із Сум, то була фрустрація почуттів. Кожного разу, коли ми бачимо, що вона засмучена, то відчуваємо злість та безсилля від того, що хочемо допомогти, але не розуміємо як це зробити.
Ми відчуваємо гнів, але не знаємо, куди його дівати
Я також мама, у мене є свої плани на життя, і я прекрасно розумію, що війна може прийти до кожного. Особливо страшно, що це все відбувається поряд. Так, був Афганістан, Ізраїль, були інші країни, але від цього не легше, бо це все Європа, і ми знаходимося недалеко від війни, але не знаємо, як протистояти. Ми поруч, ми всі однакові, тож хочемо сказати всім українцям, що дуже підтримуємо їх!