У жовтні 1990 року на майдані Жовтневої революції у Києві, нині майдан Незалежності, кількасот студентів зі всієї України провели першу масштабну політичну акцію, якою голосно заявили про право українців на власну державу та про готовність боронити її ціною власного здоров’я і життя. Протягом кількох діб акцію підтримали тисячі киян та ще десятки тисяч людей в Україні. Пізніше вона отримає назву Революції на граніті.
Цукр поспілкувався з сумчанами, що 32 роки тому брали участь у студентському страйку, про тогочасне українське суспільство та його готовність разом з незалежністю взяти відповідальність за подальшу долю країни та про те, чи припускали вони, що колись може відбутися російсько-українська війна. А ще — як ставилися до націоналістів, що виносили «труну з Леніном» на державне свято в російськомовних Сумах.
У перший день голодували всі
Відцентрові настрої в українському суспільстві почали зароджуватися ще у 1989 році. Тоді, на фоні «параду суверенітетів» колишніх радянських республік, такі настрої охопили навіть членів комуністичної партії України. Восени того ж року група студентів Сумського педагогічного та Сумського фізико-технологічного інститутів (зараз — Сумський державний університет) починає займатись антирадянською діяльністю в Сумах. Ці ж студенти у лютому 1990 року утворюють чи не найпершу на території Лівобережної України націоналістичну організацію — Спілку незалежної української молоді — СНУМ Сумщина.
Вони поширюють самвидав, проводять акції, збирають підписи й постійно тримають зв’язок з колегами з інших українських міст. Саме тому і про підготовку великого студентського страйку сумські націоналісти знали ще влітку.
— У серпні 1990 року кілька автобусів з Сумщини приїхали до Капулівки на святкування 500-річчя українського козацтва. В один з останніх вечорів активісти націоналістичних організацій зібрали так зване студентське коло, де вирішили, що восени потрібно провести більш радикальну акцію, адже мітинги, походи та демонстрації себе на той час вже вичерпали, люди до них звикли, і користі від них було мало, — пригадує учасник тодішніх подій Віктор Рог.
Першими до Києва, за день до події, прибули студенти Сумського педагогічного Олег Медуниця та Іван Бортник. Ввечері перед акцією у Київському інституті Шевченка вони допомагали з підготовкою. Саме тоді Іван Бортник придумав написати на білих паперових пов’язках, які мали носити учасники студентського страйку «я голодую». Це було доречно, зважаючи на те, що радянське суспільство доти не бачило політичних акцій, а про голодування чуло лише з телевізора.
— Це був не просто спротив чи хуліганство. Це була політична акція. У першу добу голодували всі. Але, через серйозне навантаження на організм, наступного дня багатьом довелося взяти на себе інші функції. Ми з Андрієм Наталухою, наприклад, були в обороні, — розповідає Іван Бортник.
Перший намет на тому майдані, до речі, поставили сумчани. Це був намет Олега Медуниці.
— У більшості була проблема з тим, щоб закріпити намети на граніті. А наш — дуже просто складався і мав тонкі штирі, які добре заходили між плитами. Саме тому ми й стали першими. У тому жовтому наметі й провели усю революцію, — пригадує він.
Революція проти страху
Щойно студенти вийшли на майдан, їх відразу оточили великою кількістю внутрішніх військ. Проте, це були звичайні міліціонери, а не спецпризначенці, пригадує Олег Медуниця.
За його словами, було відчуття, що студентів от-от почнуть розганяти. Ще й надто, їх про це попереджали. Але керівництво радянської України на той момент не мало єдиної думки щодо подальшої долі страйкарів: одні хотіли застосувати силу, інші — спробувати з ними домовитись і подивитися, що з цього вийде.
Тому він припускає, що силовому сценарію завадила раптова та дуже масова підтримка студентів як в столиці, так і в більшості міст України. Влада не знала, що робити з тими десятками тисяч людей, які одночасно виходили на вулиці. Можна було фізично зачистити 300 студентів, як це робили зі страйкарями у Вільнюсі, Тбілісі чи Баку, але на їх місце вийшло б в рази більше людей.
Андрієві Наталусі здалося, що міліція та представники партійного апарату тоді злякалися натовпу студентів.
— Народний протест після десятиліть «одобрямса» був для них явищем новим, незрозумілим і нелогічним, а отже лячним. Ну і їх лякала сама молодь, яка завжди може скреативити, поглузувати з «поважної» людини, якої всі мали б боятися. А раз насміхаються — значить вже не бояться. Саме це, мені здається, їх і лякало найбільше, — ділиться думками він.
Натомість студентський страйк додав сміливості пересічним громадянам. Це був перший грандіозний політичний акт, який показав радянському суспільству, що можна не боятися. Водночас він змусив владу рахуватися зі всіма наступними маніфестаціями та громадськими рухами.
— Я називаю ті події революцією проти страху. Ми показали людям, що можна бути сміливішими, і якщо порівнювати Суми 1 та Суми 17 жовтня 1990 року, ми мали два абсолютно різні міста. Тоді перестали боятися люди й почала боятися влада, — говорить Віктор Рог
Студенти «політеху» починали мітинг на сходах Г-корпусу
15 чи 16 жовтня, коли на київському майдані зібралося вже дуже багато людей, дехто з сумчан вирішив повернутися додому. Тут вони виконували роль статистів, тоді як в Сумах могли принести набагато більше користі. Крім того, Віктор Рог вже втрачав свідомість через голодування і не мав здоров’я продовжувати його далі.
Відразу з потяга Віктор Рог поїхав до гуртожитку, де вже ширилися чутки, що учасників революції планують відрахувати. Але дуже скоро до нього в кімнату прийшов декан і ці чутки спростував: він сказав, що підтримує вимоги студентів і пообіцяв не допустити щодо них жодних санкцій.
Саме тоді у Сумах інші учасники СНУМу збирали підписи на підтримку страйкарів та закликали людей виходити на місцевий мітинг. Одним з них був Олег Ольшанський — на той час студент Сумського фізико-технічного інституту. Він пригадує, що вже тоді сумський «політех» відзначався своїми демократичними традиціями. І хоча серед керівництва закладу були ті, хто симпатизував радянській владі та залякував студентів відрахуваннями, багато викладачів стали пліч-о-пліч зі студентами.
— Мітинг ми починали на сходах Г-корпусу. Спершу все було мляво, але щойно уповноважені керівництвом люди почали стягувати студентів з тих сходів, як підтягнулися інші студенти й захистили нас. Керівництво мало поступитись, а колона мітингарів від нашого інституту тоді розтягнулася, мабуть, на кілометр, — говорить він.
Сумські протестувальники домовилися зібратися біля будівлі обкому. Крім студентів політеху та педінституту, до акції доєдналися студенти медучилища і сільгоспінституту, а також місцеві представники Руху. Але вийшло так, що великий страйк у Сумах припав на переддень перемоги студентської революції на граніті, і вже наступного дня Верховна рада пообіцяла задовольнити вимоги студентів.
Багато учасників тих подій впевнені, що така швидка перемога дуже «розслабила» людей, але не радянські спецслужби. Іван Бортник пригадує свою зустріч у деканаті з «хлопцем у цивільному», який ставив дуже специфічні питання про те, що відбувалося на майдані, що там робили сумські студенти й так далі.
Ленін у труні
У діяльності активістів СНУМу не обійшлося без прямих конфронтацій. Віктор Рог пригадує як 7 листопада 1990 року СНУМівці вирішили зірвати святкування чергової річниці Жовтневої революції та вийшли лава на лаву з курсантами Сумського артилерійського училища, які йшли нинішньою вулицею Петропавлівською парадом на центральну площу. Того ж дня вони зірвали комуністичний мітинг, принісши труну з «Леніном» до пам’ятника Леніну.
Після цього політичного шоу учасників акції судили, спершу намагаючись притягнути до кримінальної відповідальності, а тоді, перекваліфікувавши їхні дії на хуліганство.
— Тоді нам виписали штрафи — здається по 150 рублів, але самі ми їх не платили. Нас підтримали люди й назбирали достатньо грошей, щоб їх виплатити. Протягом усієї зими нас водили до КДБ, проводили бесіди, схиляли до співпраці, але ми до цього були готові, — пригадує Олег Медуниця.
Олег Ольшанський говорить, що його тоді викликали до міліції, але для нього особисто це були не стільки допити, скільки словесні баталії, у яких правоохоронці явно програвали. Знань з історії вони не мали, а основним аргументом було те, як багато їм дала радянська влада і як можна після цього всього її так ганьбити. Його на той момент було важко залякати, бо він вже пройшов військову службу, а от на інших хлопців тиснули, погрожуючи відправити служити у гарячі точки.
Коли Україна «пішла не туди»
Усі співрозмовники погоджуються, що українське суспільство тоді прагнуло незалежності, але зовсім не готове було брати за неї відповідальність. Люди боялися змін, тому більшість обрала залишити при владі комуніста Леоніда Кравчука, який до того був завідувачем ідеологічного відділу ЦК КПУ.
— Це нонсенс. І це саме той момент, коли, як говорять, Україна «пішла не туди». І якби в нас не було періоду президентства Віктора Ющенка, вірогідно, що й України як незалежної держави уже б не існувало. Попри ту кількість помилок, які він здійснив, Ющенко затвердив нову гуманітарну політику. Зокрема, завдяки тому, що за його каденції українцям на доступному рівні розповіли про Голодомор, український спротив у 1917-1925 роках, про УПА та армію УНР. Якби цього не відбулось, у нас би ніколи не сталося Євромайдану, — впевнений Олег Ольшанський.
Олег Медуниця натомість виправдовує земляків. Він говорить, що всупереч тому, що Кравчук був комуністом, він був українським комуністом! А серед них існували прихильники виходу України з СРСР. Щобільше, депутати комуністичної фракції «Група 239», які мали більшість у Верховній Раді УРСР і виступали за збереження радянського союзу, голосували за перший мовний закон, який визнавав українську мову державною в УРСР.
Іван Бортник вважає, що на тих виборах були куди достойніші кандидати — лідери, які мали готовність працювати на незалежну Україну. Той же В’ячеслав Чорновіл чи Левко Лук'яненко. Але люди в них не повірили й не вибрали. Віктор Рог це заперечує. За його словами, альтернатив не було. Це зараз, з відстані 30 років, ми їх бачимо, а на той час суспільство не могло проголосувати інакше.
Негативна селекція та інфантилізм
Радянський союз виховав в українцях інфантилів та «халявщиків». Це робилося навмисно та планомірно, бо такими людьми завжди легше керувати. І якби українці не чекали, що за них хтось щось вирішить, зараз могло б бути інакше.
Українці були нацією господарів, вільних людей, козаків, говорить Віктор Рог. Ми відповідали за своє господарство, за свій рід, шанували предків, дбали про нащадків і їхнє виховання — жили як нація. Коли прийшли більшовики, то в першу чергу вони знищили українську еліту, опір та селянство.
— Деякі історики говорять, що за радянських часів Україна втратила близько 20 мільйонів людей. І це якщо не враховувати ненароджених. Скільки дітей могли б народити ці 20 мільйонів українців, якщо на той час у кожній сім'ї було по 3-4 дитини, — розмірковує Іван Бортник.
У ті часи виживали лише конформісти. З нації господарів і козаків українців перетворили на націю колгоспників, які жили за визначеним розкладом і сценарієм: погано, але стабільно. Незалежність не пропонує такої визначеності — думати потрібно самому. За словами Івана Бортника, більшість українців продовжувала жити в радянському періоді аж до листопада 2013 року, і тільки після Євромайдану перейшла у період пострадянський. Тому і підвалини сьогоднішньої війни великою мірою заклали самі українці — бо ми нічому не вчимося.
— Може це прозвучить цинічно, але хай бабуся, внук якої постраждав від російської агресії, чесно зізнається за кого вона голосувала на всіх попередніх виборах. Або хай розповість, що вона зробила зі своїми сусідами, які кричали, щоб путін ввів війська, — обурюється він.
Цю думку підтримують і решта співрозмовників: українці надто довго жили з ілюзій, які їм згодовувала пропаганда, і не вірили українським націоналістам, які увесь час закликали «Геть від Москви!».
— Хто розуміється на причинно-наслідкових зв’язках, для того провина самих українців очевидна. І нам ще певною мірою пощастило, бо завдяки активістам ми маємо громадянське суспільство та національно-патріотичне середовище, яке не дало і не дасть знову загнати Україну в концтабір. Останні «травневі шашлики», які зараз нам так дорого обходяться, це не просто недопрацювання влади, а, певною мірою, запит частини суспільства і його вибір, — пояснює Андрій Наталуха.
Передчуття війни
Усі учасники Революції на граніті були впевнені, що слід очікувати війни. Щоправда, говорить Олег Медуниця, у студентів на той час не було передчуття саме російсько-українського протистояння. Вони були майже певні щодо силового придушення їхньої акції та щодо спроб радянського союзу втримати Україну в своєму складі. На додаток, вони знали про жорстокі придушення протистоянь у країнах Балтії, Азербайджані, Грузії. Радянський союз цілком міг повторити це і в Україні.
Але на той час «країна совєтів» вже була настільки слабкою, що війну з Україною просто не могла собі дозволити. Тим більше, що ми рятували її від голоду, за безцінь продаючи росіянам свою продукцію. Тому напад росії, яка стала правонаступницею радянського союзу, на Україну просто відтермінувався у часі.
— Коли у 1990 році у своїх статтях я пояснював, що без крові росія нас не відпустить, мене вважали за провокатора. А я був впевнений, що ми зарано тішимося проголошенню Акту незалежності. Для мене закономірно, що проваливши спроби захопити нас політично, підкупами та фінансуванням п’ятої колони, росії довелося піти на нас зі зброєю, — говорить Віктор Рог.
За словами Андрія Наталухи, впевненості в тому, що цій війні бути, додавало знання правдивої історії України, а не тієї, яку написав окупант. А також якість справжнього російського народу, яку Олегові Ольшанському довелося побачити, коли він проходив військову службу на далекому сході. Він говорить, що ті росіяни, які живуть ближче до українських кордонів, інакші, а от від тих справжніх цілком закономірно було очікувати Бучу — в своїй масі вони такими були завжди. І українців вони ненавиділи завжди.
Бути націоналістом у Сумах 1990-го
На фоні загальної ситуації в країні, говорить Віктор Рог, націоналісти виглядали «білими воронами». Щось на кшталт металістів чи хіпі, які просто хочуть повипендрюватися. Мало того, суспільству було складно повірити в їхні щирі наміри. У радянському союзі вважалося, що людина може щось робити лише заради власної вигоди або з примусу. Багато хто не міг уявити, що можна просто так вийти восени на граніт псувати своє здоров’я, нариватися на репресії, свідомо і цілком жертовно, сповідуючи якусь ідею.
Це яскраво продемонструвала журналістка «Ленінської правди», яка поставила Віктору Рогу запитання про те, що його змусило вийти на граніт, і дуже здивувала відповіддю, яка потрапила в друк.
— Величезний вплив на мене тоді справила праця «Самостійна Україна» Миколи Міхновського, ідеолога державної самостійності України, адвоката, тому журналістці я сказав, що взяти участь у Революції на граніті мене спонукав Микола Міхновський. Коли матеріал вийшов друком, я з подивом прочитав, що мене спонукав до цього Ігор Юхновський, депутат Верховної ради України, керівник групи демократів, — пригадує він.
Великим досягненням націоналістів у Сумах Олег Медуниця вважає те, що їм вдалося не скотитися на маргінес, хоча їх завжди вважали якимись «дивакуватими», які раптом заговорили українською мовою.
— Ми були респектабельними. Зібрали групу молодих людей, з якими не можна було не рахуватися. Багато хто нас тоді ненавидів, але всіх поважали за позицію. Уже тоді бути націоналістом у Сумах виявилося не соромно, — говорить він.
Загалом Сумам недаремно дали назву східного Бандерштату. Регіон завжди сильно відрізнявся від решти Лівобережної України, й попри насаджену російськомовність, тут ніколи б не прижився «рускій мір».
— Суми створили селяни — діти тих, хто приїхав сюди розбудовувати заводи. Тут було дуже мало прийшлого елементу, як, наприклад у тому ж Харкові. І не зважаючи на той феномен, що більшість міських голів Сум були вихідцями з росії, тут не знайшлося дурних вийти на площу, махати російським прапором. Ще й надто, ми українізували наших мерів і їхні діти вже є українцями, — розповідає Олег Медуниця.
А Олег Ольшанський нагадує, що й перший офіційний синьо-жовтий прапор над Лівобережною Україною був піднятий саме в Сумах.
— Ще кілька років тому були люди, які вважали, що незалежність впала нам з неба. Сьогодні українська незалежність — це не лише кілька рядків у документі, ухваленому 24 серпня. Це те, що нас оберігає, згуртовує та дає надію. І це те, що ми маємо обороняти. Тепер ми чітко усвідомлюємо, що альтернатива нашій незалежності — це знищення українців як нації, повне наше зникнення. Чи готові ми до такої альтернативи? Я думаю, що ні, — підсумовує Віктор Рог.
Про участь сумських студентів у Революції на граніті її учасники написали книжку «Пробудження. Причинки до національного відродження на Сумщині в 1989-1991 роках». Вона є в сумських бібліотеках та у відкритому доступі на сайті Сумського історичного порталу. Поки це єдина праця з історії Сумщини на цю тематику.
