👨‍👩‍👧‍👦 Сам удома: як живеться чоловікам, які евакуювали свої родини з Сум

Про тривалу розлуку та неможливість планувати майбутнє

photo_2022-03-18_20-49-37
Фото: з телеграм-каналу Дмитра Живицького

Повномасштабне вторгнення росії в Україну на невизначений термін розділило багато українських родин. Намагаючись убезпечити своїх дружин та дітей, чоловіки вивезли їх у більш безпечні регіони або за кордон. Цукр попросив письменника Владислава Івченка, засновника та директора фестивалю «Sumy Extreme Style» Кирила Бурлаку та військовослужбовця ЗСУ Олександра Бондаренка поділитися своїм досвідом і розповісти, як вони призвичаїлися до нової реальності, де спілкування з родинами обмежується телефоном та відеодзвінками, а спланувати їх повернення додому — майже неможливо.

Владислав Івченко: цього року ще покупаємось у Пслі

Дружину і доньку я вивіз до західного кордону в першій половині березня. Спочатку їхати не збирались, але потім росіяни розбомбили цілу вулицю на Роменській і стало зрозуміло, що перебування у Сумах небезпечне. Тоді вже сумнівів не залишилося, поїхали, хоч «зелених» коридорів не було, пробиралися партизанськими стежинами. Був варіант залишатися у Львові, але туди як раз прилетіло кілька ракет і стало зрозуміло, що Схід і Захід разом, у плані небезпек. Донька і дружина поїхали далі до Європи, а я повернувся у ще частково заблоковані руснею Суми.

20190927100147_IMG_6979-min-1024x683

Коли дівчата перетнули польський кордон, я відчув полегшення, що вони в безпеці. Це великий привілей, що не треба по кілька разів на день бігти з дитиною у підвал і чекати серед консервації, поки буде відбій тривоги. Зараз розумію, що родині краще залишатися в Європі. Бо Суми, хоча і мирні, але усього за тридцять кілометрів від росії, і хоч щоденні обстріли сюди не добивають, але це може змінитися будь-якої миті.

У моєму житті змінилося небагато, оскільки я – письменник: як працював вдома, так і працюю. Хіба не треба водити доньку в дитсадок чи театральну студію. Стосовно побуту, то тут все просто: у шлюбі я навчився непогано готувати, опанувати пральну машину виявилося легко, те саме і з прасуванням, якого я даремно побоювався. Не те щоб я став зразковою «хазяюшкою», але тримаюся на побутовому плаву.

Гірше з самотністю. Немає з ким поговорити, пожартувати, погуляти до річки, випити сидру чи подивитися кіно. Добре, що в місті залишилися друзі, почасти такі ж вимушені одинаки, з якими регулярно зустрічаємося. Не те щоб це заміняло родину, але ситуацію трохи пом’якшує

Плюс дзвінки з Європи поки що безплатні, то користуємося цією можливістю. Я взагалі-то не любитель довго говорити телефоном, але останнім часом годинні розмови стали майже нормою. Домовленостей чогось не робити, поки дівчата не повернуться, не було. Я в цьому не забобонний.

Про строки повернення: питання важке. Надійним маркером того, що можна повертатися, будуть літаки до Києва чи Харкова. Я дуже сподіваюся, що ще цього року ми покупаємось у Пслі. Якогось конкретного плану, що будемо робити, коли родина Івченків возз’єднається, немає. Бо смішно щось планувати в умовах війни.

Поки козакую, пишу книгу «Оповідання війни». Уже готово під два десятки історій. Можливо візьмуся за новий роман. Не впевнений, що література зараз комусь потрібна, але мене заспокоює сам процес писання. Намагаюся допомагати волонтерам, що зараз непросто, бо джерела письменницьких доходів всохли. Ну і я — військовозобов'язаний, то можливо ще знадоблюся ЗСУ.

Кирило Бурлака: ми ніколи не розлучалися на тривалий час

Довго думати про евакуацію нам не довелось, адже один з перших авіаударів був поряд з нашим домом. І ми відразу вирішили: щойно з’явиться можливість — дружина з дітьми поїдуть з міста. На них вже чекали наші друзі в Польщі, тому без вагань вони скористалися першим «зеленим» коридором, і вирушили до них.

Їхали дуже довго — майже тиждень. По-перше, намагалися створити у дітей враження, що це подорож, а не евакуація, а по-друге, на пересування було не так багато часу, адже по всій країні рано розпочиналася комендантська година і було багато блокпостів.

Ми відразу вирішили, що краще їхати за кордон, бо в Україні може «прилетіти» будь-куди. Крім того, не хотіли мучити дітей повітряними тривогами, бо з одного боку, ми не можемо привчати їх ігнорувати сигнали тривоги, а з іншого — важко кожного разу пояснювати навіщо кудись ховатися, заспокоювати їх, щоб вони не капризували. Тому за багатьма критеріями у Польщі їм зараз краще і спокійніше.

Щодо мене, то я став більш вільно розпоряджатися своїм часом: маю змогу волонтерити, з’явився час для саморозвитку. Я взявся за вивчення англійської та польської, займаюся проєктом Bikes for Ukraine. З побутом стало навіть простіше. Їжу ми з дружиною готували по черзі, тому зараз я так само готую — просто менші порції.

Звісно, ми один за одним дуже сумуємо і чекаємо, коли зможемо бути разом. Щодня зідзвонюємося по відеозв’язку, я читаю дітям книжки, також обов’язково бавимося з масками в інстаграмі

Наше спілкування стало новою родинною традицією, але це не замінює наші спільні прогулянки та ігри. Іноді я проїжджаю повз місця, де ми полюбляли гуляти в цю пору року, і засмучуюся, що не можу цей час розділити з родиною. Ми до цього ніколи не розлучалися на такий тривалий час. А враховуючи специфіку моєї роботи, то ми взагалі майже увесь час були разом, тому для дітей це дуже дивно. Але ми їм пояснюємо, чому так треба було зробити, і вони все розуміють.

Ближче до жовтня очікуємо на поповнення у родині, і поки не маємо уявлення, де доведеться народжувати. Будемо орієнтуватися по ситуації в країні й ближче до того часу вирішувати. Зараз щось прогнозувати дуже важко. Якщо у нас стане спокійніше, дружина з дітьми повернуться, якщо ні — доведеться певний час після народження дитини провести в Польщі.

Олександр Бондаренко: ніби повернувся у студентські роки

Рішення про евакуацію родини далося легко і виникло майже раптово. Тесть усіх «накрутив», підготував машину, і коли дали перші «зелені» коридори, родина виїхала до родичів у більш безпечне місце. Добиралися довго, але особливого хвилювання не було, оскільки я постійно супроводжував їх телефоном, шукав місця для ночівлі по дорозі.

Коли вони дісталися місця, я відчув полегшення. Як військовослужбовець, відповідно до наказу, разом з управлінням нашої установи, змушений був залишити місто 24 лютого. Не маючи змоги захистити й підтримати своїх рідних, постійно через це хвилювався, не знаходив собі місця. Коли вони евакуювались, я зміг спокійніше працювати, адже з'явилася впевненість, що ворог на мене не зможе вплинути через родину.

Зараз так само спокійний за свою родину, і дуже радію, що мої діти не побачать того, що я зараз бачу на Харківщині, де проходжу службу. Тут пейзаж змінюється протягом чотирьох кілометрів: з майже неторкнутих районів і руху громадського транспорту — до повної розрухи.

Розпорядок дня дещо змінився, але більше завдяки комендантській годині — тепер, коли є можливість, намагаюся раніше лягати спати й раніше вставати. Завдяки цьому встигаю більше.

Іноді з’являється відчуття, ніби повернувся у студентські роки: родини нема, дітей нема, і коли дуже багато роботи, то можеш до ночі засиджуватися за роботою в пустих кабінетах. Це мені нагадує, коли після пар готувалися до якихось виступів, писали сценарії, репетирували

Ми регулярно зідзвонюємося телефоном, обмінюємося повідомленнями, але зазвичай вже після 22:00, коли у мене закінчаться всі наради, а дружині буде зручніше розмовляти, бо зараз вони живуть ще з кількома родинами в одному будинку.

Напевно, вони вже давно могли б повернутися, але останні події свідчать про те, що на Сумщині знову небезпечно. Та й дружина говорить, що повертатися немає сенсу, адже я теж не вдома. Розумію, що їм також важко, і хочеться вести звичний спосіб життя: їздити на дачу, збирати полуницю, купатися в Блакитних озерах… Я вже сам почав забувати, що таке дім.

Але найбільше мене гнітить, що зараз я не можу бути присутнім у житті своїх дітей, повноцінно бути для них батьком, впливати на їх розвиток. Ми завжди мали свої традиції: грали в настільні ігри, малювали, спілкувалися. Зараз я сподіваюся, що нам вдасться організувати кількаденну зустріч з ними десь у більш-менш мирному місті, адже відчуваю, що моє відрядження триватиме ще довго. Ми вже мали такий досвід у 2014—2016 роках, хоча тоді я мав можливість на кілька днів повернутися додому. Для нас це був концентрований час, під час якого ми намагалися набутися разом.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.