Цей репортаж ми записали до початку повномасштабного вторгнення для нашого друкованого журналу
На перший погляд — це звичайна хата. Вона, як і всі навколишні будинки, зранку пускає до своїх кімнат сонячні промені, а увечері, якщо господарі вдома, зоріє штучним, але не менш теплим від того світлом. З-поміж інших її вирізняє місце розташування. Оселя стоїть на пагорбі, з якого відкривається неймовірний краєвид на річку Псел і на схили села Пристайлове.
Коли Оксана Мороз вперше споглядала цей романтичний пейзаж, її оточували далеко не мрійливі думки, бо жінка прийшла сюди від безвиході. Був початок листопада. Хатина, яку вона вирішила орендувати, довго стояла самотою, утім виявилося, що за дверима на повну вирувало життя. З-під плінтуса росла вже чимала вишенька, а по вікнах і підвіконнях повзали сонечка.
Ні газу, ні світла, ні води тут не було. Щоправда, не було й чоловіка, який міг відлупцювати. Оглянувши своє скромне помешкання, Оксана вийшла надвір. Вільний простір, що розкривався перед очима, заспокоював і сповнював надією. Нарешті жінка відчула себе у безпеці, саме це й було головною перевагою будинку на пагорбі.
Оксана Мороз із тих небагатьох жінок, що відкрито говорять про травматичний досвід, який довелося пережити. Рівень насильства в сім’ї над жінками дуже високий, — зазначено у висновках якісного дослідження, проведеного в Україні під керівництвом ОБСЄ. Однак постраждалі неохоче повідомляють про такі факти й недостатньо активні в пошуку допомоги.
Чому вони не інформують про аб’юз? Насправді мотивів багато, але серед найпоширеніших — суспільний осуд і те, що жінка просто не має куди піти. Саме ця причина й тримала Оксану біля чоловіка, у якого траплялися напади некерованої агресії.
Приводів, через які він міг вдатися до побиття, було безліч: пташка не так пролетіла, кішка не в той момент забігла до хати, хтось не так подивився — спровокувати його могло будь-що, — розповідає жінка
Утім хворобливі процеси відбувалися не лише в голові чоловіка. Щось зламалось і в Оксаниному сприйнятті самої себе. «А що ти хотіла? Ти теж не подарунок. Ну, раз відхопила, але ж більшість часу він нормальний. Он інших чоловіки майже кожного дня лупцюють, тож пощастило тобі». Дивно, але жінка може вмовити себе буквально на все, навіть на роль жертви.
Знецінювання
— Мені було 18. Я, сповнена вражень, повернулася до Лебедина з Карпат. Дорогою зустріла сусідку, яка повідомила, що мама в лікарні, але не у звичайній, а в психіатричній».
Відчинивши двері будинку, дівчина потрапила в чужий для неї світ, де панувала тиша. Рідні не уявляли як спілкуватися на цю тему, тож просто замовчували проблему. Невдовзі маму з лікарні забрали, однак вдома напади почали повторюватися.
— Спочатку ти помічаєш, як у тебе за спиною шепочуться люди, — пригадує Оксана, — а потім ваше подвір’я починають оминати знайомі. Ти починаєш ненавидіти увесь світ, відчуваєш себе вигнанцем. І, на жаль, в тебе немає інтернету, де можна знайти хоч якісь відповіді на запитання, що штурмують мозок. Усе це в комплексі, — припускає, — й запустило механізм знецінювання.
Самооцінка жінки впала аж настільки, що коли хлопець, який подобався, робив компліменти, дівчина казала: «Не для того тебе виховували й забезпечували батьки, щоб ти тягнув додому усіх кошенят зі смітника».
У середині дев’яностих Оксана пішла до шлюбу з чоловіком, з яким була знайома близько місяця.
— П’ять років, поки хворіла мама, я жила наче на діжці з порохом. Мені так хотілося втекти від домашніх негараздів, що ладна була поїхати жити в село з людиною, яку зовсім не знаю. Чітко пам’ятаю, як вранці після весілля питала себе: «Навіщо ти це зробила?».
За пів року чоловік вперше її вдарив. Потім сидів поруч, плакав і казав, що не хотів, але вона його допекла
Оксана пробачила, адже давно переконала себе в тому, що іншого ставлення не заслуговує. Надто довго вона знецінювала себе і надто сильно у голові засіла психологія жертви. Згодом ситуація повторилася, а потім знову і знову.
— Коли ж я вирішила, що піду? Тоді, коли бив мене під час вагітності. У той момент я зрозуміла, що другої дитини в мене не буде, адже з одним малям на руках тікати легше. Проте думки так і залишилися думками, а жінка продовжувала жити зі своїм аб’юзером.
Проти всіх
Дослідники вважають, що в українському суспільстві існує колективна толерантність до сімейного насильства. Той, хто мимоволі ставав свідком таких подій, зазвичай вважає, що це його не стосується і що чоловік з дружиною мають розв’язувати свої проблеми самі.
Як не дивно, але поряд з Оксаною опинялися люди, які прямо висловлювалися щодо її становища. Однією з них була співробітниця сільської ради.
— Тікай, мовила вона, — нічого доброго з вашого шлюбу не вийде. Однак слова пролітали повз вуха.
— Ти — класичний приклад жертви домашнього насилля, — казала одногрупниця, з якою Оксана вчилася в педагогічному університеті. Проте це сприймалося з недовірою.
Такий стан спеціалісти пояснюють певними психологічними змінами, що відбуваються у свідомості особистості. Жертви сімейного насильства постійно перебувають у напруженні й через те у них зберігається високий рівень недовіри до всіх, хто намагається допомогти. Навіть фахівцям часто буває важко налагодити комунікацію з постраждалими. Втім, інколи зірки сходяться так, що слова поціляють прямісінько в серце.
Пряме влучання
Уже кілька днів Оксана лежить в хірургічному відділені. У неї черепно-мозкова травма. Лікарям вона раз у раз повторює, що зачепилася за щось капцем і впала в погріб. Медики їй не вірять, але жінка впевнено гне свою лінію. Вона ж бо працює у школі заступницею з виховної роботи й соромно зізнатися, що отримала по голові від свого обранця.
До палати заходять відвідувачі — це Оксанина донечка й чоловік. Він турботливо розпитує дружину, як почувається й розповідає як справи у нього. Тільки-но візит закінчився, з сусіднього ліжка пролунало: «Ага, зрозуміло, у який погріб ти впала! Ну, і давно він тебе лупцює?». На Оксану наче відро холодної води вилили. Оговтавшись, вона почала запевняти сусідку по палаті в протилежному. Але та наче й не помічає, каже: «В мене до тебе лише одне запитання, чого ти з ним живеш?»
— Спочатку я намагалася знаходити якісь відповіді, — згадує Оксана, — а коли зрозуміла, що відмовки не діють, крізь сльози відповіла: «Бо нікуди йти. В мене немає ні батьків, ні хати». Однак ці факти не зупинили співрозмовницю й вона докинула: «Тепер все зрозуміло, тобі так подобається!»
— У мене після цієї репліки аж подих перейняло. Сказати людині, в якої проломлена голова, що тобі так подобається — це ж не по-людськи! Однак прямолінійність тієї жінки подіяла. Я поступово почала прокидатися.
Це дно?
За рік по тому Оксані до рук потрапила книга «Закони Грейс». З її допомогою вдалося налагодити більш-менш мирне співіснування під одним дахом з чоловіком. Невдовзі, попри всі старання, його жорстокість проявилася знову. Цього разу в хід пішли ноги.
— На той момент я працювала головою сільської ради й це зіграло вирішальну роль. Оце думаю, вибрали люди очільницю, яку вдома лупцюють. Все, досить!
Тимчасового прихистку в Оксани не було, тож довелося брати житло в оренду. Хатина, яку знайшла жінка, була дуже скромною — в ній років дванадцять ніхто не жив. Та хоч про жодні зручності не йшлося, ця оселя давала відчуття безпеки. Разом із 12-річною донечкою Оксана взялася приводити все до ладу.
Умови, в яких жила сім’я голови сільської ради, дивували багатьох. Якось в гості завітали колеги з району. Зайшовши до хати, хтось промовив: «Господи, Оксано, це дно!» На що вона відповіла: «Це не дно, а низький старт!». Пізніше жінка купила будинок на пагорбі, а з чоловіком розлучилася.
Рятівна далечінь
— Приготуйтеся, — каже пані Оксана, відкриваючи хвірточку, що веде у двір. — До нас нещодавно гості зі Львова приїздили, так мої краєвиди навіть їх дуже здивували.
Замість господарчих будівель і огорож за парканом ховається вільний простір, у якому є круті схили, річка, луг і багато-багато неба. Аби усю цю красу споглядати було зручніше, господарі спорудили затишну альтанку.
— Тут дуже гарно навесні. Природа зеленіє, а звідусіль лине пташиний спів — енергетика шалена! Ходімо, я вам іще щось покажу.
Моя співрозмовниця йде повз засніжений город, що закінчується кручею. Звідтіля видно місток через Псел й обриси сусідньої Барабашівки.
— Коли я пішла від чоловіка, стільки різних думок в голові мала: від «як добре, що ти наважилася», до «ой, що ж ти наробила»? Донька підростала, за що її вчити, й гадки не мала. Ночами не спала й думала, думала… І приходила ось сюди. Просто стояла і вдивлялася у далечінь. Ці пейзажі дивним чином вгамовували мої переживання.
У будинку на пагорбі Оксана прожила шість років. Увесь цей час в оселі існували сонечка. Ті, які гостинно зустріли її колись у листопаді. Комахи й зараз тут є. Вони — нагадування про те, як важливо часом відчувати свій внутрішній пульс, берегти його від зовнішніх загроз.
Відтоді, як будинок на пагорбі з’явився в житті Оксани, він ніби виконував особливу психотерапевтичну місію: розплутував думки, заспокоював почуття та навіть підказував рими для віршів. А потім, як люблячий друг, відпустив її. Жінка вдруге вийшла заміж і виїхала в Лебедин.
Пам’ять тіла
— Певний час я не могла довіряти Андрію (ред. — нинішній чоловік Оксани), він здавався мені підозріло хорошим. Одного разу ми їхали в машині й мій обранець легенько тенькнув мене по носу, щоб розважити в дорозі. Цей жест викликав дуже бурхливу, майже агресивну реакцію.
Коли ж я трохи заспокоїлася, то попросила ніколи більше не махати руками в мене перед обличчям. Зараз розумію, що поводилася неадекватно, але тоді по-іншому відреагувати я не могла.
Просто тіло, яке зненацька били, все пам’ятає
— А знаєте, які думки мене заспокоювали на початку нашого з Андрієм подружнього життя? Що маю власний дім, куди зможу у будь-який момент повернутися! Бачте, в країні було б іще більше розлучень, якби кожна жінка мала свій дах над головою.
Кілька років тому пані Оксана стала волонтеркою громадської організації «Ліга сучасних жінок». Не так давно її учасниці виступили з ініціативою створити Притулок для осіб, постраждалих від домашнього насильства. Мета майбутнього закладу — відділити постраждалих від кривдників у кризовий момент, аби жінка не залишалася поруч з агресором тільки через те, що їй нікуди піти. Роль пані Оксани — консультувати потерпілих від різних видів аб’юзу.
— Більшість осіб, що звертаються, хочуть бути анонімними, адже бояться суспільного осуду, однак є й такі, що прагнуть живої розмови. Нещодавно віч-на-віч говорила з жінкою, яка, послухавши мою історію, зрозуміла: в її житті не все так погано. Вона має своє житло, а це дуже багато значить!
Часто від потерпілих лунають запитання: «Чи кидати чоловіка, який б’є?». Пані Оксана зазвичай відповідає так:
У мене не стоїть завдання вас розлучити. Просто коли твій аб’юзер поряд, ніколи не знаєш, чим це закінчиться. Може, лікарнею, а може кладовищем
— Чи треба пропрацьовувати свої травми з психотерапевтом? Бажано, але ж усі розуміють: у таких містах як Лебедин — це зробити дуже проблематично, плюс люди схильні довіряти свої болі тим, хто побував у схожій ситуації та знає, як рухатися далі.
Оксана Мороз не просто рухається, а робить це у своє задоволення. Одне з головних захоплень — це вірші. Особливо проникною є жіноча поезія. Її, до слова, охоче кладуть на музику як місцеві музиканти, так і митці всеукраїнського рівня. Найближчим часом,— обіцяє поетеса, — вийде друком її друга збірка. Крім цього, пані Оксана прагне створити мистецький простір, де на творчі вечори збиратимуться літератори й музиканти.
Локація також має стати невеличким центром для жінок, що постраждали від домашнього насильства. Тут вони матимуть змогу перевести подих, переосмислити якісь моменти зі свого життя та відновитися. Місце для мистецького простору пані Оксана вже обрала — це буде її власний будинок на пагорбі у селі Пристайлове.
