✊ «Коли твій аб’юзер поряд, ніколи не знаєш чим це закінчиться — лікарнею чи кладовищем». Історії жінок, які перестали бути жертвами

«Те, що тато б’є маму, знали всі»

Фото автора Juan Pablo Serrano Arenas з Pexels
Фото: Juan Pablo Serrano Arenas з Pexels

«Якщо те, що розкажу допоможе врятувати хоч одну жінку, я готова відкрити душу». Ці фрази в якийсь момент злетіли з вуст обох моїх співрозмовниць, з якими говорила про насильство в сім’ї. За даними Національної соціальної служби, у першому півріччі 2021 року від жінок надійшло 86 955 звернень про аб’юзивні стосунки. Для порівняння, чоловіки інформували про це 14 564 рази, а діти — 1778. Утім, цифри можуть бути більшими.

«Рівень насильства над жінками дуже високий, однак жінки неохоче повідомляють про нього або недостатньо активні в пошуку допомоги», — зазначено у висновках якісного дослідження, проведеного в Україні під керівництвом ОБСЄ. Експерти наголошують, що існує колективна толерантність до аб’юзу, а постраждалі не повідомляють про нього через почуття сорому. Цукр поспілкувався з жінками, які стикалися з цією проблемою віч-на-віч. Одна — у якості жертви. Інша — у якості дитини, що бачила, як тато б’є маму.

Оксана

Оксана Мороз

48 років, місто Лебедин

Вмовляла себе, що чоловік подобається

— Я виходила заміж вже у ролі жертви. Коли мені було 18, захворіла мама. У неї був психічний розлад. Відтоді моє стабільне життя закінчилося. У сім’ї на цю тему старалися не говорити: батько більше мовчав, а брат був меншим й навряд би зміг зрозуміти мої переживання. Коли про хворобу мами дізналися у місті, на мене, у буквальному сенсі, почали озиратися люди.

Я відчувала себе вигнанцем й нічого не могла з тим вдіяти. Мама часто поводила себе, як дитина: могла кудись побігти, а ми її потім шукали. Одного разу я намагалася затягти її до хати, бо побачила, що вона хоче задерти сукню. Тягла її з криком: «Мамочко, ну, будь ласка, не треба!».

У цей момент у двір залетів сусід і дав мені ляпаса, гаркнувши: «Нащо ви над жінкою знущаєтеся, тварини!»

Потім люди почали оминати наш дім, а я зненавиділа увесь світ. Усе це призвело до того, що в мене впала самооцінка. Настільки, що коли хлопець, який подобався, робив компліменти, я казала: «Не для того тебе виховували й забезпечували батьки, щоб ти тягнув додому усіх кошенят зі смітника».

І взагалі тоді міркувала так: якщо в житті ставалося щось погане, то на більше, значить, і не заслуговую. У 1996 році я пішла до шлюбу з хлопцем, з яким була знайома близько місяця. Мені хотілося втекти від домашніх негараздів і я ладна була поїхати жити в село з людиною, яку зовсім не знаю. Чітко пам’ятаю, як вранці після весілля питала себе: «Навіщо ти це зробила?».

Потім я просто почала себе вмовляти, що чоловік мені подобається. Нині вважаю, що вчинила нерозумно й нечесно, адже все могло скластися інакше — і для нього, й для мене. Утім, навіть це не давало йому жодного права підіймати руку на жінку

Фото: Francesco Borzani з Pexels
Фото: Wallace Chuck з Pexels

Жертва, окрім як по голові, нічого не випросить

Вперше він побив мене за пів року після весілля. Потім сидів поруч, плакав і казав, що не хотів, але я його допекла. Затим стало зрозуміло, що чоловік має проблеми із психікою. Раз на рік в нього з’являлася неконтрольована агресія через те, що пташка занадто швидко пролетіла чи хтось не так подивився. У моїй голові теж відбувалися якісь хворобливі процеси.

Я мислила, як типова жертва: «А що ти хотіла? Ти теж не подарунок. Ну, раз відхопила, але ж більшість часу він нормальний. Просто якби кіт у хату не забіг, то нічого б і не було. Он інших чоловіки майже кожного дня лупцюють, тому тобі ще пощастило». Знаєте, дивно, але жінка може вмовити себе буквально на все…

За кілька місяців потому в мене відбулася дивна розмова з однією жінкою з сільської ради. Вона сказала: знаю, що чоловік підіймав на мене руку. Поки не пізно, й поки ти не вагітна — почула я від неї, — тікай, бо нічого доброго з вашого шлюбу не буде. Я не послухала.

А коли ж вирішила, що піду? Мабуть, у той момент, як бив мене під час вагітності

Тоді ж я подумала, що другої дитини в мене ніколи не буде, бо з одним малям на руках тікати легше. Однак я все одно виправдовувала чоловіка й мовчала, замість того щоб захищатися хоча б словесно. Я дозволяла йому з собою так поводитися, була тією жінкою, яка нікуди не подінеться. Жертвою, яка окрім як по голові, нічого не випросить.

І знову була розмова з працівницею сільради. Гаразд, — казала вона, — навіть з малою дитиною на руках, — вріж поли й тікай, бо я знаю його родину і його схильності. Закінчиться це погано. — Я їй кажу: — вірите, я збиралася. Склала речі, забрала візочок, а як дійшла до хвірточки й поглянула на півонії, які нещодавно посадила, стало прикро, що не побачу, як вони зацвітуть.

— Зрозуміло, сказала жінка з сільради, — дівчинко, настане час, ти підійдеш до тієї хвірточки і якщо тобі скажуть: роздягнися й залиш все тут, ти переступиш через свій одяг й підеш. Коли опинишся перед крапкою, жодні півонії тебе не розрадять. Пізніше я дізналася, що ця жінка якось просиділа усю ніч під дулом пістолету. Її тримав на мушці чоловік.

Фото: Philippe Bonnaire з Pexels

Живу з ним, бо нікуди йти

Колись я лежала з черепно-мозковою травмою в хірургії. Усім казала, що зачепилася за щось капцем і впала в погріб. Тоді я в школі заступницею з виховної роботи працювала, а кому ти зізнаєшся, що отримала від чоловіка по голові? Лікарі, звичайно, не дуже вірили, але я все одно гнула свою лінію. Одного разу моя друга половина разом з донькою прийшли мене провідати.

Маю сказати, що чоловік справляв враження інтелігентної особи — носив професорську борідку й був дуже чемним. Ми трохи поговорили, а коли візит закінчився, з сусіднього ліжка пролунало: «Ага, зрозуміло в який ти погріб впала! І давно він тебе лупцює?». Звісно, я почала запевняти свою сусідку по палаті у протилежному. А вона наче й не помічає, каже: «В мене до тебе лише одне запитання, чого ти з ним живеш?»

Я намагалася знаходити якісь відповіді, а тоді крізь сльози відповіла: «Бо нікуди йти. В мене немає ні батьків, ні хати»

Цього сусідці по палаті було замало й вона докинула: «Тепер все зрозуміло, тобі так подобається!». У мене після цієї репліки аж подих перейняло. Сказати людині, в якої проломлена голова, що тобі так подобається — це ж зовсім не по-людськи! З того моменту близько 20 років пройшло, а й досі згадую ту жінку. Саме вона мені дала зрозуміти: якщо ти так живеш, тебе це влаштовує.

Фото: Nothing Ahead з Pexels

Тішилася думкою, що можна не боятися

На жаль, у мій час не було доступного інтернету. Інакше процеси осмислення ситуації, в яку я потрапила, відбувалися б швидше. За рік по тому мені трапилася книга під назвою «Закони Грейс». Завдяки їй мені вдалося побувати своє спілкування з чоловіком так, що упродовж певного часу він мене не чіпав. Однак у нього все ж піднялася на мене… нога.

Тоді я сказала: все, досить. Величезну роль у моєму рішенні, звичайно, зіграло те, що тоді працювала головою сільської ради. Оце, думаю, вибрали люди очільницю, яку дома лупцюють! І я пішла. До хати, в якій 12 років ніхто не жив. До хати без води й газу, але з грубкою, в якій можна зварити їсти. Знаєте, пригадуючи всі ті події, впевнено можу сказати: в країні було б іще більше розлучень, якби кожна жінка мала дах над головою.

У першу ніч в орендованому будинку тішилася думкою, що можна не боятися. Хоча, насправді, ще боялася і рік, і два

Часом міркування були дуже полярними: від «як добре, що ти пішла», до «що ж ти наробила»? Донька підростає, де брати кошти на навчання? Часто не спала ночами, а думала, думала, думала. Коли ж, нарешті, відпустила ситуацію, все почало налагоджуватися. Будинок, який став моїм прихистком, я згодом купила. Так, він був у жахливому стані, але належав мені! А згодом я вдруге вийшла заміж за чоловіка, з яким щаслива.

Однак, зараз маю складні стосунки з донькою. З різних причин ми з нею не спілкуємося, сподіваюся, все обов’язково налагодиться, але має пройти час. Чомусь жінки думають, що терпіти побиття чи психологічний аб’юз у своїй сім’ї — це їхній святий обов’язок. Вважають, якщо дитина бачить, на які жертви йде її мама, то неодмінно пишатимуться — ні!

Фото: Roman Kaiuk з Pexels

Приходить час і для своєї доньки ти стаєш слабкою ланкою, недостойною любові, бо якщо батько принижує маму, то вона ніколи не стане для своєї дитини авторитетом. Зараз я волонтерка громадської організації «Ліга сучасних жінок» і консультую постраждалих від насилля.

Більшість осіб, що звертаються до мене хочуть бути анонімними, адже бояться суспільного осуду. Часто лунають запитання: «Чи кидати чоловіка, який б’є?» Зазвичай я відповідаю так: «У мене не стоїть завдання вас розлучити. Просто знай, що коли твій аб’юзер поряд, ти ніколи не знаєш чим це закінчиться. Може, лікарнею, а може кладовищем…».

grand

Наталія

місто Суми. Справжнє ім’я та вік просить не вказувати

Сусіди чомусь до нас не приходили

— Якщо запитати мене, чи пам’ятаю момент, коли все почалося, то не згадаю. Здається, батьки сварилися постійно. Тато завжди прагнув заробляти більше коштів й часто працював за кордоном. Натомість мама роботи не мала. Це рішення за неї прийняв батько, бо хотів, щоб мама сиділа вдома й займалася суто домашніми справами, і вона, до слова, досить непогано з ними справлялась.

У квартирі було чисто, а на плиті, хоч і жили ми бідно, — завжди стояла свіжа їжа. Однак від побуту мама швидко знудилася й почала шукати розваг. Алкоголь, друзі, коханці — все це було в її житті. Я про все знала, тож не можу сказати, що в моїй сім’ї була класична ситуація, де тато аб’юзер, а мама вся біла й пухнаста.

Ні, вона не завжди була права, але ще більше був неправий тато, який вирішував все через агресію

Мабуть, йому хотілося бачити поруч жінку певного типу, але мама не відповідала його критеріям, тож він постійно маніпулював, казав: «Жінка не повинна працювати, я буду заробляти сам». Через якийсь час мама поривалася знайти роботу, але відсутність досвіду її постійно стримувала.

У момент, коли починалася сварка, у мене серце в грудях гупало так, що я його фізично відчувала. У горлі з’являвся ком і я не могла говорити. Водночас ціпеніло тіло. Я стояла, плакала, а потім, нарешті, кричала «Тату, не треба, прошу!». Якось він підлетів до мене, трусив за плечі й усе повторював: «Ну як же не треба, як же не треба?!». І досі не розумію, чому до нас ніколи сусіди не приходили, адже сварки були дуже гучні.

Тато бив маму до крові з носа, ламав їй ребра і пальці! Не пам’ятаю, щоб вона після того зверталася до лікарні. Лише бачила, як сама себе перемотувала й замащувала синці. Після того, що вчинив, тато зазвичай звинувачував в усьому себе, погрожував, що кинеться з даху, бив кулаками в стіну. Не чула, щоб з його вуст злітало слово «пробач», але в такі моменти мама його жаліла.

Фото: Kat Smith з Pexels

Мамо, чому ти не йдеш?

Був момент, коли ми стали схожими на сім’ю. Це сталося після переїзду в приватний будинок. Упродовж якогось часу мама й тато жили без сварок і бійок, мабуть, вони хотіли почати все з чистого аркуша. Одного разу ми виїхали на природу, звичайно, батьки вживали алкоголь. Я дуже змерзла, тож почала проситися додому.

Кілька разів ми повторювали татові, що вже пора йти. Зрештою, йому це набридло і він сказав: «Зараз вас відведу». Я зрозуміла чим усе закінчиться ще дорогою додому. Ці очі, напевне, ніколи в житті не забуду. Вдома тато почав дуже сильно бити маму. Це було жахливо.

Я все ніяк не могла зрозуміти, чому нічого не змінюється, чому вона не йде від нього?

Коли одного разу спитала про це, у відповідь почула: «Як же я піду? Все ж заради тебе!». Як міркує дитина у такій ситуації? Вона визначає себе як людину, що винна в усьому, що відбувається. Пам’ятаю, як мучила себе запитаннями: а для чого мене взагалі народили?

Вже у дорослому віці, після чергового сеансу з психотерапевтом, я зрозуміла, що моєї вини в тому немає. Насправді мама була дорослою людиною, яка сама себе загнала в ту ситуацію. Вона прийняла роль жертви й відмовлялася щось змінювати, адже для цього треба було стати сильнішою.

Фото: Nothing Ahead з Pexels
Фото: Yaseminmsl з Pexels

Суспільство вдає, що нічого не відбувається

Про те, що батько б’є маму знали всі. Якось приїхала до бабусі, а вона в мене з хитрістю цікавиться: «Ну, що там, тато маму не ображає?». Усім було відомо, яким агресивним він часом стає, усі бачили синці, але ні зі сторони родичів, ні зі сторони подружок мами ніхто ніколи не запитав: «Катю, навіщо ти з ним живеш?». На жаль, суспільство вдає, що нічого не відбувається й тим самим розв’язує руки агресорам.

Зважаючи на все, що пережила наша сім’я, я б радила обов’язково триматися людей, які не просто скажуть, що все буде гаразд, а згодні вв’язатися у твої проблеми. У нашому колі, на жаль, таких не було. Утім, мама все-таки пішла. Я вже була дорослою й працювала. Одного дня на мій телефон надійшло повідомлення, у якому мама написала, що їде з країни.

У той день я вперше залишилася з батьком сам на сам. Віч-на-віч з людиною, яка зі мною ніколи й ні про що не спілкувалася, з людиною, яка майже не бачила як я росту, з людиною, яка не знала, що в мене є характер.

Ми ніколи не сиділи з ним поруч й не говорили на якісь теми. Уявіть, все своє життя я боялася батька, а тут залишаюся з ним на одинці

Ми довго вчилися спілкуватися. Часом відчувала страх за себе, бо в моменти, коли в нас відбувалися дискусії й моя позиція була більш аргументованою, тато ставав агресивним, давав зрозуміти, що розмова закінчилася. В нього не було поваги до мого особистого простору. Якщо працювала за комп’ютером, то це автоматично означало, що нічим важливим не займаюся.

Батько починав розмову, а я, хоч це й дуже сильно відволікало, не могла набратися сміливості й зупинити його балачки. На жаль, у дитинстві мама з татом не дали мені почуття безпеки, тож я не навчилася вибудовувати особисті кордони. Чому я жила з ним в одному будинку? Мені було шкода, що тато майже не бачив, як дорослішаю й через те я прикидалася дитиною. А в плані господарства, так і взагалі намагалася замінити маму.

Можливо я б і далі жила б татом під одним дахом, якби одного разу не відчула, що батькова агресія скерована на мене. Я стала боятися ще сильніше. Дуже скоро нервове напруження від ситуації, що склалася, сягнуло свого апогею — я могла розплакатися будь-де й без причини. Добре, що мій стан помітив друг і порадив звернутися до психотерапевта. Це допомогло набратися сміливості й з’їхати від батька.

Фото: GERMAN SUAREZ з Pexels
Фото: Stefan Lobont з Pexels

З мамою я не спілкуюся. Перестала підтримувати зв’язок із нею, відколи почула звинувачення в тому, що стала на бік тата. З тієї ж причини від мене відвернулися всі її родичі. Дивно, але нікого з них не цікавило, як у цій ситуації почуваюся я, й чи існує місце, куди можу піти. Колись мама казала, що ми з нею удвох проти всього світу.

Я щиро вірила їй, а насправді була прикриттям, просто засобом маніпуляції. Тож єдина рідна людина в мене зараз, як не дивно, — батько. Інколи приїжджаю до нього ненадовго. Часом він любить розповідати, яким мачо був колись і що зараз хотів би мати поруч супутницю життя. У такі моменти думаю: «Не дай, Боже! Я не хочу переживати ще за когось».

Фото: David Underland з Pexels

Як усе це вплинуло на моє світосприйняття? Я точно знаю, що ніколи не покладатимуся тільки на чоловіка. Не хочу бути від нього залежною, як мама. Все робитиму для того, аби моя майбутня дитина знала, що вона — плід кохання і завжди має вибір. А ще хочу, аби маля завжди відчувало себе у безпеці. Саме це почуття я шукаю і досі.

У гармонійних стосунках між чоловіком і дружиною не буває принижень і знущань.  Ці історії Цукр публікує з надією, що вони допоможуть жінкам, які потерпають від сімейного насилля впізнати себе й почати змінювати своє життя. Контакти організацій та осіб, що надають допомогу постраждалим від домашнього насилля ви зможете дізнатися за цим посиланням. Там само ми розповідали про види аб’юзу та про те, як його розпізнати.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.