Саша може розповідати різні історії годинами. Вони щедро присмачені виразними деталями й жартами, які часто стосуються його самого. А ще він постійно щось організовує й намагається когось згуртувати. Колись це були студенти, які грали в КВН чи просто активна молодь, а зараз — це військовослужбовці та ветерани Збройних сил України. Цукр розпитав начальника прес-служби обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ред. — «військкомат») Олександра Бондаренка про те, чому залишився служити, навіщо гуртує людей та що просив у Гудвіна.
Бондаренко — означає «діжка»
На інтерв’ю Саша приїздить бежевою «Нивою», звук якої чути ще здалеку. Ця автівка для нього особлива, бо відремонтована мобілізованими побратимами. Про це військовий розповідає ще напередодні нашої зустрічі. Нині свою історію він неочікувано починає з… Гоголя.
— Колись мені трапилася стаття про те, що означає прізвище Гоголь. Взагалі, це така пташка, яка дуже глибоко пірнає, аж до самісінького дна, і це ніби натяк, що так називають тих, хто бачить суть речей. Чекай, подумалося тоді мені, а Бондаренко? Це прізвище точно пов’язане зі словом «діжка». А в чому її цінність? Мабуть, у тому, що коли вона пуста, то здатна щось збирати: огірки, помідори, сік, квас — головне, що продукти там знаходяться гуртом.
Я теж постійно намагаюся когось разом зібрати й щось організувати. Думаю, це передалося мені у спадок від діда Віктора. Він щовесни купував поросятко, доглядав його, годував, а восени кликав на свіжину все село. Гуляли по три дні й свято нерідко закінчувалося бійкою, у якій звинувачували діда, звичайно. Після того він зарікався більше так не робити, а як приходила весна — купував поросятко й коло знову розпочинало новий оберт.
Я чимось з ним схожий, можливо, безліччю соціальних активностей, які стараюся поєднувати між собою
— Зараз мені найбільше хочеться, щоб втілилася ідея ветеранського бізнесу, і щоб у Сумах була стабільна й позитивна ветеранська спільнота, — мовить військовий, після чого ми сідаємо в машину та їдемо на летовище. Там Сашко обіцяє розповісти, який зв’язок між сумським і донецьким аеропортами.
Хто такий Бежик
Ревучи, наче літак, «Нива» потроху рухається до місця призначення.
— Я завжди підкреслюю, що згуртованість грає для мене важливу роль, — гучно говорить військовий, намагаючись перекричати звук двигуна. — Мабуть, це пов’язано з тим, що в сім’ї мами було п’ятеро дітей. Я добре пам’ятаю, як в однокімнатну квартиру на день народження приходило 26 осіб. При цьому столи тяглися аж у коридор.
Кілька секунд Саша мовчить, роблячи маневри на перехресті. Позаду чується звук клаксона.
— Оце як бібікають ззаду, я починаю нервувати, й «Бежик» тоді частенько глохне — коментує ситуацію військовослужбовець.
— «Бежик» — це ім’я автівки? — уточнюю я.
— Так, вирішив, що це не ластівка, і не дівчинка, а він.
— Який у тебе водійський стаж? — цікавлюся.
— Десь кілометрів 500. Просто після того, як машину відремонтували, вона довго стояла. Та й зараз не часто нею користуюся, бо це повний привід і розхід пального шалений. Взагалі хотів навчитися керувати машиною, щоб знаходити спільну мову з водіями. У 2014 році я мобілізувався в 27 бригаду, а через рік прийняв посаду командира роти матеріального забезпечення.
Тобто на мені були всі бензовози, підвіз боєприпасів й купа техніки, з якою я ніколи не мав справи. Отже, я вирішив учитися, а згодом викладач на занятті розповів, що мав колись «Ниву», і що безліч разів збирав і перебирав її. І тут я згадав, що у тестя теж є машина цієї ж марки, й вона просто стоїть. Згодом я її забрав, а побратими допомогли з ремонтом й привели до ладу зовнішній вигляд.
Частенько чую, що Бежика черметом називають або чушкою, питають, чому я його не продам. Просто ця машина — нагадування
Їй 41, мені — 40. Дивлячись на те, якою вона була, і якою стала, розумію, що мене теж іще можна відремонтувати. Приїхали, — говорить Саша, коли ми дісталися аеропорту. Він глушить двигун, і нас миттєво огортає тиша.
«Сашо, біжи звідси»
— У 2020 році тут линули мелодії аеропорту, що не звучали 242 дні. Саме стільки кіборги обороняли ДАП, — розповідає Олександр, оглядаючи територію летовища. — Сумно це визнавати, але стан сумського аеропорту хочеш-не-хочеш, а нагадує донецький. Отже, зібралися на злітній смузі, позаду нас був велий напис «Суми», звучав саксофон, відбувся показ тематичного фільму, виступали з промовами кіборги.
Тоді основним завданням Сумського обласного військкомату була організація територіальної оборони, та гуртування воїнів. У цьому була й моя внутрішня потреба, хотілося регулярно збирати військових у неформальній атмосфері й тим самим робити кроки для створення ветеранської спільноти в Сумах. На жаль, у нас немає постійного ветеранського ком’юніті. Хоча спілки створені, громадські ради працюють, якісь питання вирішуються.
Наприклад, отримання землі під гараж чи забудову, участь в політичних акціях, що фінансуються з різних джерел. Я бачив, як на цьому підґрунті виникали суперечки між ветеранами, й через те у суспільстві закарбувалися негативні образи та порівняння. Тому маю намір об’єднувати військових навколо речей нематеріальних: виховання дітей, фінансова грамотність, організація змістовного дозвілля. Я з повагою ставлюся до учасників бойових дій, які організували власну справу. Вони діють з позиції давати, а не тільки брати.
— Чим тебе приваблює служба у військкоматі?
— Ще у 2019 моя робота виглядала так: мені дають один папірець, а я з нього роблю два. У документах зазначені якісь команди, хтось їх виконує, потім доповідає. Усе, що я бачу — це як у теках ростуть купки папірців. Мені ж завжди хотілося гуртувати людей в реальному житті. Це була моя внутрішня потреба, власне, так і з’явився захід «Мелодії аеропорту». Нині працюється приємно, особливо у напрямі соціальної згуртованості. А в цілому, я займаюся зв’язками з громадськістю, веденням сторінок, організацією і висвітленням заходів.
Колись я почув словосполучення «соціальний капітал». Відтоді завжди роблю на ньому акцент. Хтось любить подорожувати, хтось взагалі виїжджає з країни, а Саша Бондаренко живе в Сумах й обростає зв’язками, сподіваючись, що колись вони стануть у пригоді.
Десь так воно й виходить. Був момент, коли мене, як квнщика впізнали в банку. Заходжу я туди брати кредит, а працівниця мені каже тихенько: «Сашо, біжи звідси, не треба тут позичати гроші». Ось так соціальний капітал приніс дивіденди.
Забирай залізо, ми приїхали на Батьківщину
— Я ніколи свідомо не пішов би в армію і не залишився б на контракті, якби не опинився в цьому середовищі. Усе, що мене пов’язувало з армією — це військова кафедра. До мобілізації у мене було приватне підприємство, яке надавало інформаційні послуги. Тоді я думав, що моє щастя — це працювати в офісі й бути самому собі керівником.
Згодом з’явилося відчуття, що ти ніби все знаєш, все вмієш, але нікому не потрібен
Тому, коли у 2014 році мені зателефонували з військкомату й попросили прийти, щоб уточнити документи, я зрадів можливості вийти в люди. Там мені сказали: «Чудово! Через три години чекаємо тебе з речами». Це була ніби якась гра. Я потрапляю в 27 реактивну артилерійську бригаду, командир підводить мене до вантажівки, перед якою вишикувані військовослужбовці й каже: «Панове солдати, старшим з вами їде лейтенант Бондаренко!».
Потім ми сіли в машину, де від водія я дізнався, що прямуємо до Василівки вантажити вагони. Пам’ятаю, що їх було сім. Номерами їх ніхто не позначив. Ми приблизно визначили для себе четвертий і почали складати в нього речі. Згодом, як це часто буває в армії, виявилося, що вантажили ми не те й не туди.
— А коли, власне, для тебе почалася війна?
— Це було у Миргороді, ми приїхали з полігону, і я стояв черговим по табірному збору. Як зараз пам’ятаю: 14 година, в мене товариш питає: «Як наряд?», — кажу, що спокійно. Саме в цей момент чується постріл. Біжу бігом на звук. Виявилося, що то приїхав «Камаз» з підрозділом, що перебував у відрядженні в АТО. Зрозуміло, що дорогою хлопці святкували повернення й тепер «увімкнувся» героїзм.
«Командире, — кажуть, — забирай залізо, ми приїхали на Батьківщину!» А хто у вас старший? — питаю. — Ти будеш, — відповідають, — тоді шикуйтеся, йдемо зброю здавати на склад». Ще був момент, коли на схід відправляли снаряди й фури з моїми водіями. Троє з шоферів опанували себе й поїхали, а четвертого довелося психологічно налаштовувати. Питаю в нього: «Ти захисник? Захисник! Ану, згадай, як ми колоною їхали, і бабця нам намагалася закинути блок цигарок, куплених на пенсію. Люди на тебе розраховують! Тому не турбуйся, все буде добре».
І справді, вони тоді від'їздили без усіляких проблем. Третього вересня у нас буде річниця, як 9-ту батарею накрили смерчами. У той день я стояв на чергуванні й бачив, як відправляється група на пошуки тіл. Потім мені повідомили, що вночі приїде автобус із залишками 9-ї батареї.
Я тоді все ніяк не міг зрозуміти, що означає слово «залишки». Готувався, що приїдуть труни
Та насправді приїхали живі люди, ті, кого в момент обстрілу не було під селищем. Так склалося, що в АТО я потрапив у 2016 році. Це було під Святогірськом, друга лінія відведення. Ми тренувалися по сигналу виїжджати на бойову позицію, тому техніка мала б працювати, як годинник. Були в нас деякі хлопці, які ці правила ігнорували, однак згодом вони починали думати інакше. Просто коли падає снаряд, а машина не заводиться, то розуміння, що вона має їздити, приходить саме собою.
Техніку ремонтували самі й дуже часто із запчастинами до неї допомагали волонтери. От я зараз зі своїм Бєжиком спілкуюся і враження таке, що я на ньому їжджу для того, щоб періодично ремонтувати. Приблизно такі машини були в АТО: 20 відсотків часу вони їздять, а 80 — ти їх колупаєш.
— Чому вирішив не повертатися до цивільного життя?
— Я думав про це, але поки служив, бізнесом ніхто не займався, за домени теж ніхто не платив, а коли повернувся на мирну землю, то виявилося, що на моїх сайтах вже хтось щось продає. Та й не хотілося повторювати досвід роботи в офісі. Хотілося бути корисним і бачити щасливих людей навколо. У 2019 році командир бригади отримує призначення в обласний військовий комісаріат і пропонує мені перевестися, я погодився. Я для себе так визначаю види діяльності: є робота, а є пристрасть — це те, що підкидає з ліжка й змушує кудись бігти. Такими для мене є тема соціальної згуртованості.
Ти ж КВНщик, ану пожартуй
— До війни Саню Бондаренка знали як затятого й досвідченого КВНщика. З чого усе почалося?
— Про КВНівську тусовку політеху я дізнався від знайомого друга. Згодом я вступив до СумДУ на інженерний факультет. Паралельно займався легкою атлетикою й навчався так, щоб отримувати стипендію, бо мої одногрупники лускали приклади з алгебри, як насіння, а мене формули постійно заводили не туди. Якось один з КВНщиків мене запитав: «А чому ти до нас не приходиш?». Бо мені взагалі тоді було не до жартів!
Утім, згодом я таки знайшов час і почав ходити на репетиції. Потім став керівником команди «Тіке тіхо». Як назву придумали — це окрема історія. Зібралися ми одного разу, щоб відпрацювати номери. Аж тут заходить прибиральниця і питає: «Шо ви тут кричите, шо ви робите»? — Я кажу — репетируємо, а вона тоді: «Так, хлопці, репетируйте, тіке тіхо!»
Пізніше, граючи в КВН, я став помічати, що мене не радують звичайні речі, що заради гумору я шукаю в людях те, над чим можна посміятися. А ще помітив, що це шлях, де немає місця дітям і сім’ї, і що я ніби «підсів» на стан, у якому ти постійно маєш бути веселим. Звідціля й фраза: «Ти ж КВНщик, ану, пожартуй!»
— Ти ще грав у театрі імпровізації. Розкажи, коли він з‘явився?
— Він з’явився у 2005 році. Ідею підкинула знайома, яка побувала на схожому заході в Німеччині. Спочатку театр був студентським, а пізніше став соціальним. Концепція «Стимулу» — це згуртованість і розвиток навичок спілкування. Коли почалася війна, вже було не до імпровізації, але згодом театр нагадав про себе. Виявилося, що це ідеальна тема для морально-психологічного забезпечення військовослужбовців.
Однак, на перших порах військові були неактивними. Ніхто не хотів приходити на заходи з психологічної реабілітації. «У нас немає проблем», — казали вони. Тому я почав залучати ветеранів через їхніх дітей. Батькам завжди подобається спостерігати за своїми доньками й синами на сцені, тож потроху цей процес затягує всю родину. Востаннє такий захід ми проводили на сходах у парку Кожедуба з 27-ю бригадою.
— Твої пошуки себе ще тривають?
— Ці пошуки тривають, мабуть, з 25 років. Усі люди шукають якогось щастя, але у кожного це поняття різне. У мене воно виникає, коли вдається поєднувати покликання, діяльність та сім’ю. Тоді, на театрі імпровізації з військовослужбовцями 27-ї бригади усі питання були закриті: я виконував свою роботу, вона була потрібна людям, а поруч зі мною були мої рідні.
У майбутньому я бачу себе в тренінгах або в підприємництві. Думаю, в основу бізнес-моделі треба покласти прагнення допомагати іншим й навчати їх досягати мети. Є класний образ Еллі, що йшла у Смарагдове місто. Щоб повернутися додому їй треба було знайти три істоти, котрим мала допомогти й пройти спільно з ними шлях з жовтої цегли. Моя життєва концепція схожа — давайте йти разом, а дорогою будемо підтримувати одне одного.
— Ти вже просив щось у Гудвіна?
— Так! Просив, щоб навчив мене гроші заробляти, а він каже: допоможи спочатку трьом істотам.
Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проєкт Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.
