Ліза та Сергій — вуличні музиканти, мелодіями яких вже понад рік можна насолодитися на Театральній, Сотні, Харківському мосту й інших куточках міста. Їх гурт «60 на 40» тримається не лише на таланті, а й на вмінні цим талантом користуватися. Про те, чому відсутність бажання «більше заробити» часом грає злий жарт, як вирішуються проблеми з поліцією та що робити з буйними перехожими — Ліза з Сергієм розповіли Цукру.
Дівчина пішла, а справа залишилася
Сергій: Я почав займатися музикою, коли закінчив будівельний коледж. Там багато захоплень з'явилося, що перемістили професію бухгалтера, яку отримав, далеко на другий план. Перепробувавши безліч занять, попрацювавши на багатьох роботах, я мало-помалу підходив до музики — заняття, до якого по-справжньому лежить душа. Сьогодні, у 32, я не відчуваю, що хочу від цього грошей чи якоїсь іншої вигоди. Я просто граю.
Усе почалося зі збірки апаратури. Категорично не хотів купувати готову. Жив на той момент з дівчиною, яка почала ставити питання: «Слухай, що ти взагалі робиш?». Їй, як і будь-який інший, хотілося стабільності та ясності. А тут хлопець був-був, приносив гроші, а потім різко все кинув й почав стругати колонки на балконі. Так і розійшлися.
Але ідея була настільки сильна, що мене ніби перемкнув хтось. Міг не їсти, не спати. Просто робив апаратуру
А вулична музика в Сумах, вважаю, починалася свого часу з мене й Олександра Козинця. Як вперше побачилися, то він сказав: «Слухай, зроби апаратуру, а я тобі допоможу в музикальну стихію включитися». Я взяв та й погодився. І почали працювати: я робив техніку, а він потихеньку мене вводив у світ музики.
Відсутність меркантильності грає зі мною злий жарт
З плином часу я, як бухгалтер, не міг не зауважити, що за місяць вдається заробляти по десять тисяч тільки кілька днів на тиждень, граючи на вулиці. Заробляв і вкладав усе в апаратуру. Розумів, що деревинок моїх недостатньо, потрібно більше знань та досвіду.
Знаєте, для мене гроші ніколи не були самоціллю. Просто робив, що любив та що вмів, і вони самі собою з'являлися
Розумію, що хай там як — все одно і робота потрібна, і стабільний дохід. Намагаюся себе навіть в чомусь змусити заробляти. Але ці два моменти — щира любов до справи та заробіток — часто конфліктують між собою. Іноді відсутність певної меркантильності грає зі мною злий жарт. Але я радий, що так складається. Якби прагнув виключно грошей, моє життя виглядало б зовсім по-іншому.
Тато робив дискотеки, а я створюю їх на вулиці
Ліза: Я пішла навчатися на менеджерку соціокультурної діяльності, але ще з раннього дитинства знала, що музика — це моє, і що життя буде тісно з нею пов'язане. Хоча, зізнатися, ніяких передумов особливо не було: багато вчилася, співом та грою на музичних інструментах не виділялася.
Думаю, любов до музики зародилася ще до мого народження
Тато в мене звукорежисер. Розповідав, що коли мама була вагітна, він робив дискотеки в «Космосі» й «Дружбі», а я сиділа та штовхала її з усіх сил в живіт. Веселилася, мабуть! В один прекрасний день батьки дали мені трохи більше свободи, ніж зазвичай, й відвели до Центру позашкільної освіти на Хіміку. Відтоді музика зі мною кожен день. Провчилася роки три в естрадному колективі, трохи позаймалася сольно. На гітарі грала два роки, але сьогодні інструмент — не основне. Допомагає суто пісні вчити й потрібні тональності підбирати.
«Ах ти, жук!»
Сергій: Я на своєму шляху пробував грати з багатьма музикантами: ми об'єднувалися, намагалися робити якісь гурти. Власне, як і всі — творили щось на ентузіазмі. Але через те, що я непросто сходжуся з людьми, знайти когось завжди було складно. Когось, хто буде з тобою на одній хвилі, не почне нити й зможе працювати на знос, продовжуючи любити те, чим займається.
Одного разу, понад рік тому, ми зустрілися. Ліза знала мене, і що я граю на вулицях. А ще у неї було величезне бажання хоча б спробувати виступати просто неба
Ліза: Я навіть більше скажу: років зо два тому трапилася знакова ситуація. Я вийшла на балкон — до місця мого усамітнення й свободи творчого польоту. Стала обличчям до вікна, заплющила очі, щось наспівувала та уявляла, ніби стою на вулиці, а повз — купа людей, проходять знайомі, я їм махаю, співаю.
А зараз ось стою на Театральній, Сотні чи Харківському мосту й розумію, що мрія стала реальністю
Так ось: рік тому побачила Сергія. Він грав тоді з барабанщиком на Воскресенській. Я заслухалася, зробила сторіз, тегнула Сергія й отримала від нього відповідь. Почався діалог і звелося до того, що він пише: «Ну, приходь!».
Сергій: Вийшло все абсолютно спонтанно. Ліза написала, я запропонував їй прийти заспівати, а вона на дні народженні подруги десь відпочивала.
Ліза: «А я не можу! — думаю, — Як я зараз прийду? Вся вбрана, не підготовлена…». А він мені: «А ти зроби так, щоб змогти». «Ах ти, жук!» — сказала сама собі й таки змогла прийти.
Сергій: Прийшла вона на міст, уся виряджена, ошатно вбрана, взяла мікрофон і як заспівала! З того часу спільна історія й почалася.
Ліза: Ми зустрілися на наступний день, накидали список із десяти пісень та почали вчити. Коли в репертуарі було вже пісень 20, то вийшли грати.
Сергій: Було все дуже сиро на початку, але я бачив, що Ліза хоче працювати, що є потенціал. Вона хотіла розвиватися і рости, а не як більшість молоді — отримати все й одразу. Почали виступати: я в основному грав, вона — співала. По закладах почали ходити, виступати на фестивалях, конкурсах. Список пісень поступово поповнювався, розуміння одне одного зростало, апаратура ставала кращою. Минув рік, а ми й досі граємо разом. З Лізою мені неймовірно комфортно.
З нею за рік напрацювали стільки, скільки з іншими музикантами я й за кілька років не отримував
Який Х-фактор? Які талант-шоу?
Сергій: Усі говорять тривіально: «Ідіть на сцену! Ідіть на Х-фактор!». А я дуже самокритичний. Знаю, які там схеми, знаю, про що говорять люди, які брали участь у подібних шоу. Мені вся ця історія не дуже подобається. Та й не готові ми ще. Як би там добре не виходило, нам треба багато-багато працювати.
А що стосується закладів — ми спробували. Виступати там дійсно цікаво, і якось інакше. Але душа все одно тягне на вулицю
Чому? Тут ти сам собі господар. Як відчуваєш — так і граєш, хочеш — працюєш з людьми, хочеш — ні. Ти сам обираєш де, як і що грати. Вулиця має особливу атмосферу свободи.
Консервація замість грошей
Сергій: Настрій — найважливіше у виборі місця для гри. Іноді, звичайно, від погоди все залежить. Часом доводиться домовлятися з іншими музикантами про графік, хоч і не скажу, що у нас багато людей, серйозно налаштованих на вуличні виступи. Ми нічого ніколи не просимо від інших. Просто граємо й насолоджуємося. Захотів — кинув гроші, не захотів — не кинув.
Бувало таке, що ставили консервацію, фрукти, чи кидали закордонні купюри й шоколадки
Іноді, знаєте, набагато важливіше не матеріальне щось від людини отримати, а просто трохи уваги. Грали колись й спостерігали, як чоловік години дві в стороні стояв, слухав, потім підійшов і сказав «дякую». До сліз тоді було приємно.
Люди потребують емоційної розрядки, а ми з Лізою любимо щось ліричне виконувати. Ось і виходить, що душа просить чогось зі світу «Арії», а люди хочуть веселих та драйвових треків. Тут ми з народом, звичайно, не завжди сходимося. Доводиться робити репертуар максимально різноманітним й чергувати пісні.
З недавніх пір вирішили давати людям те, чого вони найбільше хочуть. Знайшли хороші мінусовки 70-90-х — «ViRUS!», «Демо», «Тату» і все в цьому дусі — й тепер працюємо над ними
Треба сказати, що як тільки ми залучили мінусовки, як варіант дискотеки й поставили світломузику, людей стала збиратися неймовірна кількість.
Коли я сам грав, то міг годині о десятій дня вийти й грати до ночі. Один, без перекурів та практично без перерв. Перевіряв себе. Виявилося, можу співати по 10 годин поспіль. Насправді цей момент з витримкою — найпоказовіший. Якщо людина не говорить: «Ой, не можу співати, я втомилася...», то з нею і спільну справу створювати не страшно. Ліза — якраз така. Вона й дві години безперервно може співати.
Немає навіть приблизної ставки
Сергій: Заробіток вуличних музикантів — відносне поняття. Важливий фактор — це наявність апаратури. Хтось просто грає під гітару дворові пісні, й у них свій заробіток. Хтось з апаратурою і серйозним підходом виходить на вулиці — їм, звичайно, більше грошей вдається заробити.
Розмір заробітку й від інших аспектів залежить: буває вихідний день, коли в місті тисячі людей, а буває звичайний. Буває починається холод і дощ, а буває — ідеальна погода. Ставки не існує. Навіть приблизної. Щоразу ми йдемо і не знаємо, яким буде перебіг подій: може піти доведеться, може апаратура зламається, може дощ впаде чи салют пустять десь поруч з нами.
Відкладаєш мікрофон, і відбиваєшся
Сергій: Вулиця — це місце, де народ різноманітний у своїх вчинках. Буває, люди ловлять момент, аби підійти й подякувати за гру, а буває, щоб учинити бійку. Просто з’являється на горизонті в якийсь момент агресивний чоловік, починає чіплятися, і хоч ти його не зупиняй — доводиться відкладати мікрофон й вирішувати проблему.
З поліцією теж бували питання. Серйозних проблем не було, але часто підходили. Основні претензії: перевищення ліміту дозволеного часу, або через зависокий рівень гучності. Оформляв свого часу навіть дозвіл спеціальний на вуличну гру, але потім він закінчився, і я зрозумів, що легше з поліцією на місці домовлятися. У нас не як у розвинених країнах, де вуличний музикант — повноцінна професія — у нас все складно з папірцями й бюрократичними схемами.
Та й лояльно у нас з поліцейськими. Вони не йдуть на конфлікт, бо знають, що сперечатися ми не будемо, а поганого нічого не робимо
Деяким цікаво, чи не намагаються у нас шухлядку з грошима забрати. Був колись один випадок. Чоловік було схопився вже, але через те, що всередині у нас вантаж невеликий — ми то камінь покладемо, то інше щось, аби вітром не здуло — не вийшло у нього різко втекти. Але це було буквально раз.
Тут апаратура, а там — іскри, салюти й спалахи
Вийшли якось раз пограти на мості біля Здибанки. Рівно десять вечора настало, ми закінчили грати й підійшла поліція. Зустрілися поглядами, вони зрозуміли, що ми щойно закінчили, й пішли собі. Проходить хвилина і до нас підходять двоє людей з величезною коробкою в руках. Питають запальнички й кричать: «Хлопці, вмикайте голосніше музику, шоу робитимемо!». Ми вибачилися, сказали, мовляв, що закінчили, збираємо апаратуру.
Відмовивши їм і в запальничці, через деякий час з жахом усвідомили, що в коробці — купа салютів. І коли вогонь вони все-таки роздобули, поставили свою коробку в декількох метрах від нас й почали підпалювати
Довелося бігти. Залишивши апаратуру, речі й надію, що все закінчиться добре. Іскри, все летить, люди не можуть пройти через міст... Атмосфера реально напружена. І біжить ця поліція назад, на нас з питаннями накидається. Довелося пояснювати, що це не ми вирішили розважитися в кінця робочого дня, а якісь хлопці посланнячко залишили й змилися.
Плисти за течією у нас не вийде. Як мінімум тому, що ми самі створюємо собі течію подій. Надалі хочемо розвинути дискотечну тему: напрацювати більше бази, зробити ширший репертуар й заявитися кудись далі.
Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проєкт Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.
