🤝 Бабусі й дідусі, які плетуть сітки на фронт — історії волонтерів «Омофору»

«Люди завзято вірять, що ми тут на зарплаті»

IMG_8910

П’ятий поверх однієї з багатоповерхівок на Романа Атаманюка. Третину приміщення займає конструкція, збита з дерев’яних дощечок. На ній — напівготова маскувальна сітка. Її плетуть четверо з вісімнадцяти волонтерів групи «Омофор».

«На сітки», як кажуть вони про своє заняття, приходять в основному люди пенсійного віку, коли є час і здоров’я. Цукр розпитав учасників групи про технології плетіння, і про те, що спонукало кожного з них стати помічником української армії.

Старенькі, які не ходять, працюють вдома

Людмила Іванівна: Колись до нас багато молоді приходило: і школярі, й студенти з політеху. Зараз вже ніхто не буває, окрім пенсіонерів. Війна стала звичною справою.

Людмила Іванівна Величко волонтерить сьомий рік. Одного разу подруга сказала їй, що потрібні «руки» і жінка вирішила допомогти.

— Як почалася війна, відчувала і невідомість, і страх, але варто було поринути у справу — від серця ніби відлягло, — розповідає вона, вправно обв’язуючи кожен ромбик сітки клаптиками тканини, — бачите, якоїсь особливої специфіки в’язання немає — стиль вільний. Ось такі невеликі шматочки тканини нам надсилають швейні виробництва. Потім ми у кожному з них робимо надріз і зв’язуємо між собою, щоб вийшла довга мотузочка. Таку роботу дівчата зазвичай беруть додому.

Тетяна: У нас є старенькі, які вже не ходять, тож роблять стрічечки вдома. Одна жінка дуже багато нам їх сплела, але, на жаль, померла. Їй було понад 80 років.

Тетяна Грудій прийшла в «Омофор» після того, як почула в новинах, що потрібна допомога. Плести сітки вона їздить з села Сад.

— Саме тоді я на пенсію вийшла, тож з’явився вільний час. Ну, як вільний, умовно, бо почали хату будувати. Знаєте, на заслуженому відпочинку часто не вистачає спілкування, а тут колектив хороший. Проте більше мене тішило розуміння, що справа ця потрібна, а ще у мене син був на фронті. Коли прийшла повістка, Саша працював у Харкові. Він приїхав і пішов у військкомат з думкою, що його просто «відмітять» та й відпустять. А як повернувся — повідомив, що скоро вирушає на Схід. Я за ті дні в кредити влізла, бо треба було купити одяг, взуття, бронежилет, каску.

Петро Юрійович: Так, у перші роки війни бійці були голі й босі. На фронт збирали все! — підтримує розмову єдиний чоловік у групі волонтерів, що зібралися сьогодні.

Тетяна: Та й не кажіть, я ж не даремно позику взяла! Буквально через три тижні Саша вже був у донецькому аеропорту. Мені казав, що знаходиться на полігоні. З «дапу» його вивезли з осколковим пораненням. Потім син воював під Волновахою, у загальному, понад рік був в АТО.

Хоч мала, але справа

Петро Юрійович: Хоч військові зараз більш-менш одягнуті й взуті, ми все одно взимку в’яжемо шкарпетки, мабуть, мільйон їх за цей час сплели!

Людмила Іванівна: У нас зараз багато замовлень. Робимо кікімори, там трохи інша технологія виробництва, та й сітки різні за розмірами бувають. Все залежить від того, що потрібно накрити: танк чи бліндаж. Крім того, наші засоби маскування ж не обліковуються. Хлопцям не треба за них звітувати.

Петро Іванович: Та й коштують сітки неслабо — 25-30 тисяч гривень. На передовій такі речі зайвими не будуть. Там же як: хлопці відстрілялися і треба терміново міняти позицію, або накривати техніку сіткою. Останній варіант, звичайно, простіший, — міркує чоловік.

Петро Юрійович Чумак став волонтером завдяки дружині. Зазвичай вони приходять удвох, проте цього тижня розділилися.

— Коли я потрапив сюди, то подумав: якщо жінки таку роботу роблять, то мені це точно буде під силу. Я народився у 44-му році, під час війни. Суми на той час вже звільнили. Ми мешкали поруч з восьмою школою, де був німецький концентраційний табір. Там саме й розстрілювали військовополонених.

Петро Юрійович: Коли я був ще хлопчиком, на території табору ми шукали кулеметні стрічки. У пам’яті залишилося безліч черепів, які там лежали, бо людей не ховали, а загрібали. Можливо, тому я не можу дивитися на життя з позиції «не бачу й не чую». Вважаю, що Майдан і війна — це ніби чирка, яка луснула. І слава Богу! Тепер треба мати мужність залікувати це місце, а моя справа хай мала, але це справа.

Лариса: Знаєте, ми часто свої сітки по телевізору впізнаємо. А раніше, як згадаю — не знали як їх в’язати. Все було для нас вперше.

Людмила Іванівна: Ми старалися, плели їх красивими колами. Потім почали зідзвонюватися з хлопцями, а вони кажуть: «Такі зверху видно!».

Лариса: Згодом навчилися в’язати правильні сітки — говорить Лариса Лепехова. Жінка живе за 15 кілометрів від Сум, у селі Бездрик. Каже: «Вдома у мене курочки, індики, теличка і бджілки».

IMG_8889

Людмила Іванівна: Лариса, у нас до речі, мед передає на фронт.

Лариса: Так, літровими відерцями, а мені потім з фронту передають привіти й подяки, — посміхаючись каже волонтерка, поглядаючи на стіну, де висить український стяг з підписами військових, а також безліч грамот і відзнак, надісланих з передової Омофору.

— Про те, що збирають волонтерів, я дізналася від подруги. Під’юджувало ще й те, що брат пішов на фронт добровольцем. Я, щоправда, кожного дня не ходила. Допомагала дівчатам, коли приїздила у Суми: спочатку вирішувала свої справи, а потім на годину-дві йшла на сітки.

Люди завзято вірять, що ми тут на зарплаті

Таня: Знаєте, я раніше думала, що сітка — це ніби щось не дуже важливе, аж поки не поставили на в’їзді до Сум, замаскований білим блок-пост. Я їду з Саду й не можу зрозуміти: що то таке? Лише з трьох метрів розібрала! От тобі й сітка. Який захист!

Людмила Іванівна: Отож, тому матеріали нам потрібні завжди! Проблематично, звичайно, потім підіймати наповнені мішки на п’ятий поверх, адже у будинку немає ліфта. Утім, на такий випадок у нас є Петро Юрійович. До речі, раніше, щоб купити сітку, треба було назбирати грошей. Пенсію отримали — і по 50 гривень складаємося.

Петро Юрійович: У нас часто питають: чого ви туди ходите, скільки вам платять?

Людмила Іванівна: Так, люди завзято вірять, що ми тут на зарплаті. Були навіть такі, які приходили, рознюхували, придивлялися. Тиждень попрацювала людина, зрозуміла, що ніхто й мови не веде про гроші — і тільки її й бачили! Дехто не розуміє, що допомагати можна просто так, а ми у перші роки війни на всі свята відрами квасили капусту, крутили сало з часником, купували печиво, якісь дрібні подарунки, одна жіночка навіть борщі сушила.

Лариса: А Людмила Іванівна шила трусики.

Людмила Іванівна: Так, десь півтори тисячі їх нашила!

Петро Юрійович: Діти теж передають на фронт свої поробки, а хлопці потім вішають їх у бліндажі, як обереги, — волонтер вказує на підвіконня, де стоять вироби, створені дитячими рученятами.

Тетяна: Мені здається, все що ми робимо, хлопці сприймають більше як моральну підтримку. Боронити країну від ворогів легше, коли відчуваєш, що про тебе піклуються і пам’ятають. А нам головне, щоб вони були живі.

Війна продовжується

Плести маскувальні сітки у Сумах почали з вересня 2014-го року. Поштовхом до цього стала загибель сімнадцяти військовослужбовців 27-ї Сумської реактивної артилерійської бригади. У листопаді створили волонтерську групу «Омофор», — телефоном розповідає координаторка волонтерської організації Наталія Паніна. Жінка працює диспетчером на «Сумихімпромі», тож плетивом для військових займається на вихідних.

— Коли ховали хлопців, був вересень, — продовжує волонтерка, — до всіх прийшло розуміння, що треба щось робити. Дівчата починали в’язати сітки в ангарі артучилища. Спершу ніхто не знав як це робити й де брати основу та матеріали. Потім оголосили, що потрібна допомога, тож на початку жовтня туди прийшла і я. В ангарі було дуже холодно, гуляли протяги, люди почали хворіти, але це нікого не зупиняло.

Наталія Паніна: Потім почали шукати інше приміщення й знайшли напівпідвальну кімнату на вулиці Супруна. У 2019 році нам виділили місце у п’ятиповерхівці на Романа Атаманюка. Там ми увійшли до складу громадської організації «Таланти Сумщини», яку заснував ветеран АТО Олег Литвиненко.

Назва «Омофор» з’явилася не одразу. До нас ходило багато бабусь, тож вони підказали, що Діва Марія на іконі Покрова зображена з довгим полотном у руках. Це і є той самий омофор, яким вона боронить вірян, а наші сітки це теж своєрідний захист для хлопців на фронті. Зараз у нас питають: «Що будете робити, якщо розпочнеться активна фаза війни?».

Фото: Омофор
Фото: Омофор

Наталія Паніна: Для нашої групи війна не закінчувалася. З вересня 2014 по квітень 2021 ми передали на фронт майже 900 маскувальних сіток, 334 кікімори, а ще більше тисячі шкарпеток, спідньої білизни, бурок, теплого одягу, прапорів, продуктів харчування. Ми допомагаємо завжди, бо коли тебе просять — відмовити нереально. Єдине, чого нам не вистачає — це матеріалів і рук.

Допомогти плести сітки можна за адресою: вулиця Романа Атаманюка, будинок 49А.

Фінансово підтримати: 4731219113527174 Литвиненко Олег