Поринати у спогади можна лежачи на дивані, їдучи громадським транспортом чи сидячи у кав’ярні. А ще можна відвідувати місця, з якими пов’язані особливі життєві події. Цукр запропонував музиканту, організатору фестивалів, драматургу та режисеру Володимиру Нянькіну прогулянку локаціями, що зберігають його особисті спогади. Дізналися безліч журналістських історій, хто збирався відкрити гей-клуб в «Романтиці», що відповів Ющенко на питання «Чи не боїтеся, що вас отруять?» та чим саме Володимира Нянькіна вабили кримінальні теми.

Такі як я могли відхопити де завгодно

Поговорити про журналістське минуле Володимира нас спонукав новий телевізійний проєкт «Мамо, йду в актори!». Його створив BlackFox production спільно з «Суспільним». Керівником нового реаліті був саме герой нашого тексту. «Мені неабияк допоміг багаторічний досвід інтерв’юера», — пізніше розповість нам Володимир у студії, де створюють програму.

А поки ми стоїмо біля місця, де майбутній журналіст робив свої перші кроки в професії — класична гімназія. Зі старенької меморіальної дошки, розміщеної над входом у заклад, на нас дивиться її колишній учень — відомий поет-футурист та художник Давид Бурлюк.

— Він товариш і багато в чому навіть вчитель Маяковського, — каже Вова, дивлячись на кам’яне обличчя митця, — вони познайомилися на якомусь спектаклі. Одночасно вийшли в хол, бо вистава була кепська — говорить він, відкриваючи двері в гімназію. Всередині дуже тихо, адже школярі перебувають на дистанційному навчанні.

— Ось там була радіорубка, — розповідає, вказуючи на праве крило коридору. — У кожному класі висів приймач, який одразу після дзвоника на перерву вмикався зі звуком «ччч». Чуваки на радіо мочили дуже дивний гумор. Вони, зазвичай, були максимально контркультурними й могли просто ржати у мікрофон.

За розмовою підіймаємося на другий поверх старовинними металевими сходами.

— У нас була директриса Майя Георгіївна. Вона дуже довіряла школярам і, мабуть, через те в учнів не виникало відчуття якоїсь формалізованості,— мовить колишній учень гімназії, коли ми підходимо до дверей, за якими облаштовано зимовий сад.

— На початку мого навчання усі три корпуси були середньою загальноосвітньою школою №8. Туди ми ходили в їдальню й на фізкультуру, — розповідає Володимир, показуючи кудись за двері в кінці коридору.

— Коли я вчився у другому класі, заклад поділили на гімназію і школу. Через те побудували стіну, на якій тепер висить картина. Там, де нині розташувався зимовий сад, раніше було місце творчого двіжу. У цьому проході стояли барабани, відбувалися репетиції гуртів. А в кабінеті поруч знаходилася редакція шкільної газети «Альма-матер». У десятому класі я став її редактором. Взагалі, ідея шкільної газети була в її максимальній свободі, тому дозволялося практично все.

В кінці 90-х — на початку 2000-х Суми були поділені на райони, переходити межі яких було небезпечно, бо можна було відхопити від гопників. Щоправда, хлопці із довгим волоссям, такі як я, де завгодно могли відхопити, і на своєму районі теж. Тож якось в нашій шкільній газеті дуже відверто написали про цей рух. Матеріал був у формі особистих спогадів одного з учасників «зборів». Автор тексту, звичайно, приховав свою особистість.

Після того, як публікація з’явилася, гопники навіть якийсь час шукали того, хто це написав. До речі, текст був визнаний кращим матеріалом року серед публікацій сумських шкільних газет

— Пам’ятаю, ще один гучний текст. Виходить, значить, другий номер газети, а там опитування: «Кого найбільше бояться й ненавидять серед вчителів» — і рейтинг. Уяви: ти вчителька, відкриваєш газету, а там написано, що тебе учні терпіти не можуть. Крім того, ми писали про ставлення до матюків, ранню вагітність, про працівників гімназії та описували події, що тут відбувалися.

Як побороти бабулю?

— Коли я очолив газету, вона стала самоокупною. Ми з дружбанами верстали її в PageMaker, друкували, а потім розмножували на ксероксі. Тираж «Альма-матер» був близько 200-300 примірників, вартість була у середньому 80 копійок. Таким чином ми відбивали її видавництво й заробляли кошти на випуск наступних номерів. Під час мого навчання в 11 класі, «Альма-матер» стала найкращою серед шкільних періодичних видань у Сумах.

Тоді ми вже не лише раділи з того, що знаходимося в топчику, а розуміли, що можемо на цьому заробляти

Однак згодом наша команда потрапила в одну кумедну ситуацію. Адміністрація навчального закладу вирішила, що учням достатньо займатися самодіяльністю й «організувала» нам бабулю-редакторку. Вона все життя викладала російську мову та літературу й на той момент мала років 70 з гаком.

— Нова редакторка дуже хотіла, щоб усе було чинно й пристойно. Пам’ятаю наше перше знайомство: сиджу я в неї дома, вчителька мені щось розповідає, а я думаю: «Блін, ну як мені її побороти? Треба, напевно, подружитися!». Зрештою увесь рік ми проривалися через її небажання пропускати в друк якісь теми.

Проте водночас ми почували себе справжніми журналістами, які намагаються переконати свого шефа в «класності» матеріалу

— Приблизно в той час я вже остаточно визначився з вибором професії. Був впевнений, що вчитимуся на журналіста. Мені неймовірно сильно хотілося вступити до Московського державного університету, і я всім про це розповідав. Однією з умов вступу була наявність в абітурієнтів хоча б п’яти публікацій в газетах.

Один мій текст надрукувала «Панорама», три — «Данкор». Наступний теж вийшов у «Данкорі» й сталося це саме в той день, коли їхав на іспити. Я швиденько забрав газету зі своїм матеріалом та попрямував до Москви. Щоб перестрахуватися й точно стати здобувачем вищої освіти, мені підказали, що на рейтинговій основі можна вступити до Сумського педагогічного. Так я й зробив і, зрештою, отримав освіту і тут, і в Москві.

Вже на вулиці Володимир згадує про ще один цікавий момент й веде нас до корпусу, де раніше знаходився його перший клас. Вікна приміщення виходять прямісінько на римо-католицький костел.

— Одного разу старшокласники камінням повибивали всі шибки у нашому класі, а ось тут був спортивний зал, — промовляючи це, Вова вказує на костел Благовіщення Діви Марії.

— Я в дитинстві був впевнений, що це нормально, коли ти заходиш в готичну будівлю, щоб позайматися фізкультурою. Приміщення було шикарне — близьке до розмірів поля для мініфутболу. Щоправда, якась дивна аура таки відчувалася.

Так, а де університет?

Від гімназії прямуємо до Сумського державного педагогічного університету імені А.С. Макаренка, де Володимир Нянькін здобував філологічну освіту. Невдовзі зупиняємося навпроти корпусів навчального закладу.

— Зустріч з університетом була дуже цікавою, — розповідає Вова, здалеку оглядаючи скромну п’ятиповерхову будівлю. — Так вийшло, що до моменту, як вирішив подавати документи, заклад я не бачив. Тому, коли їхав до приймальної комісії, передбачливо попросив водія маршрутки зупинити біля «педагогічного».

Пам’ятаю, дивлюся на будівлю з вікна газельки, й думаю: «Напевно, це гуртожиток. А де ж сам університет?». Просто перед тим я надивився фотографій різних вишів і в мене склалось уявлення, що це обов’язково мають бути якісь помпезні корпуси.

Замислившись над тим, що побачив, захряснув двері маршрутки. «Твою ж матір!», — почулося позаду. Виявилося, що я гупнув дверима прямо по чолу якійсь дівчині. Ось такою була перша зустріч з «педом». Зараз університет, до слова, має кращий вигляд, ніж у 2001 році. — підсумовує Володимир та прямує до центрального входу.

— Коли я став студентом, у СумДПУ мені сказали: «Ось університетська газета «Гаудеамус» — займайся». Спершу навіть намагався щось робити, але швидко зрозумів, що на мене в редакції не розраховували. До того ж так збіглися обставини, що на першому курсі, вже з середини вересня, я почав працювати в «Панорамі», тож було вже не до студентської періодики.

Я здобував освіту на філологічному факультеті, вивчаючи російську та англійську. Найскладніше давалися мовознавство, давньоруська й старослов’янська мови. Втім, ці дисципліни відкрили в мені любов до етимології. Мені й зараз цікаво дізнаватися звідкіля виникло те чи інше слово.

Наприклад, неймовірно здивувався, коли довідався, що в прамовах слова «кінець» і «початок» мають одне коріння. Тобто ти розумієш, що є поняття якогось ближнього й дальнього краю, що йдуть по колу. Такі дивні відчуття від цього знання, ніби ти не помреш, а просто підійдеш до краю життя, за яким почнеться щось нове.

— Щодо графіка навчання, то я встановлював його сам. У понеділок на пари не ходив, бо випускалася «Панорама». Завжди відвідував заняття у вівторок і в середу. В четвер теж зазирав, але ненадовго. Проте навчальний матеріал я вчив, тож оцінки не ставили просто так.

Крім того, якась кількість предметів перетиналася із заочним навчанням в Московському державному університеті. Тобто я міг приїхати в МДУ, скласти давньоруську чи зарубіжну літературу, а тоді повернутися в Суми й мати ті ж самі іспити в педагогічному.

В МДУ мене найбільше діставала історія Росії, яку я з об’єктивних причин, не міг паралельно вивчати в Україні. Неймовірно дошкуляла ота вся тяганина з царями, царями, царями...

Пам’ятаю, щоб складати іспит з історії, я за тиждень 5 разів прочитав книжку на 450 сторінок. По-іншому ніяк би не запам’ятав такий величезний обсяг інформації. Одного разу мені викладачка з сумського педагогічного сказала: «Хлопче, за двома зайцями поженешся — жодного не спіймаєш».

При чому до неї я ходив на табірну практику, тобто ми сиділи в актовій залі й співали щось на кшталт «...и мы поймали майского жука!» у цей момент гучно плескаючи в долоні. А я ж на той час вже п’ятий рік працював журналістом і цінував час, взагалі-то.

Гей-клуб у «Романтиці»

Регіональна філія «Суспільного». Раніше це місце мало назву «Сумська обласна державна телерадіокомпанія». Вперше Володимир Нянькін побував тут ще студентом. Метою візиту став залік з фізкультури.

За те, щоб його отримати, треба було записати на аудіокасету козацький марш. Викладач підказав, що мелодію можна знайти на радіо. Згодом Володимира запрошували на інтерв'ю як вокаліста гурту «Етсетера», а після того він познайомився в радіоведучим Олександром Бабуровим.

— У якийсь момент з‘явилася ідея створення обласної FM-ки, яку потім назвали «Слобода FM», — розповідає Вова й при цьому киває головою в сторону будівлі колишньої ОДТРК.

IMG_7686

— Тоді Бабуров запропонував мені сюди перейти, з «Панорами». Давай, каже, робитимеш передачі й ефіри про українську рок-музику. У нас, мовляв, класно: заробітна плата, премії мало не кожного місяця плюс є 13-та. У той період в газеті багато вже не платили, тому вирішив таки піти працювати на радіо.

І як тільки я тут з’явився — враз закінчилися і премії, і 13-та зарплата. Проте, все одно працював тут упродовж трьох років. За цей час створив близько 100 музичних передач, а крім того, записував програми, пов’язані з культурою та кіно.

Заходимо до будівлі й прямуємо на останній поверх, щоб побувати у студії, де працював Володимир. З сусіднього кабінету з‘являється жіночка, ґречно вітається і вмикає підсвітку.

— Бігунки тільки не чіпайте, — каже вона й вертається до себе. Тим часом Вова сідає за мікрофон радіоведучого.

— Щоп’ятниці у нас був вечірній ефір «Кому що трапиться». Передбачалося що ми говоритимемо зі слухачами, але дзвонили в студію зрідка, — сміючись зізнається він.

— Я казав так: «Наша «суха» серія, як нам ніхто не телефонує вже 300 хвилин. Наш номер...». Одного разу був дуже крутий ефір на перше квітня. Ми типу запросили до студії «бізнесмена», який начебто вирішив розвивати Суми. Він каже:

— У першу чергу ми збираємося зробити в «Романтиці» гей-клуб. У нас, значить, і дитяча секція є, називається «Блакитний вагончик».

— А які у вас подальші плани? — цікавився я.

— Ми хочемо зробити на стадіоні «Ювілейний» на всю ширину поля ковзанку!

— А чи правда, що «Сурми Конституції» теж будуть проходити на ковзанах? — питаю його я.

— Є такі плани, — відповідав мій співбесідник.

Усе це ми накидували імпровізаційно і ледь стримували сміх у мікрофон. Після ефіру гітарист з нашого музичного гурту запитував у мене, чи правда, що в «Романтиці» планують зробити гей-клуб?

Перш ніж відправитися до наступного місця, що зберігає журналістські історії, заїжджаємо ще за однією адресою. У підвалі Конгрес-центру СумДУ є локація, яка може розказати про те, чим Володимир живе тепер. Театральна студія «Реп’ях», — повідомляє вивіска на вході, тут же відбуваються вистави їх із дружиною родинного театру «Нянькіни»

Саме приміщення світле й просторе. У його центрі — невисока сцена. Спершу Володимир береться допомагати режисерці театру і своїй дружині Тетяні пересувати стіл, а потім іде на сцену зі словами:

— Це намолене місце! Тут грався спектакль проєкту «Мамо, йду в актори!», а також проходили всі репетиції та знімалися інтерв’ю з учасниками програми.

— Перші сценарії ми писали з Танею, каже зі сцени Вова, — взагалі, в цьому проєкті є велика частка «Всесвіту Нянькіних», а це: театр «Нянькіни», театральна студія «Реп’ях», театр для людей з інвалідністю «Ми є». Нашому продакшну хотілося взяти участь у конкурсі «Створюй із Суспільним», бо там як-не-як непоганий бюджет. Отже, виникла думка створити реаліті, де люди зможуть набути акторських компетенцій і змінитися внутрішньо.

Ми знімали програму упродовж восьми місяців й на початку учасники були ніби втомленими від життя. Чомусь люди вважають, що 45+ це вже старість, але насправді це не так. Згодом герої нашої програми довели, що мають багато сил та енергії. Кожен з учасників помолодшав років на 15! — завершує розповідь сценарист реаліті й ми відправляємося до наступної локації.

 Не боїтеся, що вас отруять?

Багатоповерхівка на Кондратьєва, 26. Невеличкий дворик повністю заставлений автівками. Ледь-ледь знаходимо місце, щоб припаркуватися. За цією адресою раніше розташовувалася редакція газети «Панорама».

— У газету я прийшов, коли мені було 17 чи 18 років. Звісно, мені довірили вести молодіжну сторінку й писати якісь матеріали про культуру. Це швидко набридло, бо хотілося писати великі тексти. Потім почав займатися політичною журналістикою. Як казали мої колеги, Вова, політика — це топчик. Таким чином, я потроху почав щось писати та з кимось знайомитися.

Через якийсь час мене відправляють в Донецьк разом з партією Ющенка «Наша Україна». Треба було написати рекламний матеріал. Зранку під вікнами нашого готелю зчинився ґвалт. З вікон ми побачили палаючі баки, перевернутий тролейбус і розмальовані білборди з зображеннями Віктора Андрійовича. Будинок культури, де мав відбуватися захід за участі очільника «Нашої України», захопили якісь люди.

Потім нам повідомили, що треба їхати в аеропорт, бо літаку, на борту якого перебуває Ющенко, не дають посадку. Там ми, прориваючись через охоронців, бігли на злітну смугу. Літак все-таки сів. З нього вийшов Віктор Андрійович й почав усіх нас обіймати й казати, що ми — надія української журналістики.

— Разом з ним ідемо до виходу з аеропорту й виявляємо, що ворота заварені. Хтось знайшов камінь і почав по них гатити. Поки Ющенко нам щось розповідав, на фоні чулося: геп, геп, геп. Так от той, хто бив по воротах і допомагав третьому президенту України, у майбутньому став п’ятим президентом. І розбив же ж, молодець! Пробив собі шлях.

Згодом очільник «Нашої України», приїжджає в Суми, щоб напередодні виборів дати пресконференцію. Я йду на захід і чую, що Віктор Андрійович припускає, що перше питання, вочевидь, буде від «Панорами». А я, якщо чесно, не знав про що можна поцікавитися. Від моїх колег лунає перше, друге, третє запитання. Зрештою, наважився і я. Кажу:

— Газета «Панорама», нарешті, — почувши це, всі засміялися. Я витримав паузу й питаю:

— А ви не боїтеся, що вас вб’ють чи отруять?»

— Та, ні, звичайно, — відповідає Ющенко.

Тоді на питання молодого журналіста ніхто навіть уваги не звернув, а вже через пів року сталося те, що сталося, — завершує розповідь Володимир і пропонує зайти всередину будівлі, аби довідатися що там і як.

— Ага, ательє, — промовляє Вова, побачивши у тісному коридорчику знайомі двері.

— Ось тут були два кабінети, де працювали журналісти. А там розташовувалася курилка, ходімо, — колишній працівник «Панорами» веде нас високим приміщенням, стіни якого згори до низу пофарбовані у ядерно-синій колір.

— А шо це тут за воспомінанія? — щиро дивується якась жінка, почувши нашу розмову.

— Тут колись була газета «Панорама», — відповідає їй Вова.

— Боже, та це було ще, мабуть, за царя Панька! Скільки вам років? 35-36?

— Близько — 37.

— А, кстаті, були непогані врємєна! — ностальгічно підсумовує жінка.

— Тоді ніхто з журналістів газети не сприймав «Панораму», як роботу, — продовжує згадувати Вова. — Панувала дуже креативна атмосфера. У нас був класний тімбілдинг: кожного дня якийсь двіж, чиїсь дні народження, все варилося, всі між собою спілкувалися й щось обговорювали.

Плюс нам гарно платили, здається більше, ніж іншим журналістам у місті. Серед прогресивних видань «Панорама» була лідером, безумовно. Потім я спробував себе у кримінальній журналістиці — вже на вулиці додав Володимир.

Каша-х**ша

— Поспілкувавшись із політиками, я збагнув, що набагато приємнішими є бандити, — жартома розповідає Вова. — У них все зрозуміло: хто поганий, хто хороший, а у політиці навпаки — все максимально заплутано. Працюючи в кримінальній журналістиці, я в основному брав інформацію у співробітників прокуратури. Вона чомусь була відкритішою за поліцію. У цей період брався за великі тексти. Наприклад, писав про Чикатило. Він же з Сумської області, з села Яблуневе, і я встиг записати матеріал ще тоді, коли були живі друг маніяка, вчителька й сусідка, яку він намагався зґвалтувати.

Чим мене вабили ці теми? Думаю, наявністю загадки й сподіваннями, що я сам можу розкрити якийсь злочин

— Та були випадки, які мене вражали із загальнолюдської точки зору. Можливо, вони потім допомогли сформувати в мені драматурга чи сценариста. Стикаючись з інформацією, яка жахає, ти розширюєш межі розуміння людської натури.

Тоді ж я виявив, що 98 відсотків вбивств відбуваються без мінімального планування й у стані афекту. Часом, розбираючись з темою, я думав: «Блін, ну, чого цей злочинець такий тупий? Можна ж було хоч якось продумати свої дії!» Крім цього, я отримав розуміння того, як представники правоохоронних органів бачать нас і себе.

Дуже люблю одну історію розповідати: якось я писав про кишенькових злодіїв. Для матеріалу взяв інтерв’ю в одного з начальників з обласного управління МВС. Це був дуже серйозний мужик, з абсолютно непроникним обличчям. Я прихопив з собою роздруківку з текстом. Папір зазвичай в «Панорамі» економили, тож зі зворотного боку могло міситися будь-що. Отже, начальник слідства починає читати текст:

— Так, це х**ня, — каже він.

— Як так? Це ж ви сказали! — дивуюся я.

— Х**ня, — впенено промовляє й викреслює.

— А оце — повна х**ня!

— Так це ваш підлеглий розповідав!

— Пішов він, я все знаю! — І далі щось там викреслює, викреслює, читає, читає, я навіть не зрозумів, коли він встиг перегорнути аркуш, на якому, як потім виявилося, були рецепти. Проте це не зупинило правоохоронця. Він взяв ручку — і як давай нею креслити, промовляючи:

— Каша-х**ша, борщ-х**орщ!

— Уявляєш? Він повністю, вдумливо рецепт каші якось прочитав у матеріалі про кишенькових злодіїв, і це його зовсім не збентежило!

Журналістика мертва

Далі говоримо в машині. На вулиці стало прохолодніше та й локації, пов’язані з журналістською діяльністю Володимира Нянькіна, набули дистанційних властивостей.

— Скоро мене покликали працювати в інтернет-журнал «Наші Суми», — продовжує розповідати він. Моєю справою було писати якісь прикольні тексти, наприклад, «10 місць у Сумах для випадкового сексу», або ще був репортаж із нічного клубу «Луна». Були, звичайно, й інші скандальні теми, за які потім отримував досить гучний фідбек.

У 2012 «Наші Суми» закрилися й мені запропонували очолити «Наш Київ», бути головним редактором. Упродовж двох років я працював дистанційно: о десятій сідав за комп’ютер, редагував київських журналістів та відправляв їх чимось займатися. Від роботи отримував величезне задоволення й хорошу заробітну плату.

До Києва, попри те, що кликали, переїжджати не хотілося. А згодом я спробував займатися журналістикою в Канаді. Як тільки потрапив до країни, побачив газету «Метро». Беру я її до рук, а там стаття — «Найбільш безперспективні професії наступних 10 років». Перше місце — журналіст! І далі розповідь з натяком, що, мовляв, якщо хтось зараз вирішив обрати цю професію, то він — ідіот.

Все, типу, нічого не буде, журналістика мертва!

— Водночас я познайомився з одним чоловіком, видавцем журналу в Торонто. Він запропонував мені писати тексти безкоштовно. Звичайно, я не погодився, розповів йому, що організовував фестивалі й ми разом з ним вийшли на ідею проведення першого в країні Awards українсько-канадських бізнесів. Щоб втілити цей задум, я трудився пів року й, зрештою, в нас вийшло непогано.

IMG_7879

— Була ще одна робота в Канаді, пов’язана з журналістикою. Я вів репортажі з футбольних матчів. Ну, як вів, за допомогою ключових слів повідомляв людям, що працюють на букмекерів, як грає місцева команда з суперником у реальному часі. Інформував телефоном коли починається атака, коли гол, а коли м’яч на штрафному майданчику. В принципі, я був задоволений, адже люблю дивитися футбол, та й за один матч платили близько ста баксів.

Але найбільш ржачно було працювати ведучими на радіо NOVA Toronto. Вже згодом, після повернення до України, разом з Танею ми записували ранкове шоу для канадських слухачів. Робили це з дому, з Могриці. У програмах цілком серйозно обговорювали місцеві новини. Часом до нас забігав син, ми тисли на паузу, заколисували його й знову бралися писати передачу. Дуже дивно було о першій ночі казати «Доброго ранку!», коли ти страшенно хочеш спати.

Замахалися, але справилися

Остання зупинка на сьогодні — студія «BlackFox Production», де нині Володимир Нянькін проводить основну частину свого часу. Компанію створили втрьох з Денисом Глазуном — моушн-дизайнером і режисером монтажу та відеооператором Олександром Парфілом. Володимир Нянькін приєднався до них у якості сценариста й режисера.

— Оскільки ми найдорожчий продакшн, то дрібні штуки нам майже не замовляють, — розповідає він, поки йдемо до студії, що розмістилася в офісних приміщеннях стадіону «Ювілейний». — Це зазвичай промо для великих підприємств. Також бувають й іноземні замовлення: буквально цього року ми знімали якусь сільськогосподарську деталь для австрійської компанії. Крім того, є попит на соціальні ролики. Однак часто доводиться відмовляти замовникам, бо розуміємо, що на все часу не вистачить.

Перед дверима офісу Володимир просить не зважати на творчий безлад, що панує у приміщенні. — Це ми зі зйомок приїхали й усе до купи звалили, — коментує він, заходячи до кімнати.

— Ось тут я сиджу, — Вова вмощується за стіл і з жартівливим пафосом продовжує, — це місце зобов’язане обрости легендами, бо тут тренер і психолог проєкту «Мамо, йду в актори!» записують вступну частину.

— А це, — Володимир бере до рук стосик папірців, — Біблія проєкту! В ній розписана структура всіх 12 серій нашого реаліті. Хочу ці аркуші колись до рамочки взяти, бо для нас цей проєкт дуже пам’ятний. По-перше, я не очікував, що повернусь у котрусь з іпостасей журналістики й досвід роботи в газеті принесе таку велику користь. А по-друге — це буде нагадування, що наша команда колись замахнулася на щось гігантське! І хоч ми й дуже замахалися, але, на щастя, впоралися.

Vidrodžennia-Logos-Horizontal-16-01
EU_hor

Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «EU4USociety». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу».

Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «EU4USociety». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу».

Вас може зацiкавити

🎙 Про бригаду «Азов» і розвал СРСР: «комік+історик» записали нові подкасти
Гордон записав 12 інтерв’ю з Кравчуком
🎤 Tribuna Park повертається: чого чекати в новому сезоні
Виступатимуть Laud, Parfeniuk, Насіров і Байдак
🏛 Як пройшла «Ніч музеїв» — показуємо фото
Лицарі, міми та живі скульптури
🧑‍💼 Хто працює радником голови Сумської ОВА — дослідження «Антикорупційного штабу» (Оновлено)
Голова ОВА має 8 штатних радників
🔥 На кордоні з Сумщиною знищили два російські танки
Знищили за допомогою дронів
🚶‍♂️ Послухати джаз, зіграти у квіз або намалювати картину: куди сходити на вихідних
Івенти коштують до 500 гривень

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: