🥮 «Сумщина могла б асоціюватися зі стравами з вареного тіста», — етнознавиці сестри Гавриленко

Старовинні пісні, писанки й панянки

головна

Спадщина, яку не можна побачити й до якої не можна доторкнутися. «У чому тоді її користь?», — подумає хтось. «Мінімальна — мурахи шкірою, а максимальна — знання про себе, — скажуть етнознавиці Вікторія та Анна Гавриленко. Сестри працюють у відділі нематеріальної культурної спадщини Сумського центру культури та збирають скарби, серед яких — старовинні пісні, ремесла й навіть рецепти приготування їжі. Цукр поспілкувався з фольклористками й дізнався про унікальні знахідки, виявлені під час експедицій, а також розвідав у чому сила пісні, що поїде на Євробачення від України.

Писанкарство без прикрас

Вікторія Гавриленко, начальниця відділу нематеріальної культурної спадщини: В експедиціях дивує безліч речей. Найголовніша — це щирість. На Глухівщині є село Уланове. Там якимось дивним чином заховалася традиція чистого писанкарства. Це коли майстриня не ставить собі за мету заробити грошей, привабити туристів чи відродити звичай, а просто дотримується його, бо так заведено.

Звати її Віра Максимченко і вона не копіює орнаменти з книжок чи інтернету, а відтворює їх так, як вчили бабуся й старші жінки з Уланового. Звичайно, на її виробах є сакральні елементи, наприклад, «рожа» чи «павук», але унікальність в тому, що майстриня ними не обмежується.

Вікторія: Вона щось дофантазовує, надихається природою, відтак на писанках з’являються квіточки, бджілки, грибочки й листочки. Навіть писачок, який у селі називають «кісточка», жінка виготовляє сама: накручує на голочку шматочок тонкого металу, потім робить трубочку потрібного діаметру й вставляє її в дерев’яну паличку. Пам’ятаю, як приїхала з експедиції додому й згадала, що про цю техніку читала в праці етнографа Миколи Сумцова.

Понад сто років тому він описував точнісінько такий процес виготовлення писачка, а ще він зазначав, що писанкарство зникає, і вже тоді було важко знайти людей, які вміють їх писати

Уявіть, як приємно дізнатися, що писанкарство не зникло і що ця традиція жива й досі.

Анна Гавриленко, провідна методистка відділу нематеріальної культурної спадщини: Важко побачити щось унікальне чи дивовижне в тому, що тебе не цікавить. Ми, до речі, теж раніше нічого такого в народознавстві не бачили, хоча виросли в селі й з дитинства знали, що таке прялка, гребінь, рубель, глечики, тому не звертали особливої уваги на те, що було звичним. От хто були зацікавлені традиційною культурою — це наші батьки. Мама деякий час викладала у школі українську мову і народознавство.

Вікторія: Так, а тато збирав старожитності, адже шкодував, коли їх просто викидали чи палили як непотріб. А ще в нашому житті була бабина скриня, яка відкривалася, щоб провітрити сорочки, і жайворонки, які вона пекла на Сорок Святих.

Все це настільки органічно існувало поруч, що не викликало особливого здивування

Утім, все змінилося під час навчання в педагогічному університеті. Викладачка фольклорної практики дала завдання на вибір: або розшифрувати тексти архівних пісень, або самостійно знайти автентичні у своєму селі. Я обрала, як тоді здавалося, легший шлях — увімкнула аудіозаписи. Вони були старі, тож якість звуку бажала кращого, а ще ніяк не вдавалося розібрати тексти, бо автентичний спів для мого слуху був дуже незвичним.

Вікторія: Тому вирішила взятися за альтернативне завдання. Разом з мамою ми знайшли бабусю, яка прямо на вулиці почала співати старовинну пісню. Згодом до неї приєдналася ще одна виконавиця й вони почали пригадувати вже весільні наспіви.

Це було для мене справжнім відкриттям, тому що виросла в цьому селі, але жодного разу такого не чула

Саме тоді до мене прийшло розуміння, що треба фіксувати такі пісні, щоб вони не помирали разом з носіями.

Регіон один, а страви різні

Вікторія: Взагалі, нематеріальна культурна спадщина — це широке поняття й воно сформульоване в конвенції ЮНЕСКО. Сюди відносять все, що є проявом традиційної культури: спів, народну хореографію, музику, ремесла. В окрему галузь також входять повір’я, прикмети, знання, що стосуються природи, ведення господарства. Останнім часом ми взяли у розробку тему традиційної кухні нашого регіону, тому що гастрономічна культура може пролити світло не лише на історію, а й показує, як жили окремі родини й що саме для них було цінним.

IMG_8972

Анна: У нас є проєкт «Сумщина гастрономічна: традиційна кухня регіону». На сьогодні вже зібрано близько 80 рецептів страв з усієї області. Ми звикли, що кожна місцевість асоціюється із певними гастрономічними вподобаннями. Наприклад, на заході країни є добре відомі банош чи бограч.

Сумщина, згідно з нашими дослідженнями, могла б асоціюватися зі стравами з вареного тіста, а це вареники з різними начинками, галушки з засмажкою, локшина

Описи рецептури та технології приготування місцевих страв нам надсилають колеги із громад. Деякі дивують своєю незвичністю. Наприклад, в селі Кузьки на Конотопщині опару для пасок роблять на основі відвареної картоплі. Ще цікаво, що у селі Боромля на Тростянеччині готують напій, який називається «варена».

У нього додають сушені вишні, ягоди й листочки смородини, гілочку м’яти, мед, червоний перець, цукор, а вживають його на сьомий день після Великодня, на Проводи. У Верхній Сироватці навіть відродили виробництво цикорієвої кави, яке існувало на цих теренах ще наприкінці 19 століття.

Анна: Чому так важливо все це знати? Бо через гастрономічну спадщину розкривається не лише спосіб споживання їжі, а й особливості побуту, дозвілля, родинної й календарної обрядовості.

Одна записана пісня — це вже вдача

Вікторія: Усі артефакти нам дуже допомагають збирати громади, особливо зараз, під час пандемії. Нині з директорами сільських будинків культури та з начальниками місцевих відділів ми спілкуємося телефоном або по відеозв’язку. Раніше вони нам підказували, хто з місцевих жителів може показати якийсь давній обряд чи пригадати старовинну пісню.

І ось такі експедиції мають більше шансів на успіх. Часом слухаєш як співають й не віриш, що це відбувається насправді. Не можливо забути трьох бабусь, яких зустріли у селі Гвинтове Буринського району.

Тільки-но вони почали співати, ми одразу почули особливий наспів і співзвуччя, якого раніше нам не доводилося записувати

Кімнатка у хаті, де все відбувалося, була маленька, здавалося, аж повітря коливалося від співу, а ми були вражені, бо не сподівалися знайти щось подібне. Просто зараз в основному записуємо досить багато пізніх пісень, часто трапляються й загальновідомі, а у цій весільній пісні було щось архаїчне.

Вікторія: Також у нас є розвідкові експедиції, коли їдемо в село й шукаємо носіїв самостійно. І тут бувають несподіванки. По-перше, люди по-різному на нас реагують: хтось намагається щось пригадати, а хтось ставиться з недовірою. По-друге, трапляються проблеми з транспортом. Якось ми з подругою двічі їздили шукати пісні в села Лебединського району й двічі верталися звідтіля пішки, бо не було чим доїхати.

Пригадую, що не так вже й багато інформації тоді назбирали, тож на зворотному шляху вирішили зайти ще й в Токарі, а там бабуся наспівала нам давню пісню про Маланку. Тому для себе користь експедиції я визначаю так: якщо вдалося зафіксувати хоч одну пісню — це вже справжня удача.

Поблизу Сум теж співали «Шум»

Анна: Архаїчні мелодії й наспіви, навіть якщо вони замасковані сучасною обробкою, впливають на слухача. Тому, напевно, багатьом і подобається пісня «Шум», яка цьогоріч їде від України на Євробачення. Плюс в ній є своя естетика, яка в часи Радянського Союзу була відсунута на задній план.

Вікторія: У пісню «Шум» Go_A вклали ниточку архаїки й осучаснили її. Звичайно, це не є чистою автентичною традицією, і люди можуть реагувати на музичну обробку, а можуть відгукуватися на архаїчний зміст, який заховався у стародавньому тексті чи мелодії. Хто знає.

Так чи інакше, сила цієї пісні у тому, що вона може спонукати людей до вивчення своєї культури, чи змусити шукати відповіді на запитання: «А що це за мелодія, а звідки вона, а про що взагалі цей текст»

Анна: До того ж в основу музичної композиції Go_A покладено гаївку або весняну танкову пісню «Шум», під яку водили хороводи навесні. Сумчанам буде цікаво дізнатися, що традиційні архаїчні весняні танки побутували також у нашому регіоні, особливо на півночі. Там водили й кривий танець, і хороводи.

Анна: Хоча музична композиція, використана гуртом, і не походить з нашого регіону, відомий фольклорист Валентин Дубравін якось зафіксував неподалік від Сум весняну ігрову пісню, у якій є слова «Шум іде, земля гуде».

Достеменно невідомо, хто такий цей «Шум». Дехто з етнографів припускає, що у давнину цим словом називали ліс, де здійснювали різні обряди, де мешкали духи. Саме для пробудження шуму-лісу й відбувалися закликання весни. У цьому й привабливість традиційної культури: вона різноманітна, але різні її прояви й варіанти мають точки перетину.

Весільні віночки з паперу й парафіну

Анна: Так само й з весільними обрядами. Ніби суть одна, а варіантів, навіть в межах однієї області, безліч. Є села, де, наприклад, коравай прикрашають звичними для нас шишечками й калиною, а на Білопільщині весільну випічку оздоблюють спеціальним печивом, яке називають «утята». Його готують на молоці, якщо наречена заможна, або на воді, якщо бідна.

Одяг, прикраси та аксесуари також мають відмінності. Взяти хоча б весільні віночки

Вікторія: У 50-60 роках минулого сторіччя дівчата з нашого регіону йшли до шлюбу в штучних віночках. Їх робили з паперу й парафіну, але оскільки ці матеріали не довговічні, тож і речі майже не збереглися. Щоправда, один такий віночок нам вдалося відшукати в нашому селі.

Анна: Я вирішила його реконструювати. Цей зразок дозволив розібратися, які матеріали використовувала майстриня, а це були фарбований папір, парафін, сезаль, дріт. Розгледіла також складну конструкцію вінка. Цікаво, що у різних місцях віночки відрізняються: бувають однорядкові, бувають складніші, переважно з паперу або навпаки переважно з парафіну.

Звісно, колись майстрині обирали матеріали для віночків, що були їм доступні, а я підбираю такі, щоб досягти максимальної візуальної подібності до старовинних зразків. Це заняття захоплює, тож відтворила за старими фото і за збереженими зразками 8 весільних віночків з Сумщини.

Хлопчикам дають коника, а дівчатам — панянок

Вікторія: Чи ми самі дотримуємося якихось календарних звичаїв? Так. Ми готуємо жайворонків, на Великдень печемо паски, а на Різдво — панянки. Це таке печиво, яким на Охтирщині обдаровують колядників і хрещеників.

Хлопчикам зазвичай дають коника, а дівчатам — панянок. Ця традиція, на жаль, у нас не така відома, як, наприклад, розрекламований імбирний пряник. Ми часто активно запозичуємо чуже, бо не знаємо, що маємо своє, не менш колоритне й цікаве.

IMG_9006

Анна: Нині автентика стала більш видимою, бо про неї пишуть, роблять візуальний контент, але і досі багатьох відштовхує нав’язаний ще за радянських часів стереотип під назвою «сільська культура». Особисто стикалася з ситуаціями, коли люди відгукувалися про українські строї, як про вбрання, яке не личить інтелігентним людям, що воно провінційне й застаріле. Хоча нині, на щастя, чимало молодих людей виявляють інтерес до автентики.

Вікторія: У нас є офіційний обласний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини. Всього їх тринадцять. Серед них — кролевецьке переборне ткацтво, яке вважається національним надбанням, пісенна традиція села Линове, побутові пісні села Річки та ще багато-багато всього, що може розказати про людей, які живуть у різних куточках Сумщини. Щоправда, традиції також можуть мовчати. Вони нічого не кажуть про час, який спливає.

Зараз ще живі носії традиційної культури. Імовірно, через років десять-п’ятнадцять фіксувати старовинні пісні і свідчення про обряди буде більше ні від кого

Тому ми мусимо зробити це зараз, щоб зберегти знання й передати їх наступним поколінням.

Подобається читати Цукр? Ми збираємо кошти, щоб робити місто Суми кращим, створюючи тексти про події, що змінюють, та людей, які живуть поруч. Твій фінансовий внесок від 50 гривень допоможе розвитку локального видання та рідного міста.

Подобається читати Цукр? Ми збираємо кошти, щоб робити місто Суми кращим, створюючи тексти про події, що змінюють, та людей, які живуть поруч. Твій фінансовий внесок від 50 гривень допоможе розвитку локального видання та рідного міста.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.