Хоч раз у своєму житті людина має спробувати танцювати. Для когось це хобі переростає в професію, для іншого — є чудовим способом розім’яти своє тіло після роботи. Цукр поспілкувався з Мар’яною Орловою, керівницею та хореографкою колективу «Живчик». Вона називає свою танцювальну команду справою життя. У розмові з тренеркою ми дізналися, чому таких колективів у Сумах стає все більше та чи є люди, яким танцювати не дано. Також з'ясували наскільки легко заснувати своє «дітище» та чи може ця справа бути бізнесом у нашому місті.
Дівчинка зі стрічкою
Я почала танцювати, як усі діти в першому класі: мама відвела на бальну хореографію. Потім додалася гімнастика і драматичний театр, тому в школі я з’являлася все рідше, через постійні змагання і виступи. Пам'ятаю випадок, коли маму викликали в навчальний заклад. Вона якраз хотіла виправдати мене за пропуски. Але ж халепа була в тому, що саме в цей час мене не було в школі. Я була на чергових змаганнях, про які мама не знала, адже їх було так багато, що прослідкувати цей графік було практично неможливо.
На виступах у своїй школі я була частіше, ніж на уроках
Так у мене і прізвисько з'явилося: дівчинка зі стрічкою. Називали так, бо танцювала з нею весь час. Зараз розумію, що дехто, мабуть, мріяв бути на моєму місці, хоча навчалась я не дуже добре і часом лінувалася.
Танцювальні жайворонки
Більшість часу в школі я вивчала право, а навчалася в університеті на хореографії. Мама підтримала і сказала вступити саме туди, аби я продовжила займатися улюбленою справою. Проблема в тому, що я була хіп-хопершою, а на екзамені треба було здавати класичний танець.
Тоді я не відрізняла жодних цих термінів в класичному танці, наприклад «фрапе» від «фондю»
Декілька тижнів я завзято готувалася до вступу. Пощастило, що в мене був педагог, в якого завжди горіли очі від танців, тож я таки почала навчання на бюджеті. Зараз розумію, що університет реально дав мені різносторонні знання.
В університеті ми приходили на заняття о сьомій ранку, щоб розігрівати тіло, аби о восьмій вже бути готовими до занять
Пам'ятаю, як у нас викладала класичний танець колишня балерина. Ми більше нею милувалися, ніж займалися. Дивувались, як так можна вигинати ноги й настільки легко підіймати їх до вуха, навіть у часи, коли вона була вагітною.
Не бізнес, а справа життя
Створювати свій колектив «Живчик» я почала випадково, після закінчення університету. Одного разу мене попросили зробити хореографічний подарунок з дітьми для їхніх мам. Дітям тоді сподобалося заняття, і батьки знайшли мене, щоб створити групу на постійній основі.
«Знайдіть ту дівчинку в кепочці, ми хочемо з нею танцювати» — говорила малеча
Вже з вересня мені запропонували бути хореографкою в школі. Поступово колектив збільшувався, наразі у «Живчику» близько 140 дітей. Це не дуже багато, раніше було 215, але через карантин нас стало набагато менше. Діти пішли через те, що на початку пандемії ми не знали як повноцінно мотивувати вихованців займатись у дистанційному режимі. Зараз знаємо вже, як працювати в зумі, проте спочатку складно було не тільки дітям, а і батькам. Їм здавалося, що танцювати через екран — неможливо, тому вони просто відмовилися.
Зіграло роль і те, що змінився педагогічний колектив. Щоразу, коли йдуть педагоги, то покидають колектив і діти. Набрати таку ж кількість малюків дуже важко, а точніше — неможливо. Не дивлячись на це, створити свій колектив — не складно, якщо ти цього хочеш. Все, що треба — це знайти приміщення, оплатити оренду, запустити рекламу і діти підуть до тебе.
Складніше зробити колектив впізнаваним, і таким, щоб до тебе почали ходити не через рекламу, а тому що ви просто класні
Коли чую, що про «Живчик» говорять позитивні речі й віддають до мене своїх дітей, розумію, що я на правильному шляху. Не можу називати це своїм бізнесом, адже це справа життя
У Сумах досить багато хореографів, які сприймають свій танцювальний колектив, як і я. Але є й ті, у кого ця справа розивається більше як бізнес. Зазвичай, у таких хореографів мало людей. Коли ти розвиваєшся творчо, твоє аналітичне і розрахункове мислення майже не працює. Якщо ж ти фокусуєшся «на підрахунках прибутку» — творча та духовна складова відключаються.
Звісно, кошти всім хочеться заробляти. Творчість творчістю, але є базові матеріальні потреби та бажання. Проте, все більше замислююся над тим, що танці виключно для душі, а для бізнесу треба придумати щось інше.
Вартість танцювальних занять в різних містах України значно відрізняється від сумських цін. Я, наприклад, в Києві відвідувала разове заняття за 300 гривень. У містах як Харків або Чернігів абонементи на місяць коштують приблизно 1800 гривень. У Сумах, зокрема і в моєму колективі, близько 550 гривень. Проте я розумію колективи, в яких дорожчі абонементи, адже орендувати зал у центрі може коштувати 30 тисяч гривень. Хоча батьки не завжди вдоволені вартістю абонементу, але хочуть, щоб їхня дитина займалася в нормальних умовах.
З батьками працювати складніше, ніж з дітьми
Дуже часто дитина «горить» танцями й думає про розвиток. Натомість батьки розмірковують по-іншому: вони хочуть, щоб малеча реалізувала те, що не вийшло у них в дитинстві, або рахують, як їм знайти вільний час чи кошти, щоб відвести на заняття.
Щобільше, вони ще мають слідкувати за тим, щоб їхня дитина все встигала. У малечі цих думок немає. Саме тому працювати з дитиною в залі легко, а з батьками — ні. Вони не бачать, що відбувається за дверима танцювального класу, тому часто я маю їм все пояснювати. І поки мама чи тато не відчують, не повірять і не побачать, то не захочуть водити дитину до тебе.
Деякі вважають, що хореографи нічого не роблять крім занять. Натомість ми готуємо інформацію для дітей, робимо ремонти, вночі відповідаємо на дзвінки та смс від батьків, але люди цього можуть не помічати
Був випадок, коли зателефонувала мама дівчинки й сказала, що її доросла донька припинятиме заняття хореографією. Щоб зрозуміти, чому дитина, яка займається багато років танцями, вирішила покинути їх, я зателефонувала їй, і з’ясувала, що вона була не в курсі про рішення матері. Батьки просто за неї вирішили, що не треба танцювати через відеозв'язок.
Важливий контакт батьків з дитиною. Іноді буває, що зв'язок з тренером ближчий, ніж з рідними
Є випадки, коли діти не можуть казати деякі речі батькам, натомість можуть запитати поради в педагога. Близький контакт з дітьми з'являється природно. Проте, на жаль, він є не завжди, бо іноді діти можуть мене боятися. Їм здається, що я якась нереальна. Але коли розуміють, що я, як вони — цей страх зникає і ми зближаємося.
Мені хочеться для всіх бути гарною і всім приділяти час, але, на жаль, це неможливо. Особливо складно це робити при розстановці дітей в танцювальному номері. Коли я ставлю вихованців у певний малюнок — завжди дивлюся на вираз обличчя. Мені важливо, щоб дитині було емоційно комфортно. Проте зараз я не сама, і маю ще одну керівницю Алесю, яка є моєю «правою рукою», «лівою ногою» та інколи головою.
Бувають ситуації, коли батьки телефонують і запитують, чого їхня дитина танцює не в першій лінії. Відповідаю їм відверто і розповідаю, чому танцівник стоїть саме там.
Тут можна порівняти розстановку танцівників у номері з дартсом — є десяточка, є пятірка. Якщо поставити сильнішу дитину не в центр сили, з'явиться несинхронність у виконанні
Також є люди, які танцюють однотипно, а є ті, хто вибиваються. Не можна ставити поруч емоційного танцівника разом з технічним, бо вони будуть цілковито по-різному рухатися. І таким чином, команда може втратити в техніці та балах на змаганнях. Тому правильне розставлення танцівників — дуже важливе.
Конкуренція в групі звичайно може існувати
Саме тому від педагога залежить, яку атмосферу він створює. У команді можна «посіяти» таку сильну конкуренцію, що вона приноситиме лише негатив. Тому я пояснюю дітям, що танець — це командна робота, де кожен важливий.
«У моєї дитини немає таланту»
Не буває поганих дітей, але існують погані педагоги. Наприклад, у нашому колективі немає відбору чи кастингу для дітей — ми беремо всіх. Дівчинка або хлопчик може прийти без слуху чи без емоцій, а випуститися досвідченим танцівником. І невідомо, хто з дітей стане професійнішим: той, хто прийшов вже з гарними даними, проте через рік «вдягнув корону», чи той, хто був непідготовленим, але не зупинився на досягнутому.
Немає дітей, яким не дано. Є діти, які обрали не те. Найчастіше, мами приводять дітей танцювати, бо самі того хочуть
Я маю чотирирічну донечку й дуже хочу, аби вона теж танцювала, як і я. Але спостерігаю за нею на заняттях і розумію, що формат тренувань, які є на цей час, їй не підходить. Вона говорить, що не хоче робити те, що роблять всі, відмовляється виконувати все по системі. Таких дітей стає все більше. Тому для них треба створювати щось нове, шукати інші системи викладання і навчання.
Я розумію, що світ змінюється, він не такий як був 15 років тому. І навчати дітей зараз треба по-іншому, інакше нічого не вийде. Тому намагаємося розвиватися за допомогою курсів та майстер-класів. Також весь час спостерігаю, як розвиваються і що роблять провідні школи — це допомагає.
Погоджуюся, що можливостей більше у великих містах. Чому? Бо танцівники звикли займатися у більш розвинених хореографів. Самі педагоги стають більш професійними, коли вони вчаться за кордоном. Вони можуть пройти коштовний курс в Польщі влітку, і вже наступного року до таких хореографів підуть натовпи танцівників.
Суми, на жаль, є тим містом, яке не готове фінансово вкладатися в такий коштовний розвиток.
Якщо майстер-клас коштуватиме 200 гривень, все — на нього ніхто не піде. Якщо таких класів п'ять, то треба віддати тисячу на розвиток. Люди морально не готові за це платити. В інших містах, навіть невеликих, до цього ставляться по іншому.
Починати розвиток треба з себе. Так ти вдосконалюватимеш дітей, які потім зможуть рухати вперед наступні покоління
Раніше я б сказала, що танцівникам у Сумах немає розвитку. Але зараз я вважаю, що неважливо в якому місті ти живеш. Сьогодні ти можеш подивитися майстер-клас з Америки безкоштовно чи відео на ютубі. Якщо є бажання розвиватися, то для цього не потрібно багато коштів.
Колективів, як на небі зірочок
Танцівників у Сумах багато, так само як і колективів. Керівники засновують їх для того, аби створити щось не схоже на інших, зі своїм баченням.
Заснування свого танцювального колективу можна порівняти зі створенням власного бренду або навіть з народженням дитини
Важливо і те, хто буде в твоїй команді тренерів. У цій сфері краще обирати людину з освітою, адже хореографу варто розуміти як працювати з певною віковою категорією дітей. Навіть, якщо з навчання в університеті або училища людина взяла 10% інформації — це все одно добре, адже людина матиме певну «базу».
Хореографи в Сумах, які розуміють, що вони класні — їдуть працювати в інше місто або за кордон. Бо знову ж, там платять більше коштів
Ті, хто повертаються, скоріше за все, не будуть знову цим займатися, бо розуміють, що це не вигідно. Насправді кав'ярня може принести більше доходу, ніж танцювальний колектив. Твоя команда дітей — це для душі.
Є класні танцівники, але вони не можуть бути педагогами. Важливо вміти правильно пояснити дітям матеріал. Буває навпаки, є гарний педагог, але танцювати він не може, проте він розуміє, як робити рухи й чітко може це пояснити дітям.
Мабуть, треба мати дар, аби бути і танцівником, і педагогом на професійному рівні
У нас в місті достатньо гарний рівень виконавців. Проте іноді може не вистачати синхрону або емоцій у номерах.
Вчу дітей програвати
Результати моєї роботи та дітей найчастіше видно на виступах і конкурсах. На підготовку танцювального номера можна витрати місяць, а буває працюєш над постановкою рік, а потім розумієш, що десь звернув не туди. Таке трапляється, бо уявляєш в голові одне, а може вийти зовсім інше. Тому краще переробити номер, ніж діти зазнають поразки. Їх це дуже засмучує і демотивує. Особливо складно переживають поразки діти в підлітковому віці.
Якщо дітям не подобається їхній костюм або те, що вони танцюють — вони програють ще не виходячи на сцену
Моя задача, як керівниці та хореографки, зробити так, аби піків і вершин у колективу було якомога більше. Утім бувають ситуації, що діти звикають до перемог та гран-прі, а коли отримують друге місце — дуже страждають. Коли колектив не відновлюється морально, то хтось може піти з танців.
Я теж свого часу покинула гімнастику, бо після постійних перемог, потрапила в старшу категорію, де не могла виграти в дівчат. Хоча є такі діти, кого поразка бадьорить і вони завзято продовжують рухатися до мети. Я мотивую дітей, а вони мотивують мене. Якщо діти програли, маю підняти їм дух. Можемо піти з ними на прогулянку, відпочити або поговорити разом.
Вчу програвати їх не на конкурсі, а в житті. Якщо вони навчаться справлятися зі складнощами на виступах, то зможуть долати проблеми і в житті
Нещодавно ставила випускникам вальс, але під час заняття в однієї пари не виходили рухи. Хлопець обертав дівчину не правильно. Я пояснила йому, що якщо вони разом почнуть долати такі труднощі в хореографії, то у житті теж легко навчаться вирішувати проблеми. Після цих слів у них одразу вийшов оберт.
Я не вчу дітей танцям, а навчаю їх життю на кожному занятті. Важливо вміти не тільки перемагати, але і зазнавати поразок. Раніше я теж не вміла програвати
Банальна фраза, що танець — це життя
Якщо говорити, що для мене означає танець, то було б банально назвати це життям. Є речі, які ти не говориш в голос, а в танцях — можеш.
Танець лікує. Коли немає сил рухатися вперед, то в танці вони з'являються
Пам'ятаю, коли я проживала дуже сильний розпач, то тренувалася настільки сильно, що в мене не було сил думати. Обрала саме цей варіант, замість того, щоб напитися до нестями. Тоді зрозуміла, що хореографія допомагає. Ти займаєш час чимось важливим і потрібним, замість того, щоб думати про погане.
Крім того, що танець робить тіло сильнішим, він лікує душу. У тобі постійно росте внутрішня сила, як енергетика або світло навколо людини
Твої рани залишаються, проте вже не болять. Пам'ятаю випадок, як я потрапила на навчання в Києві до педагога, в якого в цей день помер тато. Цей хлопець не був емоційним чи усміхненим як завжди, проте мав сили ділитися інформацією з нами.
Для мене також важливе поняття не лише танець, а й атмосфери всередині колективу. Вона дуже надихає, бо розумієш, як сильно в тебе вірять твої вихованці. Якщо чесно, на карантині я не знала, як рухатися далі. З'являлися думки створити щось інше, або почати спочатку. Проте, коли повернулася до залу та побачила великі очі дітей, які жадали й горіли, ці думки щезли. Діти вірять в тебе, навіть коли ти не віриш в себе сам.
Я працюю з молодими душами, які заряджають мене, а я їх — це наче нескінченний двигун. Діти відчувають усе і підтримують, навіть коли ти їх про це не просиш.
Колектив створила не тільки я. Його створили самі діти і вмотивовані батьки
Фото: Лена Ліон
Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проєкт Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.
