✞ Отець Павло: «Ніщо не зрівняється з двома годинами часу, проведеними на службі у стінах храму»

Відверто про секс, лайку, аборти та ЛГБТ

Mass Image Compressor Compressed this image. https://sourceforge.net/projects/icompress/ with Quality:80

Павлу Сушинському — 25. Він народився на Івано-Франківщині, але дитинство провів у Охтирці. Після школи вступив до Київської православної богословської академії, а чотири роки потому став штатним священником Свято-Воскресенського собору. У розмові з Цукром отець Павло поділився тим, як вирішив стати священником та чому ця професія нагадує йому дороге хобі. Розповів, чому церква ніколи не визнає ЛГБТ, аборти не завжди є гріхом, а сексом можна займатися тільки в шлюбі.

Поговоримо у верхньому храмі?

Вітряний вересневий день. Чекаю на отця Павла — священника Воскресенського собору. Зі скреготом відкриваються старенькі двері, з яких спершу виходить літня жінка, а за нею — молодий чоловік у рясі. Знімаю шарф, аби покрити голову, й чую, що це не обов’язково, адже заміж ще не виходила.

— Можемо говорити тут, в основному храмі, а можемо піднятися нагору — у церкву, де рідко проводяться служби й де немає людей.

Поки підіймаємося старими сходами, слухаю історію про Герасима Кондратьєва, який імовірно похований у церкві, Сковороду, який тут молився, та готель «Воскресенський» із казино, що раніше були частиною собору. Заходимо до холодного приміщення з іконами на голих стінах та килимами на скрипучій підлозі.

— Служимо ми тут лише з Пасхи й до Покрови — говорить отець Павло. — Бо на опалення не вистачає грошей.

Не тягне до навчання — буду священником!

Нас троє дітей в сім’ї. Старший брат теж священник, але працює в сільській церкві й аби хоч якось виживати, змушений підробляти на звичайній роботі. А молодший ще вчиться, говорить: «Не йде мені навчання, мабуть, теж у священники піду!». Відмовляю.

Бо реальність не така, як очікувалось, і щонайменше — ця робота не приносить фінансових статків

Батько мій не є священником, але вони з мамою віряни, щонеділі ходять до церкви. Думаю, це на мене вплинуло. З шести років прислуговував у храмі, подобалася ця справа, і коли настав час робити вибір й кудись вступати, вирішив обрати те, що найбільше приносило задоволення.

ПЦУ — церква здорової людини

В дитинстві ми з батьками ходили до церкви Московського патріархату, але коли дізналися, що є Київського — почали ходити туди. І коли настав час вступу до академії, свідомо обрав Київський патріархат, бо бачив здорові тезиси в цій церкві. Навчання на першому курсі припало саме на Революцію гідності. Було показовим, що з Лаври виходили ті, хто йшов на антимайдан, а з нашого монастиря — ті, хто йшов боротися за гідність і свободу вибору людини. Тоді остаточно переконався, що ПЦУ — то церква здорової людини.

Фото з архіву отця Павла

Байдуже, якої віри друзі

Священник не розділяє друзів і роботу на дві окремі категорії життя. Бо думати, що друзі при зустрічі забуватимуть, хто ти є і який спосіб життя сповідуєш, хибно. Вони завжди спочатку сприйматимуть тебе як священника, а вже потім — як товариша.

Мені неважливо, чи є мої друзі вірянами

Серед них є і парафіяни нашої церкви, і люди, які сповідують іслам, і католики, і протестанти, і греко-католики. Для мене це не принципово. Єдине — скільки б не спілкувався з людьми інших віросповідань, завжди розумів, що свої погляди не зміню. Бо саме у православ’ї знайшов відповіді на всі свої запитання.

Яблучного Спасу не існує

Одним із найголовніших таїнств церкви є Святе Причастя, що символізує тіло і кров Ісуса Христа у хлібі й вині. Біблія свідчить, що ще сам Ісус говорив про те, що без участі в Євхаристії — або Святому Причасті — досконалого буття з Богом не може бути. Саме для того, аби повести причастя, служиться літургія. У нашому храмі це відбувається у суботу, двічі в неділю й на свята.

Перед тим як приступити до таїнства Святого Причастя християнин мусить до нього підготуватись. Однією з частин цієї підготовки є сповідь, під час якої людина розповідає про свої гріхи, щиро кається та отримує дозвіл до причастя. Часом гріхи людини не дозволяють їй приступити до причастя, але оскільки церква покликана не забороняти, а рятувати, священник допомагає людині розібратися у тій чи тій ситуації, аби вона щиро покаялася й змогла причаститися.

У церкві багато свят, бо існує багато святих. Жодне з них не є язичницьким чи середньовічним

Часом питають — «А хіба яблучний Спас — то не з язичництва?». Відповідаю: яблучного Спасу, як і медового чи грушевого, не існує. Є один Спас — Свято Преображення. А те, що люди хочуть якусь їжу посвятити, то вже суто традиція.

Навіщо храм, якщо можна вірити в душі?

Сьогодні кожен має роботу, сім’ю, купу справ. Ходити до церкви треба в міру свого бажання, сили й можливостей. Так, ідеально було б це робити щонеділі, бо за четвертою заповіддю з десяти, людина має шість днів працювати, а сьомий віддавати Богові. Але часом так буває, що через певні проблеми людина не ходить щонеділі до церкви, навіть не на всі свята тут з’являється, а сила її молитви й віра є сильнішою за силу тих, хто просто через «треба» навідується до храму.

Дуже цікаво завжди чути, коли говорять: «Я не ходжу до церкви, Бог у мене в душі, я по-своєму вірю». Хочеться запитати, звідки людина знає, де той Бог — може він у мене в кишені заховався?

Коли питають, для чого ходити до церкви, приводжу приклад з технологіями і особистим спілкуванням

Всі ми зараз надсучасні та надмобільні. Користуємося телефонами, листуємося у соцмережах, бачимося у скайпі. Але все одно чомусь прагнемо особистих зустрічей і долаємо тисячі кілометрів заради них. Так само і з церквою. Ти можеш скільки завгодно «вірити в душі», але ніщо не зрівняється з двома годинами часу, проведеними на службі у стінах храму.

Люди лаються, бо не можуть себе контролювати

Кожне слово має те чи інше значення. Суто технічно одні звуки нічим не кращі та не гірші за інші, і невідомо, чому одні нас ображають, а інші ні. Проте історично вже так склалося, що одні слова несуть у собі негативне емоційне забарвлення, а інші — нейтральне чи позитивне. Якщо це негативне слово, воно викликає у нас негативні відчуття.

І тут знаходиться корінь проблеми: лайка змушує людину недобре себе почувати, викликає негатив та провокує конфліктні ситуації

До того ж використання лайки свідчить про рівень самоконтролю. Коли ми говоримо «Я от матюкнуся — і мені легше!», це свідчить лише про те, що ми не доросли до того, аби навчитися керувати своїми емоціями й знаходити інші шляхи їх прояву.

Пити, але не впиватися

У Священному Писанні немає заборон щодо вживання алкоголю. Навіть навпаки: говориться про те, що своє перше чудо у земному житті Христос звершив на весіллі в Кані Галілейській, коли перетворив воду на вино. Й немало води, я вам скажу, бо на весіллі не п’ють мало! Тож пити можна. Головне питання — у кількості алкоголю. Навіть пересторога є: пийте вино, та не впивайтеся.

Секс — тільки в шлюбі

Щодо сексуальних стосунків чоловіка і жінки Ісус Христос говорив мало. Якщо починати з самого початку: Бог створив чоловіка і жінку — людей двох різних статей, які мають і повинні розмножуватись. Відповідно, в ідеальному християнському світі чоловік і жінка не повинні уявляти свого спільного життя поза шлюбом і поза церквою.

Фото з архіву Павла Сушинського

У сучасному світі поняття шлюбу розділилося — існує окремо державний акт шлюбу, що укладається в РАЦС, та церковний — вінчання. До таїнства в церкві тепер мають право приступати лише ті, хто визнав шлюб перед державою. Потрібне воно, щоб у храмі молилися за молодят, їх любов, взаєморозуміння, дітей та сили зберігати союз. Звичайно, завжди можна розлучитися, але шлюб — це дана людині Богом можливість бути щасливою на землі.

Розірвати церковний шлюб так, щоб це не було гріхом, можна у чотирьох випадках: якщо одна зі сторін померла, понад два роки вважається безвісти зниклою, зрадила чи приховала під час вінчання серйозну хворобу

Та в сучасності люди з різними причинами приходять: не зійшлися характерами, стомилися від алкоголізму партнера. Але тут питання: бачили очі, що брали? Можливо, не треба було поспішати з вінчанням, а можливо — варто спробувати попрацювати над стосунками.

Щодо сексу. Він не є гріхом, коли люди — хоча б на державному рівні — визнають себе як пару. Але займатися сексом до шлюбу — гріх, як не крути. Адже це передбачає можливість виникнення думок по типу «А навіщо мені сім’я, якщо можна отримувати тілесне задоволення без жодних зобов’язань?». Навіть якщо ви живете не брудним та нерозбірливим статевим життям, займаючись сексом з однією людиною протягом кількох років та перебуваючи з нею у стосунках, перед Богом ви є грішними.

Аборт — не завжди гріх вбивства

Робити аборт — значить скоювати вбивство. Проте якщо робиться він з показань лікарів, аби вберегти життя самої жінки, гріхом не вважається. Але ми маємо розуміти: плід, що розвивається, це вже є людина, яка має душу. І аборт є повноцінним вбивством, у якому вбивцями є безпосередньо мати, часом батько, і завжди — лікар. Я був знайомий з одним досвідченим гінекологом, який за життя зробив понад тисячу абортів. Якось ми говорили з ним про це, і з’ясувалося, що у дитини на тих тижнях, коли ще дозволяється аборт, починає збільшуватися пульс, коли мати говорить про аборт чи готується його робити.

Взагалі кожен лікар, який зробив багато абортів, підтверджує: це залишає відбиток — хворіють рідні, проблеми трапляються чи просто тяжко на душі

Знаєте, я завжди кажу: усі, хто говорить, що аборти варто роботи, напевно не хотіли б, аби їх матері зробили аборт. І чи хочуть ці люди, аби їх вбили у дорослому віці через те, що матір зараз не хоче, аби вони жили?

Церква не визнає гомосексуалізм

Церква ніколи не визнає ЛГБТ-спільноти. І це позиція не лише ПЦУ, так заведено у ВРЦіРО — Всеукраїнській раді церков і релігійних організацій. Ми завжди були проти такого поняття як гендер. Господь все ж недарма створив чоловіка та жінку, благословив їх на сексуальні стосунки та дітонародження. Союз має бути виключно між чоловіком та жінкою. У Священному Писанні неодноразово говорилося, що одностатеві акти є гріхом і мерзотою перед Богом. Апостол Павло взагалі говорить, що такі люди взагалі не можуть успадкувати Царство Боже.

Фото з архіву отця Павла

Важливо сказати, що церква не забороняє одностатеві стосунки. Двері нашого храму й ПЦУ загалом відкриті для всіх

І людина, яка має такий гріх, спокійно може прийти до таїнства сповіді, покаятися, а потім причаститися. Але попри те, що не забороняємо, ми продовжуємо наголошувати: гомосексуалізм є гріхом, адже він не передбачений буттям людини з початку її створення Богом. Є сучасні церкви — протестантські, наприклад — які цілковито приймають одностатеві стосунки, навіть шлюби схвалюють. Ці речі відбувались завжди в історії людства, просто про них не говорили. Але всі ми знаємо, за що Бог знищив Содом і Гоморру.

Бороду носити не обов’язково

У Старому Завіті Говориться про те, що Господь заповідав служителям вівтаря не зголювати волосся на голові. Чому? Бо тогочасні язичницькі жерці відпускали волосся на голові, на бороді, і, коли приносили жертви своїм язичницьким богам, на честь поваги відрізали усе волосся. Відповідно, священники намагалися бороди не голити, аби не уподібнюватись до язичників. У Новому Завіті нічого не говориться про бороду. Тож заборон чи навпаки настанов щодо носіння бороди немає. Причин того, що священники продовжують відпускати бороди, дві: по-перше, це данина історії та предкам, по-друге, кожен хоче чимось бути схожим на образ Христа.

Священник може випити пива

Духовні служителі є звичайними людьми. Не бачу об’єктивних причин свідомо вести аскетичний та бідний спосіб життя, якщо ти обрав біле духовенство і маєш дружину, дітей. Ми також часом можемо в ресторані пообідати, на машині поїздити та на пляжі влітку відпочити. Колись, пам’ятаю, випадок був: поїхали з родиною та друзями на Блакитні озера, я скупався та й випив пива безалкогольного. А як підвів очі — побачив здивовану парафіянку. Та чому дивуватися? Священники ж теж люди!

Бути священником — це ніби дороге хобі

Священникам не платять зарплати, нас не утримує держава. Усі гроші, що маємо, то виключно пожертви. Коли говорять «Ой, та вони, священники, мабуть, гроші лопатою!» — завжди дивуюся. Я навіть хрест собі сам купив — тисячі за три, як зараз пам’ятаю. Усі книги, вбрання, усе за свій кошт. Маю машину. Деяких парафіян це бентежить. Але ж не всі знають, що машина є подарунком батька. Дорогі речі у священників — то взагалі часто подарунки. Люди люблять віддячувати.

— О, до речі. Я часом читаю Цукр і хотів запитати: а ви ж також на пожертви, чи як їх там, живете? Вам же зарплати не платять?

— Живемо на донати — кажу. — На пожертви, виходить, так.

 

🤝 Підтримайте Цукр донатом, аби більше дізнаватися про сумчан, що живуть поруч

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.