Своє перше кохання вона придбала ще в студентські роки. Точніше їх було три: натюрморт, портрет і пейзаж. Згодом викладачка в Сумському державному університеті й художниця Римма Миленкова заснувала галерею BureauArt, основну місію якої вбачає у просвітництві через мистецтво. Цукр поспілкувався з мисткинею й дізнався про особливості роботи галеристки, з яких причин картини не можуть коштувати дешево і чому наше місто має той вигляд, на який ми заслуговуємо.
Що розповість сучасний арт
BureauArt — це невеличка галерея в затишному дворику на Воскресенській. Тут одразу відчуваєш, що ступив на територію митців: є місце для зустрічей, навколо мурали, а біля входу до приміщення — паркан, який частенько стає місцем для інсталяцій.
— Сучасне мистецтво, яким і займається наша галерея, не передбачає, що артоб’єкти обов’язково будуть викликати позитивні відчуття. Зазвичай у цих роботах — візуалізація проблем чи намагання знайти їхнє вирішення. Навколо нас — серія картин «Листи з Вавилону». Їх написав київський художник Олексій Малих.
Щоб їх створити, митець використав давню техніку левкасу. Раніше за її допомогою малювали ікони. В одній з робіт хтось може побачити ідола з Острова Пасхи, проте, ми не можемо бути впевненими, що саме такий сенс був закладений художником.
Усе це лише наші власні асоціації, викликані картиною
У суспільстві існує хибна думка, що художник живе лише натхненням. Звичайно, творець, який професійно цим займається, буде задоволеним, якщо до нього прийде муза. Однак, у більшості випадків — це врівноважена й спланована праця, втілення якоїсь концепції, серійність робіт, як ось цей проєкт, що експонується зараз.
Картини з викликом
Свою першу картину я придбала в 20 років. Це були роботи Бориса Данченка, в студії якого тоді навчалася. Оскільки заклад зачинявся, картини коштували недорого. На одній з них був зображений натюрморт, на іншій — портрет моєї улюбленої актриси, а на третьому полотні вчитель намалював весняний ліс.
Людина, і картина, яку вона купує — це завжди кохання, тому в моєму домашньому інтер’єрі все може змінитися на пів року або рік заради нового твору мистецтва
Вдома, так само як і в галереї, я постійно міняю експозиції. Коли в моїй колекції з’являється картина, яку називаю «новим коханням», то шукаю для неї місце, міркую, чи може вона розпочати соло в кімнаті, з якою із робіт може сусідувати, а із якою — ні.
Розумієте, сьогодні люди вже не привертають багато уваги через одяг, зачіски, аксесуари. Карантин дещо стер межі між нами, тому в однакових спортивних костюмах ми можемо зустріти когось освіченого й забезпеченого, або когось без освіти й роботи. На перший погляд, все виглядає однаково, утім, є речі, через які ми себе позиціонуємо.
Мені здається, що розкрити справжню сутність людини може її причетність до літератури або до мистецтва, коли про її характер розповідає те, що вона читає чи на яку картину дивиться, коли п’є каву.
Багато років тому існувала дуже примітивна концепція, але вона має сенс. На кухні повинен висіти натюрморт, у спальні — пейзаж, який заспокоює, а от вітальню має прикрашати дуже сучасна робота, що вказуватиме на статус свого власника. Я вірю, що в Сумах є багато освічених поціновувачів мистецтва, зокрема у сфері ІТ, й вони вже не шукають класичних натюрмортів, а зацікавлені в тих роботах, що несуть в собі виклики та є нестандартними.
Люди й птахи, яких немає
Професія галериста у великих містах існувала давно, я думаю. Просто раніше було більше державних галерей. Тут лідерські позиції тримала Національна спілка художників України, а вона, як правило, мала свої заклади в кожному обласному центрі.
Тепер формат змінився: галереї є приватними, державними, належать різноманітним культурним фондам
Звичайно, таке розмаїття зробило професію більш видимою. Загалом, дуже цікаво інтерпретувати твори мистецтва. На виставках художники завжди представляють якусь концепцію. Жодна експозиція не приймається лише як візуальний компонент, вона повинна бути розшифрована самим митцем. Дивно, але не завжди те, що закладає у свій твір автор, зчитується відвідувачами виставки.
Часто буває, що творці самі дивуються з того, які образи на картинах бачать глядачі. Нещодавно в нас була виставка Ірини Ганази. На її роботах відвідувачі роздивилися і людей, і птахів, і човни, тоді як авторка нічого такого не закладала. Тож для нас це велика загадка, насправді.
Роботи, які демонструються в «BureauArt», обов’язково продаються. У нас відбуваються аукціони, щоб за невисоку ціну люди могли дозволити собі придбати картину, яка припала до душі. Досить часто це є твори дуже відомих митців. Таким чином ми формуємо інститут колекціонування. При цьому сама галерея отримує лише невеликий відсоток від продажів.
Кілька тисяч за картину
Оцінка картини є дуже складним процесом. На початку своєї діяльності митець сам вираховує вартість робіт, але якщо він працює з артменеджером чи куратором, тоді його полотна вже оцінюють фахівці. Вони займаються підтримкою ціни, її регуляцією й підвищенням.
На цьому етапі художник зазвичай втрачає контроль за матеріальними процесами, й це, я вважаю, чудово, адже митець повинен займатися своєю справою
Відсторонення від фінансових питань дасть йому більше свободи та чесності. Замість того, щоб переживати за цінники робіт, він матиме час і сили для того, щоб вибудувати свій власний стиль. Окрема тема — це вартість матеріалів. Вони є дуже дорогими, тому на рівні Сум навіть невелика картина не може коштувати дешевше, ніж кілька тисяч гривень. Це просто неможливо.
Треба також враховувати скільки часу витратив художник на створення образу. Якщо це робота, що писалася цілий місяць й ми бачимо складні техніки, нашарування, які потребують висихання, керування фарбами, розчинниками, консистенціями, то маємо розуміти, що всі ці дії забрали чимало часу з життя митця.
Зараз ми порахували тільки прості моменти, які можна виміряти, але не врахували таланту і низки років підготовки до народження картини. Робота художника вимагає ознайомленості з усією історією світового мистецтва, і не тільки за допомогою ілюстрацій у книжках, а й особисто.
Якщо митець пройшов ці етапи, тоді його картини будуть написані кольорами, що здатні розказати безліч історій, навіть якщо глядач не знатиме концепції, якої дотримувався автор. Повірте, на полотнах професійних художників немає нічого випадкового, жодного сантиметру не існує без ідеї. Врегульованими є навіть патьоки, які нам здаються ненавмисними.
Найкращий мурал той, який не сподобався
Кожна галерея сама формує бачення своєї роботи. Місія нашого закладу — освіта через мистецтво. Ми проводили артрезиденцію, в якій брали участь художники з багатьох країн Європи, організовували лекції мистецтвознавців та колекціонерів, щоб сформувати в Сумах спільноту людей, які знаються на мистецтві.
У нас часто проходять різноманітні лекції, ми втілюємо проєкти, зокрема «community art», коли своє занепокоєння громада виражає за допомогою художніх практик, наприклад, створюючи мурали. Також співпрацювали з американським художником Мішою Тютюнником.
Нині маємо чимало інклюзивних та міжнародних проєктів, які завершаться реалізацією стінописів. Учасники навчань самі міркують, що саме вони хочуть донести всім навколо. На цьому етапі до них приходить розуміння: те, що з’являється в публічному просторі, обов’язково тягне за собою відповідальність.
Слова, написані на паркані, чи намальований мурал на стіні будинку — все це формує текст міста
За нього, так само як за картину, експоновану в галереї, необхідно відповідати. Через те мистецтво має величезний вплив на суспільство. Воно здатне зрушити щось наболіле з мертвого місця, тож дуже приємно, що в Сумах багато муралів.
Я жоден з них не обходжу стороною, бо всі стінописи гарні. Вони візуально змінюють місто й водночас змінюють нас. До речі, в Сумах є приклади масштабних малюнків, які не сподобалися містянам. Навколо них були скандали, заперечення, але я думаю, що саме ці мурали найкращі, бо провокують дискусії. Вони об’єднують спільноту, змушують її говорити та реагувати.
Те, що люди, можливо, почали писати петиції чи запити, означає, що свою функцію стінопис виконав на сто і навіть більше відсотків. Він став не просто візуальним задоволенням чи незадоволенням, а сколихнув людей, змусив їх відчувати причетність до міста. До слова, стінопис може бути тимчасовим явищем. Малюнок просто можна зафарбувати, якщо він когось не влаштовує. Це не дорого, насправді. Головне – який вплив має мурал на громаду.
Я вважаю, що місто загалом відображає той візуальний текст, який несе кожен з нас
Звичайно, некомфортно бачити несмак на вулиці, зокрема турбує усвідомлення того, що на більшість вивісок давали дозволи організації, які й повинні контролювати зовнішній вигляд обласного центру. Утім, на цьому етапі так і повинно бути. Мабуть, ми ще не готові в чомусь себе обмежити, аби вулиця була кращою, щоб текст міста був єдиним та узгодженим.
Який в банані сенс?
Ми зараз живемо в епоху змін і стаємо свідками незворотної цифровізації світу мистецтва. Можливо, пам’ятаєте подію, яка відбулася не так давно. Художник Бенксі продав на аукціоні свою паперову роботу, яку одразу ж перевели в цифровий формат, а оригінал знищили. Тобто людина купила вже цифровий варіант артоб’єкту, з якого неможливо зробити копію.
Ми не можемо сказати точно, яким буде мистецтво майбутнього, але зміни очевидні. Нині арт часто розглядають як інвестицію і, до речі, багато молодих художників у Сумах переходять в цифру, наприклад, займаючись ілюстрацією. Це скоріше плюс, бо відтак мистецтво стає більш різноманітним.
У нашому місті, до слова, дуже багато митців. Їх, мабуть, тисячі й вони дуже різні. Є ті, хто гуртуються в Національній спілці художників України, ті, хто мають радянську школу, академічне направлення, а також ті, хто працюють в сучасних жанрах і техніках. Дуже великим осередком, який об’єднує художників, є ленд-арт симпозіум «Простір прикордоння».
У місті є художники, які дотримуються традиційної школи, і, звичайно, багато тих, хто паралельно викладає в навчальних закладах. Таким чином митці забезпечують себе фінансово та уникають гострої конкуренції заради виживання.
Це дозволяє працювати в комфортних для них стилях і не підлаштовуватися під потребу покупця
Взагалі, зацікавленість до будь-якого мистецького об'єкта базується на двох основних речах: чи подобається він мені візуально й чи є прихильність до автора. Якщо художник цікава особистість, то це, звичайно, приваблює увагу.
Є дуже яскравий і відомий приклад: банан, приклеєний до стіни скотчем. Це була скульптура Мауріціо Каттелана. До того, як про неї всі дізналися, автор намагався відтворити цей фрукт з різних матеріалів. Шукаючи натхнення, він наліплював банан в усіх готелях, де бував. Ще раніше художник виставив у музеї золотий унітаз, як символ сучасного суспільства.
Розумієте, коли ми маємо уявлення, чим займається автор, з якими образами працює, наскільки скандальним він є, тоді й звичайний банан за 50 центів, приклеєний до стіни скотчем, отримує безліч сенсів
Мистецтво, яке не купують
Візуальне мистецтво знаходиться на складній межі між непрактичністю й дотичністю до розваг. Воно не є необхідністю, бо ми й без картини можемо сидіти у вітальні чи їсти на кухні. Роботи художників не потрібні нам для виживання. Просто це інший рівень, верхівка піраміди Маслоу, до якої далеко не кожен може дійти.
Це дійсно проблема, бо крім цього є величезна конкуренція серед художників. А ще існує мистецтво, яке є знаковим, але його майже не купують. Це той арт, що створює послання до суспільства, чи формує національну ідею. Ось ця проблема має бути вирішена різноманітними культурними фондами, які можуть фінансово посприяти такій творчості.
Якщо говорити про підтримку мистецтва на рівні міста, то перш за все, має бути концепція культурного розвитку, візія майбутнього. Нині ми бачимо якісь творчі ініціативи, які пробиваються «знизу». Яскраві тому приклади — «Чехов-фест», що частково фінансується, фестиваль джазової та органної музики, ленд-арт симпозіум.
Це кроки конкретних людей, які просять про підтримку. А коли в нас буде концепція культурного й мистецького розвитку міста, котра поєднуватиме найкращі світові ініціативи та проєкти місцевих артистів й художників, то буде чітко зрозуміло, чому варто жити в Сумах, і чому варто сюди приїжджати.
Вчитися, щоб приховати зміст
Досі існує думка, що художники здебільшого малюють для того, щоб на виставці показати свою майстерність, але ж картини митця, як правило, і є його єдиним хлібом.
У нашій галереї не часто лунає питання, скільки коштує картина, але нерідко звучить: «Це просто виставка, чи виставка-продаж?»
Для нас, як галеристів, таке чути дуже дивно, бо ми розуміємо: художник спеціально вчиться, інколи десятиліттями, щоб правильно композиційно та кольорово показати образ, щоб наповнити роботу прихованими сенсами.
Тому прикро, коли фінансово забезпечені люди, прикрашають свої квартири принтами й роботами, придбаними за безцінь. Чомусь вони не готові витрачати гроші на справжній живопис, той який буде формувати естетику навколо й демонструватиме рівень освіченості власника.
Хоч галерея «BureauArt» і невелика, але часто тут з’являються люди, про яких ми можемо сміливо сказати, що це генії сучасності. Спілкуватися з ними, бачити, що і як вони роблять — це моральні бонуси, які компенсують низькі продажі й відсутність підтримки з боку міста. Проте, можливість розширювати світогляд разом з талановитими людьми — це те, заради чого варто займатися цією справою.
Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проєкт Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.
