👨‍👩‍👧‍👦 Познайомилися через оголошення в газеті, а тепер виховують 10 дітей

Історія Олени та Сергія, які стали прийомними батьками

photo_2021-07-15_15-17-33 (2)

Олена Клюзова-Пономарьова та Сергій Гмиря познайомилися завдяки оголошенню в газеті. Прийомна донька Олени впізнала в чоловікові тата – і так почалася історія великої родини, в якій зараз живуть десятеро дітей. Про те, чому деякі діти народжуються серцем, чому давно не вірять у випадковості та як знаходять час для відпочинку – Олена та Сергій розповіли Цукру.

«Дві блондинки шукають порядного чоловіка»

Олена: Побачилися ми з майбутнім чоловіком дванадцять років тому. І сталося це після мого оголошення в газеті «Ваш шанс». Тоді зі мною жила моя старша дочка зі своїми двома дітками. І будувала я тоді великий будинок на кілька родин – для себе і для них. Взагалі у мене біологічних дітей двоє – син і донька, які народилися двійнятами. Коли мені було 39 років, мій перший чоловік загинув в автокатастрофі. І через рік я вирішила вдочерити Кароліну. Їй тоді було два рочки.

Коли Кароліна трішки підросла, років чотири їй було, вона почала просити у Бога кожного вечора, аби він дав нам тата. І одного дня вона мені й каже: «Поки що тата в мене немає, але скоро Бог його дасть. Він буде мене на таксі возити в дитячий садок». Вона словом «таксі» всі машини називала. А далі я пішла давати оголошення про продаж квартири, бо вже не вистачало грошей на будівництво будинку та кредити.

Тоді працювала на базарі як підприємниця – мала п’ять торговельних точок, одну з яких продала. Написала оголошення про квартиру, хотіла вже виходити з редакції, а мене щось не пускало. Якийсь внутрішній голос ніби мені говорив, що «дай оголошення і про себе».

Доплатила я ще 2 гривні на таке оголошення: «Дві блондинки шукають порядну людину, яка стане нам люблячим татом і чоловіком»

З усіх чоловіків, що мені телефонували, лише Сергій сказав, що він «не принц на білому коні». Я зраділа, що нарешті принци закінчилися, бо я сама ще та принцеса. Дві корони на сім’ю було б занадто.

IMG_1419

«Мамо, це він»

Олена: Я тоді дуже зайнята була, адже ще за дітьми доньки приглядала. Він дзвонить – а мені ніколи, я дітям картоплю смажу. Другий раз – я в Харків за товаром поїхала. І вже на третій раз він каже: «Я буду стояти з газеткою на зупинці, якщо не сподобаюся вам – то навіть не підходьте».

Сергій: Ви гляньте, яка вона зараз красуня, а уявіть, що це було 12 років тому! Стою на зупинці, як побачив її, думаю, куди мені. Вона ще як підійшла, то по роботі від телефону все відірватися не могла.

Олена: Зато він одразу побачив мене, яка я є.

Сергій: Погуляли ми трішки, а вона і каже: «У мене ще одне побачення сьогодні за цим оголошенням». Мені сумно стало. Їдемо в маршрутці, вона мене заспокоює: «Усе в тебе добре буде, знайдеш хорошу дружину. А якщо цікаво, приходь завтра у церкву Ковчег на службу».

Олена: Увечері він за нами з Кароліною приїхав машиною, привіз велику шоколадку. Після служби дружина пастора питає мене: «А це не біологічний тато Кароліни? Так він на неї схожий». Я відповідаю: «Точно не біологічний, але татом можливо і буде». Кароліна мені сказала по секрету: «Мамо, це він». Вона його впізнала. Через три тижні ми подали заяву, щоб одружитися.

Прийняти легше, аніж відпустити

Олена: Через якийсь час Кароліна стала вимагати братика собі на день народження. Не хотіла іншого подарунку. Говорила: «Там де мене брали, там і його візьміть». Вона чудово знає, що ми її вдочерили. Ми походили на відповідні курси, трохи зачекали – і нам соціальні служби запропонували одразу братика і сестричку. Нас попросили подивитися на дітей, щоб вирішити. Але що дивитися – діти, як діти. Це ж не груша, яку можна відкусити й спробувати на смак. Так до нас у сім’ю прийшли Віка та Андрій.

У той же період ми допомагали ще одній дівчині, яка дружила з моїми біологічними дітьми-двійнятами. Вона вже сама мала кількох дітей, коли чоловік залишив її на вулиці без житла. І ми поїхали в Харківську область забирати їх до Сум

Сергій: Приїхали, а вони навіть документів не мають, ні мама, ні діти – віддали їх під заставу в продуктові магазини, аби щось взяти в борг та поїсти. Ще пізніше виявилося, що вона вагітна третьою дитиною.

Олена: Коли ми приїхали до Сум і не змогли знайти цій родині житло, то я сказала, що вивантажували машину, і вони пожили в нас.

Сергій: Дітей оформлювали до дитсадка, а мама пішла здавати аналізи, щоб на роботу влаштуватися, і виявилося, що вона чекає дитину.

Олена: Кажу їй: «Що будеш робити?» – «Аборт» – «Який аборт?». Звісно, як віруючі люди, ми були проти. І з чоловіком взяли цю родину фактично на себе. І кілька років вони прожили з нами. Нам ця Лєна і її діти багато дали в тому плані, що коли вони від нас вже поїхали – я навчилася відпускати дітей, які були з нами довгий час. На курсах прийомних батьків нам говорили, що найважче буде дітей свого часу відпустити – і це була ніби можливість прожити такий момент.

Прийняти дитину з усіма її проблемами – а ви ж розумієте, що діти йдуть з неблагополучних родин – дуже легко. Відпустити – ось справжнє випробування

IMG_1117 (1)

Відкрили сауну і назбирали на море

Олена: У нас були певні фінансові труднощі, бо не одразу після того, як прийомні діти потрапляють до сімейного будинку, держава починає робити виплати – має пройти кілька місяців. І ми тоді по знайомих поширили інформацію про мінімальну ціну в нашій сауні, якої в Сумах і нема – аби на вторговані кошти могли покрити всі поточні потреби дітей. Зараз навіть до 150 гривень ми підняли ціну, а тоді взагалі по 100 за годину просили. І навіть на море назбирали. Тому що того прожиткового мінімуму, який платить держава, вистачає на те, щоб одягти та погодувати.

Сергій: А вони ще й ростуть! У нас зараз шість пацанів – ви уявляєте, скільки одягу вони здатні за літо зносити?

Олена: Після Віки та Андрія з’явилася у нас ще одна дитина. Валю ми взяли дорослою, їй вже 16 виповнилося. Вона у нас з родини біженців із Торезу. Бабуся померла від раку легенів. Валя два роки в нас пробула, а потім пішла навчатися на перукарку.

Сергій: І візажистку. Коли їй виповнилося 18 років, вона прийняла рішення піти від нас.

Олена: Валя пішла, а за нею відразу ми взяли теж вже доволі дорослого хлопця.

Сергій: Буквально наступного дня нам подзвонили, щоб ми їхали за Дімою. Діма йшов до нас через свого братика, якого ми теж прийняли.

Олена: Так, Артема. Скажу чесно, зараз Артем не з нами перебуває, він деякий час буде лікуватися, йому потрібна допомога лікарів. На жаль, ми зрозуміли, що без цього вже зараз не обійтися. Коли з нами на морі була моя біологічна донька Настя, яка має психологічну освіту і червоний диплом, вона спостерігала за Артемом і переконала нас звернутися до лікарів, не затягувати з цим. Мені часом радили відмовитися від Артема, але я на це піти не можу – я буду відчувати, що я зрадила дитину. В його кімнаті стіни зараз в дірках – це він все зробив олівцем або ручкою. А на його ліжку ви можете знайти сліди від зубів – погриз дерево.

Прийомну дитину треба полюбити

Сергій: Вибрати дитину «на свій колір і смак», як то кажуть, у вас ніколи не вийде. Як нам на курсах прийомних батьків пояснювали: уявіть магазин за п'ять хвилин до закриття, і вам потрібно терміново купити костюм. А потім ти приходиш додому – а воно щось не те. І що далі робити?

Олена: Люди різні версії висувають: повішу в шафу, може пізніше схудну, подарую подрузі, повернуся в магазин та обміняю. Але ж це не костюм, а дитина. Ви не можете замовити собі «дівчинку з білим волоссям і блакитними очима» та отримати той результат, який ви собі нафантазували.

Сергій: Кароліна хлопчика хотіла, а в «нагрузочку» прийшла і дівчинка. Пам’ятаю, з Липової Долини прийшли люди до наших соцслужб і кажуть: «У нас хлопчики є, нам би ще дівчинку. Порекомендуйте когось».

Олена: А в підсумку вони ще двох пацанів взяли до себе. Прийомну дитину треба вміти, даруйте за тавтологію, приймати, вміти полюбити. Якщо біологічних дітей мама любить просто тому, що вона мама, а тато – тому що він тато, то нам потрібно вчитися. А ще – постійно завойовувати любов дітей. Взимку Ромка у нас руку зламав, це йому вже шість років було. Падав з двоярусного ліжка в дитсадку. І ми лежали з ним у лікарні удвох. І ви знаєте, інші діти тоді відчули, що мами вдома немає.

photo_2021-07-15_15-17-33

«Беремо!»

Сергій: Вмовляти мене на таке життя не довелося. Ініціатива ж взагалі щодо прийомних дітей від мене пішла – так Кароліна в нас з’явилася, тобто я її вдочерив. Хто ж знав, що ми на цьому зупинитися не зможемо? Ще до того, як стати прийомною родиною, були в Алупці в таборі для чоловіків та дружин.

А потім якось дружина моя прокидається після цього табору і каже: «Бог дасть нам будинок і багато дітей». І через два дні нам телефонують і кажуть, що в Запоріжжі є будинок сімейного типу при церкві вже готовий, лише потрібно переїхати та оформити на себе дітей.

Але я ж сам сумський, мене лише переїзд лякав. А ще через день-другий нам уже з Сум телефонують: «Нам треба з вами поговорити». І розказали нам про цей будинок на вулиці Оболонській. Запропонували сюди перебратися і взяти ще діток. Дали нам вечір, аби подумати, а на ранок ми мали вже дати відповідь. І зразу нам чотирьох віддали. Телефонують із Запоріжжя, а ми їм: «Вибачте, тут нас діти вже мамою і татом називають».

Олена: А потім тільки з моря повернулися, я 12 годин за кермом була, хотіла відпочити кілька днів. А тут телефонують і ще двох дітей пропонують взяти терміново – а він стоїть поряд: «Беремо!». Ось так і відпочили.

Сергій: І як їх стало більше, то з’явилася між ними й конкуренція, і певні такі ревнощі – вони стали себе краще поводити. Так що воно в цьому плані на користь пішло. А потім як вони здружилися остаточно, так стало взагалі все дуже добре.

Я лише переживав, що мені за законом працювати не можна буде, а як з’ясувалося, що це не перешкода. Я ж іще працездатний, ходжу на «Хімпром», а ще пенсію маю

Олена: Я теж лише на карантині закрила свою підприємницьку діяльність, а до того в мене на ринку три точки до останнього працювали.

photo_2021-07-15_15-17-32

Дев’ять різних чоловіків татом називав

Олена: У статусі прийомних батьків ми перебуваємо фактично лише сьомий рік. Останні хлопчик і дівчинка, яких ми забрали до нас – їм 15 і 14 років. І не так давно з’явився їх рідний батько. Діти не хотіли його бачити, тому що вісім років він взагалі не з’являвся. Я попросила дати шанс цьому татові. І він почав до нас їздити й дуже добре з дітьми здружився, і по 100 доларів їм подарував, картоплю копав, он і Сергій досі носить теплий спортивний костюм, який цей тато йому купив.

Сергій: Я запропонував до тих 100 доларів додати трохи та купити дітям класні велики. Або не просто жуйки-цукерки були, а добра пам’ять про батька залишилася. І ніби ми відчували, що щось станеться, і ця пам’ять дітям знадобиться скоро…

Олена: Подробиць розповідати не буду.... Я тоді вийшла до дітей, розповіла їм, що сталося, поплакали. Одним словом, діти не встигли віднайти свого батька знову, як його втратили назавжди.

Сергій: А взагалі їх у нас четверо діток з однієї сім’ї. У них різні батьки, а мама була одна. Даня – найстарший із них. Якось він сказав: «За вісім років я дев’ять різних чоловіків татом називав». Уявіть, яка історія в цих дітей, довго можна розповідати.

За законом зустрічі з рідними мають відбуватися так: ми повідомляємо соцслужби й рідним дозволено бачитися з дітьми в нашій присутності. Якщо ми бачимо, що такі зустрічі добре впливають на дитину – то чому б їх не продовжити?

Зараз наша Віка поїхала, наприклад, у Шостку – там вона в гостях у тата і бабусі своїх.

Олена: Кароліні нашій буде в серпні 18 років, і за законом нам до будинку потрібно буде когось на її місце вже взяти. І справді інколи хочеться попросити у Бога дівчинку, бо в нас шестеро пацанів зараз. Але вже як буде.

«А ми на морі»

Олена: Ми з чоловіком, наші десять дітей, біологічна моя Настя і мій онук – таким складом ми зазвичай їздимо відпочивати. Уявіть собі, скільки лише квитки можуть коштувати?

Сергій: На Чорне море їздили нашими двома машинами, в нас кожна на 7 місць розрахована.

Олена: Артема дуже хотіли взяти з собою, навіть всіх умовила. І з самим Артемом домовилися, що він буде за свою поведінку просити пробачення в інших дітей, буде добре себе поводити. Але це не спрацювало, на жаль, на морі ми переконалися, що поки його поведінка потребує корекції.

Сергій: Влітку трохи зможемо перепочити – скоро діти роз’їдуться по таборах, залишаться тут Кароліна та Андрій маленький.

Олена: Ми обов’язково маємо слідкувати за своїм психологічним станом, тому що вигорання трапляється – і його потрібно враховувати та боротися з ним. Вдячні психологам, які з нами працюють, соціальним працівникам, що допомагають нам і нашим дітям. Без них було б значно важче.

Розмальовка по номерах

Олена: Усі діти добре знають, що ми до кінця їх будемо захищати – хоч у школі, хоч вдома. Якщо десь відбувається те, що зараз називається словом «булінг» – ми за кілька хвилин там будемо. У нас дві машини – швидко доїдемо і пояснимо, чому цього робити не можна. А якщо навіть кров потрібно буде віддати, то тато Сергій у нас донор, йому до цього не звикати. І ми дітям пояснюємо, що коли щось трапиться – кров тато здасть кожному з них.

Знаєте, є такі розмальовки по номерах – ти розмальовуєш їх шматочками, а тоді бачиш всю картину. Так і з дітьми нашими

Сергій: А на мій день народження ми взяли чотирьох діток з однієї сім’ї. Ми так не планували – просто соцслужби на цей день призначили. Телефонують, а я їм: «Це ж у нас якраз така дата в родині» – «То перенесемо?» – «Ні, це якраз свято буде, і одразу подарунки!»

Олена: Кажуть, що прийомні діти – це діти, що народжуються самим серцем. Одні народжуються під серцем, а інші – серцем. Тож вони у нас такі – невипадкові.

Подобається читати Цукр? Ми збираємо кошти, щоб робити місто Суми кращим, створюючи тексти про події, що змінюють, та людей, які живуть поруч. Твій фінансовий внесок від 50 гривень допоможе розвитку локального видання та рідного міста.

Подобається читати Цукр? Ми збираємо кошти, щоб робити місто Суми кращим, створюючи тексти про події, що змінюють, та людей, які живуть поруч. Твій фінансовий внесок від 50 гривень допоможе розвитку локального видання та рідного міста.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.