Сумчанина Михайла Гриня знають як організатора поїздок на Сорочин Яр, власника «Tribuna Park», організатора концертів, велопокатушок та інших заходів. Але мало хто знає, що вже у 19 років він займався вантажними перевезеннями для великих компаній, а до цього у школі продавав косметику своїм однокласницям. У розмові з Цукром він розповів про свій шлях підприємця та свій життєвий принцип — «Очі бояться, а руки роблять».
Половина руки в помаді, а інша в тінях
Пам'ятаю свій перший підприємницький досвід: я навчався у школі, а на комп’ютері зламався вінчестер. Батько дав мені гроші, я придбав новий, повернувся додому, але нічого не працювало. Тож мені за гарантією повернули кошти, це було приблизно 320 гривень. Я спитав батька: «Можна ці гроші на розвиток бізнесу взяти? Я буду їздити до Харкова, купуватиму там косметику та парфуми, і потім продаватиму своїм знайомим». Тато погодився.
Так я почав їздити до Харкова вечірнім потягом на «Нічний барабан» і скуповувати там косметику популярних на той час брендів. Приїжджав у Суми та продавав знайомим, маминим подругам, однокласницям. Ці 320 гривень я відбивав, а те, що заробляв — витрачав на розваги.
Насправді це була дуже прибуткова історія, бо ти купував пудру за 15 гривень, а продавав за 40 чи 50 гривень
А ще це був перший досвід прямих продажів. Я тоді брав кальян, йшов до театру імені Щепкіна чи Ювілейного, де тусувалася молодь. Там розмовляв, веселився, і розповідав про косметику, яку продаю. Коли повертався додому, то половина руки була в тінях, інша половина в помаді, адже показував зразки на собі.
«Обговорю це питання на Раді директорів»
На першому курсі я був діджеєм в БК «Фрунзе». Згодом це все затягнулося в музичну історію. Потім був КВН, і більша частина навчання в мене проходила в актовій залі, а не на парах. Коли вступив на магістратуру, то вже офіційно став ФОПом, аби здійснювати підприємницьку діяльність.
Мій перший рід діяльності — це вантажні перевезення. Моя знайома із Києва розповіла, що на цьому можна класно заробляти. Мені було лише 19, але я вирішив спробувати. На початку набивав клієнтську базу — це був холодний «прозвон» людей. Я відкривав список підприємств України та пропонував свої послуги. Коли телефонував, то взагалі не сильно розумівся у сфері перевезень, тож міг плутатися у термінах.
Коли виникав якийсь спірний момент, і я не знав, як відповісти, то говорив: «Давайте я на Раді директорів це питання обговорю і вам передзвоню». Клав слухавку, сидячи вдома за комп’ютером та в халаті, і шукав інформацію в інтернеті
Це були посередницькі послуги, і я думаю, що якби зараз почав цим займатися, то це принесло би більший успіх. У 19 років є величезні страхи та нерозуміння, як все влаштовано. Наприклад, є замовлення щодо перевезення вантажу на мільйон гривень. Лише потім ловиш себе на думці, що не дай Боже з цією машиною щось станеться, і ти не розумієш, хто нестиме за це відповідальність. Але що з продажем косметики, що з перевезеннями, це була історія, коли хтось зі знайомих говорить «от класно було б таким займатися», і я починав пробувати.
Перший велопрокат та вкрадений велосипед
У 2013 році я вперше сів на велосипед. Це було в Харкові, а коли я повернувся до Сум, виявилося, що в нас немає прокатів, тож я вирішив відкривати власний. Увесь цей час я паралельно займався діджеїнгом. На ці гроші я жив, а на заощадження відкрив свою точку. На перший велопрокат тоді знадобилося приблизно 25 000 гривень.
Ми з подругою вибрали місце, зробили невеличкий ремонт і закупили велосипеди. Зараз я вже розумію, що відкрилися на непрохідній вулиці, і через це велопрокат був не сильно популярним. Потім ми переїхали ближче до нічного клубу «Astoria», і справи пішли вгору.
Пам'ятаю, була ситуація, коли чоловік узяв велосипед, залишив паспорт, і не повернувся. Це було неприємно, але тоді я зрозумів, що в цій сфері можуть відбуватися подібні речі. Спочатку засмутився, а наступні роки, коли ми закупляли двоколісних, то закладав одразу в ціну, що два велосипеди за сезон у нас точно вкрадуть, і ми їх не зможемо повернути.
Перший рік ми проводили велоквести, тому двіжуха велосипедистів дізнавалася про нас після цих заходів. Потім почали робити велотури, а пізніше нічні велопробіги. Перший був взагалі спонтанний, ми зібралися проїхатися нічним містом із друзями, і так вийшло, що люди до нас самі приєдналися. Так назбиралося 40 чоловік. Згодом ми вже цілеспрямовано організували нічні велозабіги, і почали таким чином збирати людей довкола.
Один захід перекриває інший
Я свого часу багато їздив на фестивалі в інші міста, і розумів, як цього бракує в Сумах. Тому, коли в нас вже була певна довіра людей, ми почали проводити різні заходи. Перший фестиваль організували на Блакитних озерах. Зібрали сцену, поставили колонки, запросили діджеїв, і провели фестиваль фарб Холі. Людей на нього прийшло чимало.
На подібних заходах завжди є велика кількість витрат. Буває, що в день фестивалю ти підіймаєш голову, а на вулиці похмуро та передають дощі. А в тебе замовлена апаратура, проплачена реклама, логістика артистів та їхні гонорари. Ми зазвичай ставили бар на фестивалях, отримували з цього гроші, і це виводило нас у нуль.
Пам’ятаю був один фест, де ми зробили все максимально чітко та круто, але попали на 15 000 гривень, а через місяць провели пінну дискотеку, і куражнулися на 20 000. Це нормальна історія, коли в тебе один захід іде в мінус, а інший — в плюс. Ти маєш бути до цього готовим
Але якщо проводити заходи без будь-якого бажання підняти культурний рівень міста, то люди перестануть ходити на подібні івенти. Ми тоді не розширюємо людям горизонти, якщо думаємо лише про гроші. Тож для мене важливо організовувати щось класне та корисне.
Люди просили щось організувати
Коли ми робили велозаходи, то з'явилася велика кількість людей, які нам довіряли. Вони були готові з нами двіжувати, тож я запропонував поїхати на Сорочин Яр, щоб покататися на лижах та сноубордах. Якось так вийшло, що люди реєструвалися та скидали гроші, і я не помітив, як їх стало багато. У нас набилося 110 учасників на один день.
Тут почалося найцікавіше — треба було знайти спорядження за нормальними цінами. Я зателефонував до прокату в Харкові та сказав, що нам потрібне все їхнє спорядження. А мені відповіли: «А ми все не дамо, треба залог нереальний». У кінцевому результаті спорядження шукали довго, і взяли у трьох різних місцях.
Коли приїхали, почався повний хаос, адже ніхто не розумів, як усе відбувається. Ніхто не робив розрахунку, що організувати велозахід на 110 людей і зимову поїздку — абсолютно різні речі. Я це усвідомив, коли ми вже під’їжджали до Сорочиного Яру. Хоча як організатор той досвід я згадую як узагалі «люту діч», людям все ж дуже сподобалося. Після цього я почав займатися такими поїздками регулярно, і згодом люди попросили: «А давайте зробимо тур у Карпати?». І на восьме березня ми поїхали до Карпат, зняли весь готель, забили весь автобус. Так почалася ще одна історія з подорожами.
У таких поїздках завжди є ризики, адже ти не просто перепродаєш чийсь тур, і отримуєш свої 10-15% комісії, а організовуєш його самостійно. Ми ніколи не жили в поганих умовах, ніколи не економили на харчуванні. Я завжди пояснював, що ми будемо їсти та жити нормально, бо з вами їхатиму я.
За той час ми організували понад 50 поїздок, плюс були тури за кордон. Було таке, що я в Карпатах жив, і до мене приїжджали різні групи, а я залишався на місці. Тобто двигуном для мене завжди були люди. Вони питали: «А може на рафтинг? Міша, ти не хочеш організувати?». І ми їхали на рафтинг. Так само з поїздками в Чорнобиль. Тобі телефонували, питали, і ти починав це робити.
«Tribuna» розпочалася з різдвяної ярмарки
У кожному європейському місті, яке б ми не відвідували, всюди був класний різдвяний ярмарок. Тепле світло, затишні будиночки, запах глінтвейну. Це виглядало класно, і я задумався, чому немає нічого схожого в Сумах. Такого формату сильно не вистачало в місті, тож ми вирішили відкрити на Ювілейному «Tribuna Park». Це було у 2018 році.
Тоді наш перший зимовий сезон минув дуже класно, хоча ми вклали не так багато ресурсів — повісили лампочки та зробили всього кілька фотозон. Та і снігу було нормально. Перший рік ми на Трибуні робили якісь мінімальні декорації, а коли полізли шукати цінники на новорічні скульптури, які бачили в інших містах, то дуже здивувалися.
Тоді в мені прокинулась якась раціональна жадібність, тож ми вирішили самостійно виготовляти декорації, хоч це й було дуже складно. На велику кулю, яка так сподобалася людям, пішло до кілометра гірлянди. І треба було через кожні 30-40 сантиметрів закріплювати її стяжкою, а потім обрізати.
Також ми почали виготовляти декорації на продаж. Наприклад, у 2021 робили для Тростянця зимові інсталяції, плюс у нас були приватні замовлення. Цього року, якщо наше місто замовить декорації, на що ми сильно сподіваємося, то можливо ми й «Tribuna Park» відкривати не будемо. Бо хочеться робити вже ярмарок міського масштабу, і є велике бажання створювати різдвяну атмосферу не лише в одному місці.
«Tribuna Park», як би це не виглядало, взагалі не про гроші. Можливо зі сторони все виглядає красивіше, ніж є насправді
Торгувати шкарпетками чи відкрити магазин з білизною набагато вигідніше, ніж робити те, чим ми займаємося. Але для мене важливо, аби бізнес мав якусь соціальну місію. Хтось повинен показувати приклад та змінювати місто. Так, ця сфера нереально складна, це постійний емоційний тиск, особливо в момент карантину. Але цим же має хтось займатися.
В основному все тримається на віддачі від людей, які говорять, що ми молодці та класні. У ці моменти розумієш, що робиш щось не даремно, коли отримуєш позитивний фідбек. А ще ми створюємо простір, де люди можуть почувати себе вільно. У цьому мені допомагає моя дівчина Ілона, яка часто залишається поза увагою, але докладає багато зусиль для нашого проєкту.
Новий бар на Воскресенській
Часом люди питають: «Коли ви вже свій заклад відкриєте?». Ми планували зробити щось велике і масштабне. Цього року я ставав на бар у «Tribuna Park», і кайфонув від спілкування з людьми. Я помітив, що не вистачає такого закладу, де є барна стійка, і люди могли б спілкуватися один з одним. У нашої аудиторії є певний запит на неформальне місце, де можна зустрітися та поговорити, тож ми вирішили відкрити свій бар.
Плануємо все доробити до кінця жовтня, зараз чекаємо меблі, а ще залишилося зробити косметичний ремонт. Усього в нас буде два зали. По формату будемо орієнтуватися на відгуки людей, але точно не будемо робити там дискотеки. Я досі не до кінця розумію, чи буде в нас голосна музика чи тиха. Це все зрозуміємо з реакції людей. Перед відкриттям проведемо ряд заходів, де будемо тестувати, що краще вписується по атмосфері в наш дизайн і формат.
Мій друг завжди говорив хорошу фразу: «Очі бояться, а руки роблять». І я для себе знайшов ідеальну характеристику того, чим взагалі займаюся по життю
