Упродовж 24 років до крейдяних пагорбів Могриці з'їжджаються художники з різних куточків України. Ця земля для них — наче білий аркуш, який спонукає до діалогу й творчості. Прикметно, що поруч з мистецьким простором уже виросло ціле покоління мешканців села, для яких ленд-арт став чимось звичним. Водночас незвичним є той факт, що для місцевих жителів і для митців симпозіум розпочався з різних подій.
Цукр відвідав цьогорічний «Простір покордоння» й довідався, навіщо консервувати туман, який зв’язок між артпростором на крейдяному плато й Сальвадором Далі та з чого, зрештою, все почалося.
Мистецтво, що існує дві хвилини
На думку жителів Могриці ленд-арт симпозіум розпочався з ями. Одного разу засновниця «Простору покордоння» Ганна Гідора випадково підслухала розмову двох місцевих парубків:
— А що це тут таке, — запитує один з них.
— Та ти, що не знаєш — це ж ленд-арт!
— Шо, оця яма? — перепитує здивовано товариш.
— Звичайно! З неї ж усе й почалося!
«Преміщення» — саме так називається об’єкт, що став предметом обговорення. Його ще у 2018 році створив київський художник. Він викопав ідеально прямокутне заглиблення й помістив у нього сухе дерево. Упродовж трьох років яму поливали дощі, засипали сніги, вона обсипалася й обростала рослинами, словом постійно видозмінювалася.
Утім, із самим автором ями я познайомлю вас трохи пізніше, а поки мене зустрічає координаторка симпозіуму Вікторія Бронза. Повз дивні дерев’яні композиції йдемо до її «офісу» — синьо-жовтого намету, який помітно виділяється на загальному тлі резиденції митців.
— Коли мені поставили цей намет, усі жартома запитували, чи не приймаю я часом тут в армію, — розповідає Вікторія. — Взагалі, митці на симпозіумі дуже різні: хтось займається відеоартом, хтось перформансом, хтось живописом, графікою, скульптурою чи навіть звуком. Тут потрібно взаємодіяти з ландшафтом, довкіллям, а це — новий погляд на світ навколо, на себе і на свою творчість. Художникам хочеться сюди приїжджати, бо це змінює їхній звичний ритм життя, але це моя суб’єктивна думка, — уточнює координаторка.
— Для мене головна специфіка симпозіуму в тому, що Могриця — це простір свободи. Більшість майстрів живуть в Києві, Харкові, Сумах, Вінниці чи Львові. Ці міста формують свої правила життя: ти маєш постійно працювати, кудись їхати, а тут відбувається перезавантаження. У Могриці кожен обирає свій ритм: хтось любить прокинутися о п’ятій ранку, щоб зустріти світанок на кар’єрі, а хтось навпаки — всю ніч дивиться на зірки.
Графіка роботи як такого немає: дехто впродовж тижня днями й ночами блукає кар’єром, пагорбами чи лісом, а потім за два дні робить свій артоб’єкт, а інші одразу розуміють, що саме хочуть створити, й працюють над задумом упродовж усієї резиденції. Однак у нас є й спільні події — це сніданок, обід, вечеря, а наприкінці дня ми зазвичай збираємося на обговорення в «колі друзів», — у цей момент координаторка вказує на центральну частину ландшафтного парку, де розташувалися місця для сидіння, оточені стовбурами дерев.
— Ще ми сортуємо сміття й не користуємося одноразовим посудом. Тим самим показуємо, що не є тут господарями й готові до співпраці з природою. У самому форматі симпозіуму щороку з’являються новації. Нині — це запровадження відкритого конкурсу для митців, охочих потрапити на резиденцію.
Це зробили для того, щоб на «Просторі покордоння» з’явилися нові художники зі свіжим поглядом на ленд-арт. А ще ми стараємося вносити об’єкти учасників у каталог, бо одні роботи залишаються тут, а інші тимчасові. Це така дуже характерна риса цього напряму: мистецтво може існувати дві хвилини, тож дуже важливо все документувати чи знімати на відео.
Вікторія знаходить у бібліотеці резиденції велику й важку книгу «Мистецтво довкілля», а в ній — зображення чи то художника, чи то чарівника, який консервує туман, що здіймається понад річкою.
— Ця робота круто ілюструє ленд-арт в цілому, — каже Вікторія, — адже саме ти є автором конкретного моменту, коли ловиш невловиме й робиш неможливе.
Бездоганний матеріал
Могриця — це монументальна, грандіозна лабораторія для роботи художників, лендартистів і формерів. Ця земля дуже різна: тут є Псел, невеликі заплави, унікальні луки, є дуже складний малюнок пагорбів, ну, і візитівка регіону — крейдяний кар’єр.
Так вважає Єгор Анцигін. Саме він колись створив ту саму яму, з котрої, за версією місцевих жителів, все й почалося. Нині він збирається її переосмислювати й досліджуватиме вплив часу на природні елементи й матеріали. На «Просторі покордоння» митець вп’яте. Цього разу в ролі модератора й учасника окремої кураторської групи.
Тема цьогорічного симпозіуму — «Бездоганний матеріал». Це може бути крейда чи вітер, але головне, щоб художники знайшли ідеальне застосування тій сировині, з якою працюють, й створили з неї мистецтво.
— Взагалі цей простір заснований на тому, що художник взаємодіє й вибудовує стосунки з довкіллям. Він дивиться на пейзажі, говорить з ними, намагається їх відчути, а потім — створити артоб’єкт, перформанс чи відеороботу, яка буде вести діалог з цим місцем, — зазначає художник.
Суть розмов митців і довкілля частково можна зчитати прямісінько на території наметового табору, який розташувався поблизу музею просто неба. Деякі експонати мають гігантські розміри, їх видно навіть з космосу, але ти не побачиш їх, якщо не матимеш підказки, куди саме спрямувати погляд.
— У першу чергу на одному з крейдяних пагорбів треба роздивитися тільця, що несе між рогами сонце, — каже Єгор. — Його досить давно створила засновниця фестивалю й відтоді щорічно турбується про цей об’єкт.
— Далі переводимо погляд на прапори. Кожен з них символізує один з місяців року. У такий спосіб ми говоримо про тісний зв’язок між локальною українською культурою й стихіями, порами року, сходами й заходами сонця. Це пов’язано з тим, що колись був знайдений глек давньоруських часів з орнаментом з 12 елементів, а називалися вони червень, липень, серпень і так далі.
— От тільки уявіть, скільки часу пройшло, а наша мова, як носій культури, не змінилася, — щиро дивується лендартист. — Роботи, котрі ви бачите довкола — це об’єкти окремих художників. Увесь цей ландшафт називається «ПісляСад», бо композиції створені з аварійних і сухих дерев.
— Здається, що все це дуже органічно поєднується з могрицькими пейзажами, — зауважую я.
— Це через те, що об’єкти нічому не заважають, вони поступово розчиняються в середовищі, а якщо митець і робить якісь привнесення, то він потім їх демонтує, — відповідає Єгор. — Утім, симпозіум — це не лише простір для митців. Пересічним громадянам він дає зрозуміти, що мистецтво навколо нас — вільне і його не можна обмежувати галереями, музеями чи магазинами. Воно існує, як повітря довкола. Коли людина оглядає об’єкти ленд-арту, то має можливість переосмислити своє ставлення до природи.
Пліт, що дрейфує у морі
— Усе почалося з Сальвадора Далі та з молодіжного мальовничого пленеру, який поступово рухався до ленд-арту, — розповідає засновниця «Простору покордоння» Ганна Гідора. З кураторкою симпозіуму ми зустрічаємо на крейдяному плато.
Вона саме працює над своїм артоб’єктом. Чесно кажучи, його масштаби вражають: на схилі працює великогабаритна техніка, за допомогою якої дерев’яні колоди складають одну на одну. На білому фоні конструкція скидається на величезний пліт, що дрейфує у морі.
— Територія, на якій ми з вами зараз знаходимося — це скіфське городище, — розповідає мисткиня, коли запитую її про те, що тут відбувається. — За часів Київської Русі поблизу цієї місцевості йшла гілка Шовкового шляху, а наша держава охороняла каравани, які нею рухалися.
— Саме тому на цій території археологи знаходять такі собі землеробні календарі, які вказують на дні рівнодення, підказують, коли сіяти й жати. Ось тут ми хочемо створити щось схоже на сонячну обсерваторію, яка має нагадувати людям про давні часи.
— Якщо говорити про те, як зароджувався симпозіум, — розповідає Ганна Гідора, коли ми спустилися до наметового табору, — то, варто згадати покійного директора училища культури й мистецтв Леоніда Власенка. Якось він побував в Іспанії на віллі Сальвадора Далі. Публіка довго чекала на появу маестро, а коли художник нарешті вийшов, то всі побачили на ньому білий фрак, по якому розтікалася яєчня.
«Перепрошую, що так довго не виходив, — звернувся він до присутніх, — ніяк не міг знайти пляму, яка б пасувала до костюма»
— Після цього перформансу очільник училища став більш відкритим до сучасного мистецтва, й дозволив нашим студентам активно розвиватися в напрямі ленд-арту. Ми почали розвивати локацію з керамічного пленеру для молоді. Згодом на захід почали приїздити досвідчені художники, які займалися мистецтвом в довкіллі.
Наші сумські студенти теж не стояли осторонь, а включилися в роботу, вони співпрацювали з дорослими майстрами й втілювали щось своє. У якийсь момент наші творчі хлопці й дівчата роз’їхалася різними академіями, але згодом вони привезли на лен-дарт усіх своїх однокурсників, відтак у нас з’явилася ціла студентська лабораторія для вищих навчальних закладів.
Сьогодні наш симпозіум є міжнародним. Цьогорічний захід відвідало понад 90 митців та дослідників культури з різних куточків України. Упродовж п’ятнадцяти днів вони досліджують тутешнє довкілля, створюють мистецькі проєкти, спілкуються між собою, — підсумовує Ганна Гідора.
Навіщо митцям куратори
— Художники — люди самодостатні, вони самі генерують свої ідеї, але іноді потрібно, щоб всі ці задуми хтось об’єднав, спрямував їх у якесь русло і щодо концепції, і щодо пошуку найкращої форми, — говорить мистецтвознавиця з Києва Наталія Маценко. У складі кураторської команди симпозіуму вона працює четвертий рік.
— У Могриці останніми роками зробили, як на мене, дуже зручну систему, де є кілька кураторських груп. Кожна з них має свої методи роботи з митцями, тому відбувається колективна взаємодія.
— Мене захоплює те, що знаходжуся всередині процесу: від народження задуму і до його втілення. Саме цим резиденція і відрізняється від просто виставки, бо ти не лише глядач, а співучасник усього, що тут відбувається.
«Простір покордоння» відіграє велику роль у популяризації ленд-арту, який чомусь, не зважаючи на прекрасні українські ландшафти, є не настільки популярний, яким міг бути. Країна має лише кілька таких симпозіумів, які відбуваються систематично, і резиденція поблизу могрицьких схилів є однією з ключових. Та й вона, не зважаючи на більш ніж двадцятилітню історію, ще недостатньо відома широким колам осіб, — підсумовує Тетяна й пропонує познайомитися з американським гостем симпозіуму.
Не двері й не портал
Клеменс Пул живе й працює в Нью-Йорку. «Простірі покордоння» він відвідує вже вдруге.
— Могриця гарно на мене впливає. Це ніби робоча відпустка, — розповідає він. — Я тут повністю офлайн, у мене немає комп‘ютера під рукою, тож можу генерувати нові ідеї. Минулого року я брав участь в колективному проєкті, який тестував ленд-арт з моральної точки зору й оцінював, чи не наносять митці своєю творчістю шкоди навколишньому середовищу. Ми створили гру, під час якої були розшуки порушників та їх арешти.
— Зараз я міркую над ідеєю невеличкої скульптури й паралельно обдумую проєкт, що досліджуватиме раціональне використання земельних ресурсів, — говорить Клеменс Пул і йде вдосконалювати свої напрацювання. Я ж прямую на крейдяне плато, щоб уповні відчути нашарування часу, культур й насолодитися краєвидом, але спершу знайомлюсь із ще одним митцем. Це Володимир Ходак, співорганізатор зимового ленд-арт симпозіуму, що проходить у Вінницькій області. Заглиблення, яке він створив на пагорбі, спершу здалося мені дверима до іншого виміру.
— Це не двері, і не портал, — коментує припущення митець, — робота називається «Одкровення», вона розповідає про ті миттєвості, коли людина вже має ціль, але ще знаходиться в пошуку того, чого не вистачає. Мабуть, у кожного в житті бувають зупинки, під час яких міркуєш про те, що ще можеш зробити, — каже художник. Зупинитися, щоб віднайти те, що спонукатиме йти далі... Здається, ця земля сповнена не лише бездоганними матеріалами, а ще й ідеальними рішеннями.
Тут, серед білих схилів та дивовижних хмар саме час згадати, що мистецтво в довкіллі — це, зокрема, діалог. Гріх не скористатися таким моментом й не запитати у цього ірреального простору: «А коли, власне, сама Могриця відчула себе органічною частиною ленд-арту»? Я насмілююся припустити, що цей напрям почав розвиватися тут ще до появи теплого моря з молюсками, прарибами й рептиліями. Підозрюю, що відлік треба вести ще з моменту Великого вибуху.
