fbpx

⏳ За межею бідності

«Кожен з них просто намагається вижити»

Подобається читати Цукр? Ми збираємо кошти, щоб писати більше цікавих текстів про Суми та людей, які живуть поруч. Твій фінансовий внесок від 50 гривень допоможе розвитку локального видання та рідного міста.

Подобається читати Цукр? Ми збираємо кошти, щоб писати більше цікавих текстів про Суми та людей, які живуть поруч. Твій фінансовий внесок від 50 гривень допоможе розвитку локального видання та рідного міста.

photo_2021-05-11_11-16-56

Шматок хліба та стакан табаку

12 година дня. Ми підходимо на Троїцьку та йдемо до будинку, що знаходиться на території костелу. Саме тут, двічі на тиждень, волонтери годують нужденних людей. Спускаємося сходами до низу, і питаємо Галину Павлівну — так звати жінку, яка зараз керує цим процесом.

— Спочатку поїжте з нами, щоб знати, чим кормимо людей, а потім вже будете своє інтерв'ю записувати, — каже Галина Павлівна.

Вона настільки впевнено це промовила, що ми не можемо їй відмовити. Сідаємо за стіл разом з трьома волонтерами. На вигляд усім за 50 — старенькі руки видають їхній вік. Не так давно в Галини Павлівни помер чоловік, вона вийшла на пенсію, і вже три роки допомагає на кухні. До цього у костелі було багато бригад та волонтерів, які готували нужденним. Зараз їх значно поменшало. Суп, який сьогодні будуть давати на обід, дійсно смачний. Ми дякуємо та йдемо до воріт, щоб поспілкуватися з людьми, які сюди приходять.

— Мене взагалі Ігор звати, але хто говорить триголовий змій, бо в мене дві ноги та палка, — починає свою розмову один із чоловіків. Два рази на тиждень я приходжу сюди, як на роботу, — сміється. Трішки підгодовують. У мене третя група інвалідності довічно. У молодості працював на заводі, потім із заводу пішов, і влаштувався до магазину. У 2006 потрапив у ДТП і рік відновлювався, лікарі сказали: «На тобі довічну і йди з Богом». Спасибі й на цьому. За освітою я електрозварник ручної сварки, а тепер ходжу по церквах з палкою, ложками й тарілками, щоб поїсти. Після аварії ніде не працював, бо зі зламаним тазом, епілепсією, нафіг я комусь потрібен? У будь-який момент може бути приступ, тому роботодавці не хочуть брати на себе такої відповідальності.

photo_2021-05-11_11-12-50

Ігор розповідає, що харчується в такий спосіб дуже давно, бо діватися нікуди. Пенсії вистачає максимум на тиждень, а інколи й на три дні. Отримує дві тисячі гривень, з них більшу частину віддає на комуналку, а те, що залишається, витрачає на стакан табаку та шматок хліба. Коли закінчуються гроші, то приходить сюди поїсти.

— Тут усе на виніс: банку приніс, молитву прочитав, супчику, компоту чи чаю у свій посуд набрав, і на три години крутити велосипед до іншої церкви, — каже він.

Коли Ігор бачить, що його фотографують, то спочатку питає, де і в кого буде висіти його мордочка. Коли пояснюємо, що це буде на нашому сайті, то починає позувати та усміхатися на камеру. Після кількох клацань просить роздрукувати ці світлини, щоб було що в хаті поставити й на кладовище повісити.

Товариш Ігоря, який весь час з цікавістю слухав нашу розмову, також дозволяє його записувати.

— У моїй історії немає нічого незвичного. Народився в місті Одеса — шикарне насправді місто. Мама закінчила школу з медаллю, потім пішла навчатися до технікуму. Закінчила факультет якихось медичних, ні, холодильних установок. Потім її відправили в Суми, тож після першого класу переїхав з нею сюди й по цей день живу тут. Закінчив дві бурси за спеціальністю токар ЧПУ, токар звичайний, і ще щось, не пам’ятаю вже. Рік працював на «Насосенергомаші», а потім мені набридло. Згодом відкрив фірму, став там директором, але потрапив у ДТП, і тепер маю довічно інвалідність третьої групи. Ясна річ, що потім все одно працював, хоч було важкувато.

— А ви точно не з поліції? А то такі запитання ставите, — запитує Ігор.

— Ой, не слухайте його! Так от, живу я на проспекті Шевченка зараз. Заходьте в гості, якщо що. Розведений, дітей немає.

— А чому сюди ходите їсти? — питаю я.

— Мені хтось колись порадив приходити за безкоштовною їжею. Робити все одно нічого, тому зайшов. І це виявилася та сама їдальня, тільки безплатна. Коли вдома немає що поїсти, то я приходжу сюди.

— А як щодо роботи?

— Який дурень візьме мене з інвалідністю на роботу, — зітхає, — ще й в такому віці? Роки три я вже точно не працюю, адже здоров’ячко стає все гіршим і гіршим. Деякі думають, що якщо людина бідна, неохайна чи не має дому, то вона кончена, або бандит і наркоман. Але будь-хто може опинитися в такій ситуації, абсолютно будь-яка людина: хоч професор, хоч академік, хоч вчений, — наостанок додає він.

photo_2021-05-11_11-12-49

Я залишився один

Черга за їжею потроху збільшується. Ми підходимо до одного сивоволосого дідуся. На вигляд йому років 60. Знайомимося. Він з усмішкою на вустах промовляє: «Моє ім'я Микола, а батька Іваном звали». Взутий Микола Іванович в осінні черевики, від яких відклеюється підошва. В його руках кілька пошарпаних сумок, які він ставить на землю та пропонує нам присісти поруч.

— Значить, слухайте, — почав свою розмову Микола Іванович. — Народився в селі Писарівка, що за Стецьківкою. Спочатку я з'явився, потім сестричка, яка зараз в іншому місті живе. Дитинство, значить, було моє непростим. Як вродять в лісі яблука чи суниці, потім малина, то є що їсти, а так весь час працювати доводилося й багато батькам допомагати. Що ще я вам скажу? У мене звісно доля важко склалася, бо, здавалося б, троє дітей, а по факту я залишився один.

Микола Іванович пригадує, що спочатку вчився в технікумі, потім переїхав навчатися до Харкова, а згодом його забрали до армії. Служив півтора року в бронетанковій базі. Коли повернувся з армії, то все життя пропрацював на заводі електронних мікроскопів. Потім почав заочно вчитися у ХПІ. Згодом одружився, але через якийсь час дружина запропонувала розвестися, коли діти були ще маленькими. Каже, що допомагав родині не зважаючи ні на що. Але коли він вийшов на пенсію, то сім'я від нього відвернулася.

Микола Іванович пригадує, як у молодості вдягав трьох дітей, садив на санчата, на які власноруч закріпив фанеру, та віз до садочка. Він додає, що не знає, був хорошим батьком чи поганим, але він намагався добре виховувати дітей. Так вийшло, що в квартирі, де він мешкає зараз, дуже холодно, бо то батареї розмерзлися, то сусіди газ відрізали. Найскладніше взимку, бо хоч у квартирі є вода та стоять лічильники, все одно морозно.

— З Божою допомогою в мене є житло, але умови там ненормальні. Я трохи захламився вдома. Телефон у мене є, паспорт є, пенсійне також. Звісно, що чекав допомоги від дітей, тим паче вони недалеко жили. Я їм пояснював, що слід підтримувати одне одного, але вони вирішили батька кинути. Мені може треба хоч фізично допомогти, я не кажу про гроші. А вони всі, як миші, по норах. Як батьку, це боляче і складно зрозуміти, — з нотками жалю в голосі промовляє він. — Колись мій друг займався пасікою, і я таскав та допомагав йому в цьому. Підіймав бідони сорокалітрові, потім перейшов на двадцять літрів, а зараз дивишся на пляшку, і якщо вона з водою, то вже важка для мене.

photo_2021-05-11_11-16-55

— Наскільки ситуація з карантином вплинула на вас?

— З карантином звісно важче стало. Ми в такому віці вже всі, що можемо просто не доїхати. Бачите, деякі з нас помирають. Бракує сильно спілкування. Раніше в парку танці організовували, і там не обов’язково було стрибати вище голови. Ти міг прийти, поспілкуватися з кимось, міг помитися в річці. А зараз із карантином цього всього немає.

Нашу розмову перериває одна з волонтерок, тримаючи в руках кілька сорочок та пару спідньої білизни.

— Миколо Івановичу, ось тут близна, підштаники, кофти, труси...

— Я із задоволення заберу. Бо труси — це дороге задоволення, — з усмішкою відповідає він.

— І є ще штани, ну може підшити треба. Будете брати?

— А в поясі зійдуться? Хоча давайте, навантажуйте сумки.

Білу сорочку та ще кілька речей кладуть до пакетів. Микола Іванович усміхається і дякує волонтерам, що вони цим займаються та допомагають людям.

— Річ у тому, що мені вже потрібні сорочки з двома кишенями. В одній лежить паспорт, а в іншій ключі. Частково я може буваю недоглянутим, по всякому буває, але добре, що хоч тут можу взяти чистий одяг. Яка різниця, в магазині їх купувати чи секонд-хенді, там таке ж саме, — і додає, — ми щось робимо, аби вижити, розумієте, дівчата? Раніше нас у костелі годували на другому поверсі, а ще, бувало, у художньому залі організовували чаювання. Але й зараз всього вистачає, спасибі, як то кажуть.

photo_2021-05-11_11-12-55 (2)

На цьому наша розмова завершується. Він питає, чи цікаво розповів свою історію, і дістає зі своєї кишені старенький кнопковий телефон. Микола Іванович просить записати його номер, я занотовую про всяк випадок. У цей момент відкриваються ворота гаражу, і волонтери роздають речі.

— Так, баришні, підходьте. Хто візьме комплект білий на перше травня? Дивіться, кофта з капюшоном, хороша, забирайте, — каже Галина Павлівна та підзиває до себе жінок, що стоять поряд. Одяг розбирають за хвилини.

— Увага, тихо, молитва, — звертається до всіх волонтер.

Усі люди, що стоять в черзі за їжею, схиляють голови, деякі заплющують очі. Після цього дістають посуд зі своїх торбинок: у когось це пластикова пляшка, зрізана навпіл, у когось контейнер, банка, і все, в що можна покласти їжу. Сьогодні на обід пісний суп. Усі ввічливо чекають своєї черги, але спершу пропускають жінок. Чується стукіт банок і люди одне за одним скорочують дистанцію.

— Наступний, — голосно каже Галина Павлівна, щоб крізь гомінкий натовп її було чутно.

Суд, квартира та двоюрідна сестра

— Усі хотіли заповіт, а мій батько не записав їх! — саме так почав свою розповідь чоловік, який сидів обабіч дороги і їв суп з обрізаної пластмасової пляшки. — Ніби я не доглядав його, а вони доглядали, при чому двічі на день. А одна сусідка доводила, що вона щодня мила моєму батьку ноги. Та до них доторкнутися було неможливо, а не те щоб мити!

Валерію 67 років. Він геть сивий, у порваній куртці та має втомлений вигляд. Не так давно у нього помер батько, і тепер Валерій живе в квартирі, яка по заповіту належить йому. Двоюрідна сестра хоче її відсудити. Минулого року вона подала на Валерія до суду, і хоч позов відхилили, але на цьому історія не закінчилася.

— Я жив у цій квартирі з дитинства, потім був з неї виписаний, і 20 років там не жив. Вчився, а коли повернувся, то почалися проблеми. Родичі розраховували на цю квартиру, а тут я. Моя двоюрідна сестра думала, що зможе легко цією квартирою заволодіти. Але батько у заповіт її не записав, тому вона вирішила на мене до суду подати. Ось такий зошит бруду написала, — розводить руками Валерій. — Я ледь не з дитячого садочку був злочинцем, за її словами. І це моя двоюрідна сестра, рідна!

photo_2021-05-11_11-16-57

Валерій з дитинства живе в Сумах. Під час навчання перебирався у Київ, Москву та Ленінград, бо так було треба. Про свою професію говорити не хоче, бо каже, що вона специфічна. Так вийшло, що стаж за навчання йому не зарахували, тому пенсію він не отримує.

— І найголовніше забув сказати: родичі покрали всі мої документи. Там і воєнний, і довідки, і свідоцтво, і дипломи. Якби я був бандитом, то вони нічого б не зробили, а оскільки я нормальна людина, не буду знущатися, бо мене ж так не виховували.. То я до них словами, а вони не розуміють слів. Але їм документи для чого потрібні — якби вони виграли суд, то одразу б їх віддали на оформлення спадкоємства. Тепер мені доводиться все відновлювати: і технічний паспорт, і свідоцтво на право власності квартири. Це дублікати й вони коштують грошей.

Раніше Валерій робив портрети на пам’ятники, але втратив роботу, бо минулого року посварився з начальником.

— Перебиваюся з хліба на квас, як то кажуть. Годують всюди, тому не помру. Просто грошей катастрофічно мало, а мені за квартиру треба платити й документи відновлювати.

Після здивовано питає, чому підійшли саме до нього.

— От не розумію, чому ні до кого не підходять, а одразу до мене? От на вокзалі коли був, то поліція одразу до мене звертається.

— А ви живите на вокзалі?

— Ні, просто інколи заходжу в буфет. Поруч лежатиме смердючий безпритульний, але поліція підходитиме до мене. І починається: просять паспорт і документи. У трьох проєкціях фотографують, уявляєш? Ніби я злочинець в європейському розшуці. А я ж просто в буфет зайшов.

Зовнішність Валерія дійсно колоритна. На перший погляд, важко уявити, що в нього є дім.

photo_2021-05-11_11-16-59 (2)

— Наді мною сміються, як з дурачка, бо типу я з вищою освітою, і так живу. Люди не розуміють, але в житті всіляке буває. Ось ти йшов, підковзнувся, зламав ногу, а потім на милицях ходиш все життя. Я теж не думав, що моє життя буде таким. Але якби вони були в моїй ситуації, ті добродії, які з мене сміються, то вони робили те саме, що і я. Але вони зневажають людину, яка опинилася ось в такій ситуації. Я з неї виплутаюся, от повірте мені на слово, — каже Валерій і забирає свої речі із лавки.

Коли ми прощаємося і дякуємо за розмову, він додає, ніби переконуючи самого себе, що не збирається здаватися, і робитиме те, що задумав. Що саме він задумав, ми так і не дізналися.

Кожен намагається вижити

Ми заходимо до гаража, де зі старих шухляд Галина Павлівна дістає різні фоторамки. Спочатку складно зрозуміти, хто і що на них зображено, але вона, ніби читаючи думки, говорить, що це фотопроєкт одного іноземного митця. Він приїжджав кілька років тому в Суми, щоб пофотографувати безпритульних, а потім на другому поверсі костелу була виставка цих робіт. Галина Павлівна показує фотографії людей, які раніше сюди ходили. Одного називає депутатом, бо така у нього була кличка.

— Ось цього я пам’ятаю, старенький такий був дідусь, — показує вона на одну із запилених світлин. — Із цих у живих залишився тільки Вітя та Андрій. В останнього померла нещодавно дружина. І при чому вони така сім’я цікава була, я їх дуже часто бачила в театрі: коли безкоштовні вистави показували, то вони обов’язково приходили.

— Сюди ж приходять обідати не лише безхатченки, але й люди, в яких є житло? — запитую я.

— Будинки в них є, але чи можна взагалі це назвати житлом, не знаю. У деяких оселях немає тепла, води, і навіть туалету. По суті просто стіни, які закидані різним мотлохом. Але приходять й люди, в яких немає і такого житла. Була в нас тут одна Наташа, фамілію зараз не згадаю. Вона з нормальної родини, але пила жахливо. У зв’язку з тим, що вона себе так поводила, родина виставила її з квартири. І ця Наташа жила, звісно, де доведеться...

photo_2021-05-11_11-17-00

Галина Павлівна продовжує перебирати та викладати на стіл фотокартки.

— Микола Іванович, з яким ви розмовляли, він технолог за освітою. Закінчив технікум і працював. Коли була родина, то якось тримався. А потім так сталося, що він залишився один, маючи трьох дітей. Умов у будинку, де він мешкає зараз, немає жодних. Я не знаю, отримав він пенсію, чи ні, але поки в нього ще був не пенсійний вік, то йому було дуже важко. Я деталей не знаю, але маючи трьох дітей та дружину — самотній. І ви знаєте, він такий, не вредний дядько.

— Чи багато таких людей починає спиватися?

— Так, звісно, дуже багато. А куди їм діватися? Тим, кому 45, їм нікуди йти працювати, бо на роботу не беруть: в когось інвалідність, в когось просто вже немає сил працювати. Влаштуватися кудись практично неможливо. От жінка в нас була, Леною звати, от їй якось вдалося знайти роботу. Ми тоді дуже за неї зраділи, але ким влаштувалася і на скільки її взяли — я не знаю.

— А звідки вони беруть гроші, якщо пенсії немає, наприклад?

— Ну, сміття є в місті, а також пляшки, банки й макулатура. Спочатку збирають, а потім здають. Я точно знаю, що Микола Іванович так робить: він і макулатуру здає, і пластик. Кожен з них намагається просто вижити.

Галина Павлівна розповідає, що деякі прихожани церкви інколи приносять хліб, консервацію, заморожені ягоди для таких обідів. На території костелу росте алича, з якої влітку варять компот. У кого забагато врожаю, то теж можуть віддавати для їжі нужденним. Пригадує, що так зі сливами у позаминулому році було. Приймають все, бо є морозильна камера, де це можна зберігати.

— Знаєте, між собою вони інколи деруться, — каже Галина Павлівна. От два роки тому до нас обідати приходили звільнені з в’язниці. Вони гуртувалися й жили у підвалах. Могли там накваситися і виясняти, хто у них старший. Потім приходили до нас обідати дуже красиві, — зітхає вона.

Потім мені наливають свіжозаварену каву в маленьку чашку із золотим обідцем, і доливають туди згущене молоко. Я п'ю її, а в думках перебираю, який одяг можу віддати нужденним. Кажуть, що страшенно не вистачає жіночого взуття без підборів. Тому, разом із консервацією, занесу їм кілька пар кросівок, бо «кожен з них просто намагається вижити».

photo_2021-05-11_11-12-51

Фото: Лена Ліон

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

X

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: