Про місто Суми за кордоном знають у тому числі завдяки команді з хокею на траві «Сумчанка». Дівчата-хокеїстки неодноразово ставали переможцями та призерами чемпіонатів та змагань світу. Цукр взяв інтерв’ю у головної тренерки команди Світлани Макаєвої, яка розповіла про життя професійних спортсменів у Сумах. Ще дізналися в яких реаліях зараз тренуються спортсмени, як проходять їх будні та чому «Сумчанка» перемагає на національному та міжнародному рівнях.
Мріяла про музику, але потрапила в хокей
У школі я була активною дитиною — постійно займалася різними видами спорту. Згодом вступила на навчання до музично-педагогічного факультету, адже музика була моєю віддушиною. До команди з хокею потрапила випадково: моя викладачка фізкультури побачила, що у мене хороша фізична підготовка, і забрала до себе в команду. Для себе вирішила, що треба чимось займатися, тому й погодилася грати в хокей.
Мабуть, вже тоді в мені текла якась тренерська жилка, тому що тренер часто просив позайматися з іншими гравцями
Якось, коли закінчувала університет, ми зібралися з дівчатами помріяти, хто і ким буде в майбутньому. Хтось із подруг тоді сказав: «Світлана точно буде тренеркою». Я дуже здивувалася, і відповіла, що цього ніколи не станеться, адже всі спортсмени трохи пустолобі. Грати в хокей мені подобалося, але я ніколи не мріяла тренувати людей. Життя, як бачите, мало свої плани.
Розпочалося створення «Сумчанки» разом з Геннадієм Мінаєвим. Муніципальний спортивний клуб існує з 2007 року, а команда з хокею — з 1996. Саме тоді мені дали першу молодіжну збірну, а в 34 роки я стала заслуженою тренеркою.
Ми тоді командою перший раз поїхали на чемпіонат Європи й одразу посіли там друге місце
Наступні років десять я працювала з молодіжною збірною, а вже потім — з національною. У 2003 поїхала до Італії, щоб здобути досвід і трохи заробити. За кордоном працювати дуже подобалося, але я вирішила повернутися в Україну. Італійці не розуміли, чому їду додому. Навіть президент клубу жартував: «Світлано, в тебе там яка зарплата буде? Тобі ж навіть не дадуть більше ніж 100 доларів!».
Але я повернулася, бо розуміла, що італійці собі іншого тренера знайдуть, а моїми дівчатами в Сумах ніхто займатися не буде
«А це правда, що вся команда з міста Суми?»
У 90-х роках ми мали гарні здобутки, а також грали у Вищій лізі — це було дивом. Кажу диво, бо всього тоді налічувалося 12 команд у країнах колишнього Радянського Союзу і майже всі вони були зі столиць своїх країн. Практично не було міст схожих на Суми — обласний центр, який має свою хокейну команду.
Коли ми стали чемпіонами Європи у 2010 році, і виграли в команд з Англії, Голландії, Німеччини, то на пресконференції нас питали не про підготовку чи як тренуємося. Журналісти запитували: «А чи правда, що вся команда з міста Суми?».
На чемпіонаті Європи наша команда також показала високий рівень, ми грали в фіналі з німцями й програли тільки по пенальті. У роздягальні всі мої дівчата плакали.
«Ми перший раз вас бачимо, а ви ще й плачете, що посіли друге місце, а не перше», — говорили нам європейці
В Європі хочуть тільки «зірку»
Зараз у команді працюють всі мої вихованки, вони майстри спорту України або міжнародного класу. І звісно співпрацювати з ними легко, бо всі ми дивимося в одному напрямі. Близько 30 наших хокеїсток грають у клубах Італії, Бельгії, Канаді, Росії та Білорусі. Іноді вони приїжджають на змагання, аби грати за нашу національну збірну. Дуже багато дівчат, які залишилися в Сумах, грають на високому рівні, але їм ніде це показати.
Хокеїсткам нікуди йти, бо за кордон всі хочуть тільки «зірку», а її треба ще підготувати
У Сумах були завжди тільки жіночі команди, а зараз складна ситуація, що нам ні з ким грати. У чемпіонаті України ми сильніші за всіх, а виїзних змагань за кордон дуже мало. Саме тому ми почали набирати до команди чоловіків і тренуватися з ними. Коли набирали хлопців, то вони вважали, що хокей на траві — це жіночий вид спорту. Але якщо так подумати, то є поле, і чому б усім не займатися на ньому?
Сьогодні ми працюємо таким складом: хокейна школа, гравці з Інституту фізкультури, а це практично другий склад «Сумчанки», і наша збірна
Черга на спонсорство
Фінансує «Сумчанку» місто, але цих коштів фактично не вистачає: для спортивного клубу це копійки. Тому ми знаходимо підтримку та інші джерела фінансування, адже в нас дуже багато друзів, які розуміють важливість існування спортивного клубу.
Виживають зараз тільки ті ігрові види спорту, які мають своїх спонсорів і господарів
Нещодавно ми їздили командою в Голландію і їхній тренер розповів, що у них стоїть черга на спонсорство — 16 чоловік. Людина вкладає кошти в спортивну команду, а потім на плиточці біля хокейного клубу напишуть її прізвище та роки, коли вона допомагала. І таким чином вся доріжка викладена іменами людей, які його спонсорують. Не треба ходити та «простягати руку», як у нас.
У Сумах же залишилося не так багато видів спорту, де є безкоштовні заняття. Ми тримаємося, бо в нас школа Олімпійського резерву. Десять років тому було 20 олімпійських шкіл, а після перевірок залишилося всього дві, і наша входить у цей список.
«Школа життя», яку проходять діти
Коли батьки починають хвилюватися, чи вийде в їхніх дітей грати в хокей на траві, я їм розповідаю про «школу життя», яку вони тут пройдуть. Діти в п'ять років, нехай і пів години, але самостійно зав'язують шнурки. Батьки вдячні, що окрім гаджетів малюк біжить на три години позайматися спортом.
Щоб грати у баскетбол, треба ріст та міць, для футболу — спритність, а для хокею не потрібно спеціальних якостей, бо грають всі: як маленькі, так і високі, худі та швидкі. Коли наші вихованці виростають, то дякують нам, бо багатьом речам їх навчив саме спорт. Одній дитині треба вміти заступитися за себе, а іншій навпаки — стати менш егоїстичною. Командна гра у цьому сильно допомагає.
Для багатьох дітей хокей — перспектива, адже не всі батьки можуть дозволити навчити свою дитину за кордоном, а за допомогою спорту це стає можливим
Інтелігентний вид спорту
Міжнародна федерація спорту проводила дослідження по рівню травматизму, і визнала хокей на траві найменш травмонебезпечним. У хокеї небезпечним є лише удар м'ячем, але травми стаються, коли людина грає на середньому рівні та нормально не володіє ключкою.
Фізично, взагалі, складно грати, особливо на високому рівні. Тому у нас і тайм коротший, ніж у футболі, бо «посадка з м'ячем» складна. Тренування триває близько трьох годин, але буває що і більше — інструктаж, вправи, потім розминка тіла і розминка з ключками та м'ячами.
У нас немає силової боротьби, не можна штовхатися та підіймати ключку вище плеча. Хокей на траві — це інтелігентний вид спорту
Проєкт нового стадіону
В Україні існують лише два поля для хокею на траві: у Вінниці, де тренується чоловіча Національна збірна, та наше, але зараз ще в Борисполі почали реставрувати одне. Проблема у тому, що для хокею необхідне спеціальне покриття: таке як у футболі, тільки коротшою травою, а воно дуже дороге.
Ввечері, на жаль, ми не маємо нормальної можливості займатися. Наприклад, о четвертій годині на полі майже всі 300 чоловік тренуються.
Зараз ми маємо проєкт нового стадіону, минулого року отримали під нього землю біля Епіцентру — з двома полями, залом, тенісними кортами
Підійде воно як для футболу, так і для хокею. Сподіваємося закінчити його до кінця поточного року. Коли буде новий спорткомплекс, то поділимо сітками майданчики, увімкнемо ввечері світло і можна буде грати. Тоді молоді буде цікаво приходити займатися після навчання. Людей потрібно чимось об'єднувати, і справа навіть не в хокеї, а загалом у спорті. Забіги, марафони, спільні тренування — роблять людей ближчими.
Або великий спорт, або ти нікому не потрібен
Після того, як я повернулася з Італії, у мене з'явилася мрія — створити справжній спортивний клуб. В Україні неправильно розуміють поняття клубу. Окрім футболу у нас немає таких прикладів. Клуб — це коли дитина прийшла займатися спортом, попри те, чи є у неї до цього хист. Окремо грає команда майстрів, а поруч всі інші, а не лише професіонали. Усі види спорту в світі так живуть.
Люди приходять в спортивний клуб у п'ять років, і знаходяться там стільки, скільки самі захочуть. У нас же виходить так: або ти у великому спорті, або ти нікому не потрібен
Я думаю, що це помилка радянського минулого, що ми вкладаємо гроші одразу у великий спорт. Треба робити його масовим, нехай усі люди приходять і тренуються, коли їм заманеться. Я пропонувала нашій міській владі створити щось схоже, щоб всі люди ходили цілим мікрорайоном у спортивний клуб. В Італії, наприклад, створена правильна клубна система. Ти платиш кошти, хоч і невеликі, а коли дійшов до рівня команди, гроші виплачують вже тобі.
Найголовніша ідея, що ми не повинні розділяти дітей, ти талановитий і йдеш далі, а ти не можеш, бо немає хисту
У нас все по-іншому: набрали, наприклад, 200 дівчат, повезли їх на змагання, кожній від 500 гривень дали, бо школа ж послала на змагання. Деякі йдуть, залишається 100 гравців, а потім до кінця року — 50. Гроші виходить витратили, а коли потрапляєш «вище», то коштів вже немає. Просто неправильно вибудувана система, яку треба змінювати.
«Хокі-мама» для команди
На тренуваннях я зазвичай дуже вимоглива, але з віком стала лояльнішою. Мене навіть в Європі називали «Хокі-мама». Довгий час я займалася всім самостійно. Хоч у моїй команді були дитячі тренери, помічники, але намагалася робити все сама. Коли зрозуміла, що треба поділити ці обов'язки, стало легше. Зараз у нас хороша команда: і директор, і інструктор, і менеджерка, і тренер, і лікар. Мені дуже пощастило з колективом, адже навіть професійні гравці в команді не дозволяють собі менше працювати, чи виявляти неповагу до інших, навіть якщо вони мають вищу посаду.
Ми часто в команді проводимо тимбілдінги, бо всі дівчата різного віку, і часто в нас бувають суперечливі моменти. Хоч інколи трапляються конфліктні ситуації, але вони вже вміють розібратися і поговорити самостійно. Також ми з командою постійно аналізуємо записи гри. Людина, коли грає, не бачить, що навколо неї відбувається. Коли разів п'ять глянеш на себе зі сторони, то більше розумієш, як можна було б зіграти.
Завдяки спорту наші дівчата багато подорожують і бачать інше життя та вивчають культуру інших країн. Спортсменки, які переїхали жити за кордон, постійно зі мною на зв'язку, тому що вони дуже люблять нашу команду.
Деякі люди дивуються, чому за стільки років я все ще треную, а не стала керівницею, наприклад. Але мені подобається тренерство, і вся моя родина зараз — це моя команда
Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проєкт Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.
