🏚️ «Солдатів травмує не фронт, а повернення додому». Історія добровольця Андрія Букіна

Все почалося зі студентської революції у 2004-му

78401608_2569841173097407_933540575196479488_n
Фото з архіву Андрія Букіна

Андрій Букін навчався у різних сумських вишах, і саме в студентські роки — у 2004-му, під час студентської революції — почалася його активна боротьба за Україну. Більшу частину життя працював у громадських об‘єднаннях, з 2014 року волонтерив на фронті, а потім і сам пішов воювати. Про те, як відстоював українську ідентичність ще до того, як це стало необхідністю, чому вирішив піти на фронт попри те, що був військово непридатним, та як адаптувався після війни — Андрій розказав Цукру.

Доводили, що східняки — звичайні українці

Коли почалася Студентська революція — у 2004 році — мені було 17. Я взяв у ній участь і почалося: піший похід на Київ, Помаранчева революція. Ми з товаришами стояли за Україну та її інтереси ще задовго до подій 2014-го. Це треба було робити, аби не перетворитися на придаток Росії.

Ми хотіли довести, що є такими ж українцями, як люди у центральній та західній частинах країни, а не якимись окремими «східняками»

Для нас було принциповим зберегти державність, мову. Боролися, власне, з міфом, який розповсюджували ще «совєти», що вся східна Україна — російськомовна і не має українського коріння. Хоча на той момент якщо й було щось зрусифіковане, то хіба найбільші міста. У селах же, навіть найменш віддалених від міст, говорили переважно українською. З говірками, діалектизмами, але українською. Та й історія у нас українська, хто б там що не говорив. І за те, щоб довести це загалу та відродити на наших землях українські традиції, з юності ми й боролися.

Фото з архіву Андрія Букіна
Фото з архіву Андрія Букіна

Революція гідності вирвала з життя

Я брав активну участь у Революції гідності. Разом з товаришами ми були рушійною силою революції тут, у Сумах, і, звісно, брали участь у київських подіях. Тривало це місяців п’ять. А як закінчилося — треба було повертатися до звичного життя, підтягувати безліч справ, закінчувати проєкти. Революція вирвала мене з робочого процесу. Наздоганяти борги й адаптуватися було складно. У травні мої близькі друзі пішли добровольцями у батальйон Кульчицького. У червні вони потрапили під Слов'янськ вже як солдати.

Подзвонили, сказали: «Ми потребуємо всього. Тут немає нічого»

Я тоді був приватним підприємцем і працював у ГО «Бюро аналізу політики». Обдзвонив знайомих, зібрали продукти, лопати, сокири, знайшли машину і поїхали на фронт. От тоді, разом зі знайомством з батальйоном Кульчицького, почалося моє знайомство із фронтом. Ще півтора року після першої поїздки я щотижня, а то й частіше, їздив на фронт волонтером.

Фото з архіву Андрія Букіна
Фото з архіву Андрія Букіна

Зрозумів, що потрібен на фронті

Коли бюджет України трохи наповнився й держава почала виділяти гроші на армію, відчув, що моя допомога більше не потрібна. Ми не робили дрони, не закуповували набої, приціли та квадрокоптери. А те, що збирали, на той час стало неактуальним. Тоді й вирішив іти на фронт. Постало питання: «Куди?». Звісно, що нічого крім батальйону Кульчицького на думку не спало. Звернувся до них за допомогою.

Проблема була в тому, що я великий і за документами — військово непридатний

Це викликало певну складність, але з допомогою товаришів із батальйону, я пройшов медкомісію у Києві та поїхав таки воювати як рядовий солдат. Потрапив під шосту хвилю мобілізації й відслужив півтора року. Був у різних локаціях, але завжди — в Луганській області. У крайній ротації ми жили в одному місці, а на бойові розпорядження виїжджали за викликом: аби взяти участь у спецопераціях червоної та жовтої зон.

Фото з архіву Андрія Букіна
Фото з архіву Андрія Букіна

На адаптацію не було часу

Періоду реабілітації та адаптації як такого в мене не було. Щойно повернувся, одразу запропонували роботу, пов’язану з охороною здоров’я та різними бюджетними справами. Нове місце, нові обов’язки, нова справа — це поглинуло й мене, й усі мої думки.

Поки я три роки був занурений у війну — то у волонтерство, то в службу — країна круто змінилася

Запрацювала платформа «ProZorro», почала впроваджуватися медична реформа, почав змінюватися адміністративно-територіальний устрій. Довелося багато чому вчитися й багато чого наздоганяти, а цей процес сильно затягує й не залишає особливо часу на рефлексію. Плюс, мене вдома завжди підтримували. А це важливо для кожного, хто повертається з фронту, це допомагає швидше відчути себе вдома.

Фото з архіву Андрія Букіна

Працювати став у ГО «Клуб «Шанс» — організації, що допомагає соціально незахищеним верствам населення: людям із залежністю, хворим на гепатит і ВІЛ, тим, хто перебуває чи повертається з місць позбавлення волі. Ми називаємо цю сферу медико-соціальною, бо медичну функцію виконуємо опосередковано, а головний акцент робимо на соціалізації, консультаціях та допомозі. Моя роль у «Шансі» — адміністративна. Приходив на посаду начальника відділу аналітики, зараз — виконавчий директор.

Не схотів повертатися

Мені телефонували з батальйону, коли вже вдома був. Пропонували повернутися, пропонували контракт. Але я не хотів бути військовим. Коли відчув, що це вкрай необхідно — встав і пішов. Але професійно пов’язувати з цим життя ніколи не планував. Тим паче у 35 це вже запізно, думаю.

При потребі я допомагаю знайомим, які залишилися в батальйоні. Але вже не на регулярній основі

Сьогодні потреби армії специфічні: приціли, набої, ультрамодні пристрої та зброя. Аби дістати це, треба не лише багато грошей, але й специфічні зв’язки та знання. Думаю, те, чим я можу допомогти — шкарпетки, їжу та одяг — офіцери вже й самі собі забезпечити можуть. То в 2014-му, як війна тільки почалася, не було нічого. А сьогодні існує купа українських виробництв, спеціалізованих компаній та організацій, що допомагають фронту професійно.

Фото з архіву Андрія Букіна
Фото з архіву Андрія Букіна

Повернення додому — каталізатор негативних емоцій

До мене зверталися за допомогою. Але радше не самі солдати, які повернулися з фронту, а їх родичі. Просили допомогти, порадити, як адаптуватися до звичного життя та повернутися у його ритм. Але я ніколи не брав на себе відповідальності щось радити, консультувати. Можливо, це було б цікаво, але пропускати щоразу через себе всі ці історії — складно й болісно. Я виступав скоріше як посередник: знаходив хорошого психолога й направляв до нього тих, хто цього потребував.

Багато моїх товаришів з батальйону повернулося з великими психологічними проблемами: психічними атаками, нервовими зривами, депресіями

Фото з архіву Андрія Букіна
Фото з архіву Андрія Букіна

Та як би прикро не було, пояснюється все дуже просто: люди воюють, ризикують життям, повертаються і бачать, що майже нічого не змінилося. І травмує солдатів навіть не сам фронт, а повернення додому, що стає каталізатором усіх негативних емоцій і стресу. Коли після активних бойових дій ти повертаєшся до звичного життя й починаєш тут працювати, підсвідомість постійно прокручує пережитий тобою в минулому негатив. Звідси — безсоння, тривога й усілякі такі штуки. Плюс, ті речі, що тут здаються безглуздими, там рятують життя — падіння на підлогу під час сильного шуму, наприклад.

У нас же постійно запускають салюти, літають квадрокоптери. Якщо на фронті ти бачиш квадрокоптер — це означає, що скоро почнеться мінометний обстріл

Такі події й спостереження час від часу подумки повертають тебе на фронт. Це складно. Треба працювати з психологом, аби нормально пережити період адаптації. Не знаю, як зараз, а кілька років тому, на жаль, мало хто звертався за професійною допомогою.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.