🪖 «Жінці на фронті не можна показувати слабкість»: Олександра Мартиненко, яка воює вже третій рік

Коли ти в армії, то сам собі не належиш

.
Фото з архіву Олександри Мартиненко

Олександра Мартиненко — позивний «Алекс» — пішла на фронт у 2019-му, залишивши вдома дітей, чоловіка та справу, якій віддала частинку душі. У травні 2022 року в неї закінчується контракт. За цей час Олександра виконувала бойові завдання, працювала стрільцем-помічником гранатометника та управляла дроном. Про те, що змусило піти на війну, як довелося відстоювати права у чоловічому колективі та ризикувати життям — Олександра розповіла Цукру. 

Не витримала, зібрала речі й поїхала на фронт

Певний час я була волонтером благодійної організації «Громадський фонд «Суми». Починали з того, що шукали й допомагали пораненим сумським бійцям та їх сім’ям, збирали тактичні аптечки зразка НАТО. Згодом обов’язків у фонді побільшало і я стала виконавчим директором.

В якийсь момент кілька людей зі спільнот, яким допомагали, розгорнули проти нас справжню інформаційну війну

Тоді благодійна організація «Громадський фонд «Суми» якраз займалася будівництвом меморіалу. Влада особливо не допомагала, процес був не швидким, ми власними силами організовували процес будівництва меморіалу, допомагаючи сім'ям загиблих бійців. І раптом з’ясували, що кілька сімей обурилися всім, що коїться. Почали публікувати маніпулятивні статті, знімати замовні ролики, дезінформувати людей у соцмережах. Я впевнена, що сім’ї ці просто стали жертвами певних політичних сил напередодні виборів, але факт залишається фактом: було вкрай боляче та образливо.

Фото з архіву Олександри Мартиненко

Тоді стала задумуватися: «Що я не так вчинила?», «А, може, просто недостатньо зробила?». Все частіше думала про те, щоб піти на війну. А потім, не витримавши, мабуть, морально, зібрала речі й поїхала на фронт.

Родина бачила, наскільки я була розбитою

Був початок 2019. Прийшла до військомату, сказала, що йду служити. На той час була вже досить публічною людиною, у Сумах знали, хто я і що я, то не протестували особливо. Хтось відмовляв, хтось навпаки — схвалював. Але було все одно: я зробила свій вибір і пішла служити до 128 бригади, що на Закарпатті. Підписала контракт на три роки та поїхала у навчальний центр, за два місяці після якого мене поставили на бойову посаду.

До останнього, до речі, не вірила, що буду на бойовій посаді, бо жінкам тоді повноцінно ще не дозволяли воювати

Максимум — оформлювали як кухарів чи медсестер, а вони вже з гвинтівками по полях повзали. Тим не менш, моя посада з самого початку звучала як «Стрілець-помічник гранатометника».

Родина бачила, наскільки я була розбитою після подій з фондом. Вони розуміли, що серцем, душею, думками я — там, з тими солдатами. Тому з розумінням прийняли моє рішення. Я ж насправді давно хотіла це зробити, але дитина була маленькою. Звісно, не хотіли мене відпускати, й не знали, що це триватиме три роки, а не рік. Складно. Вони іноді до мене сюди приїжджають, часом коли маю вихідний, то сама їду додому. Вже звикли, насправді. Чоловік пізнав, як воно — самому виховувати двох доньок. А я, своєю чергою, стала грубшою.

Жінці на фронті не можна показувати слабкість

Перші кілька місяців служби були переломними для мене. Бо не знаю, як чоловікам, та коли ти жінка, маєш двоє дітей вдома і певний життєвий досвід, адаптуватися до нових умов складно. Тим паче розуміючи, що переважна більшість навколо — чоловіки. Було трохи страшно навіть, бо я одразу розуміла: якщо з самого початку не поставити себе гідно й не дати знати, що ти можеш себе захистити, буде не солодко.

Жінці на фронті не можна показувати слабкість. Як мінімум, щоб до тебе не чіплялися й не вважали якоюсь там «девочкой на заказ»

На щастя, мені вдалося себе правильно поставити, і крім як «Олександра Василівна», я нічого й не чула. Ні, свої, звісно, називали мене Сашею чи Алекс за позивним, але більшість — за ім’ям та по батькові.

Фото з архіву Олександри Мартиненко

Маєш руки й голову — матимеш гідну роботу

З початку моєї служби минуло два з половиною роки. Зараз вже розумію, що важливо навіть не стільки поставити себе гідно як жінку, скільки показати колегам, що ти — класний фахівець і знавець своєї справи. У нашому батальйоні дівчат 16 усього було, десь 5 з них — на бойових посадах, інші психологами працювали, куховарили й таке інше. Але практика показала, що на якій посаді ти б не був, усе залежить від того, як себе зарекомендуєш.

У нас були й такі, що ніби-то й бойову посаду обіймають, але нічого, крім прибирання, не роблять

Таких дівчат протягом служби хіба на наряди й ставили. Коли маєш руки й голову — будеш мати і відповідальну роботу, не дивлячись на те жінка ти чи чоловік. За два з половиною роки служби, не змінюючи по факту посади, я ледь не щодня могла отримувати нові завдання. Під час першої своєї ротації — протягом дев’яти місяців — була помічником замполіта батальйону: заступника командира з морально-виховної роботи. Власне людини, яка слідкує, аби солдати в роті не пили, не вживали наркотики, не билися й таке інше.

«Це біг з амуніцією, командир наказував частенько всю роту через те, що наші побратими випивали зайвого іноді»

Ну три місяці, ну пів року — і що?

Раніше, коли знайомі поверталися з фронту й казали «Я три місяці на фронті був» чи «У мене пів року служба тривала», думалося: «Ну три місяці, ну пів року — і що?». І тільки потім вже, коли власна ротація триває дев’ять місяців, ти не бачиш рідних та відрізаний від цивілізації, розумієш, наскільки це складно. Ба більше, довгий час через корону нас навіть у місто в магазин не відпускали. Було складно. Складно потім в якийсь момент раптово повертатися у цивілізацію й зустрічатися зі знайомими, з якими навіть не знаєш, про що й говорити.

Дали дрон, сказали «Працюй»

Коли повернулася з ротації, мені вручили дрон. І тут цікава штука: щоб бути оператором дрону, ти маєш навчатися, отримати сертифікат і вже потім — відповідну посаду у війську. Та навчання операторів в Україні йде важко. Я самоучка. Мені просто дали дрон і сказали «Працюй». Довелося вивчати щось самій, дивитися різні ролики. Бо хочеш-не хочеш, а тобі поставили завдання.

Та й коли ти в армії, то сам собі вже не належиш. Є лише задачі, що маєш виконувати

Хоч мені й дали дрон, але я вирішила купити свій. Побоялася, що поки вчитимусь, можу розбити чи що, й залишити підрозділ без очей. А на власному дроні я не боялася працювати і навіть інших навчала.

«Куди ти лізеш, в тебе діти!»

Була одна історія з моїм дроном, після якої, власне, я більше не ходжу на бойові завдання й не сиджу в окопі. Послали якось на завдання. Я підняла дрон десь метрів на 20 й зрозуміла, що нічого не видно. Тут треба сказати, що є певна висота — умовно безпечна — на якій ворог не може тебе помітити. 20 метрів — саме така. Але щоб щось побачити, треба було підійматися вище. Оскільки дрон мій, відповідальність за це рішення лягало лише на мене. Так от: піднялася я зрештою метрів на сто.

Зробила свою справу але, звісно, реби ворога мене запримітили й управління дроном майже повністю було перехвачено

Хвилин десять я боролася у повітрі, управляючи лише однією кнопкою, і таки посадила дрон на нашій стороні. Але приземлила далеченько від окопу, в якому сиділа. Страшно було, та вирішила лізти діставати. Пам’ятаю тільки, як Міша, товариш, смикає мене за ноги й кричить: «Куди ти лізеш? В тебе діти!». Він тоді сам поліз, дістав. Та руки тряслись сильно.

Фото з архіву Олександри Мартиненко

Знову звикаю бути жінкою

За два дні після тої події з дроном з міністерства прийшов наказ, аби відрядити мене у військово-цивільну адміністрацію Луганської області. Відтоді, з травня місяця, я у Щасті. Відповідаю тут за інформаційну політику. Вважаюсь військовослужбовцем, але виконую адміністративну роль.

Тепер я знову звикаю бути жінкою, носити сукні, а форму вдягаю лише на свята

Мені пів року залишилось служити. Відновилася в університеті — навчаюся зараз дистанційно, бо свого часу не закінчила. Хочу додому, але, якщо чесно, страшно. Я себе тут довго шукала, не знаю, чи знайду знову там.

«Тут я можу ходити в цивільному»

«На подарунки хлопчикам». Ви серйозно?

14 жовтня, як на мене, треба не стільки як свято сприймати, скільки як день для вшанування тих, хто бореться за Україну. Та знаєте, що мене реально рве? Коли у батьківських чатах мами починають збирати «На подарунки хлопчикам». Ви серйозно? Хлопчикам? Вибачте, але це дно. Але ти нічого не зробиш, бо більшість так вихована. Не знаю, коли до людей дійде, що дуже багато жінок померло на війні, й захисники — це не лише чоловіки.

«Це вже в Щасті»

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.