Його визнавали «Людиною року» в Сумах. Колись він не розумів, навіщо нашому місту орган, а згодом влаштував тут близько 50 фестивалів, на які запрошував найкращих музикантів світу. Як зі зламаного інструменту в сумському ЦУМі починалась історія «Органумів» та «Бах-фестів» і як треба реагувати, коли тобі не заплатили за послугу таксиста — розповів Цукру легендарний Орест Коваль.
Всі фото: Сергій Малюк
Орест Романович, готуючись до інтерв’ю, я зрозумів, чому ви з деякою втомою в голосі на нього попередньо погоджувались. Ви вже багато років відповідаєте на схожі запитання. А чи є якась тема, про яку хотіли б розказати, а журналісти все не питають? Чекаєте щось від них?
Та ні, нічого не чекаю. Бо за всі роки я міг різного дочекатися. Бувало, що за підсумками фестивалю збираєш пресконференцію, розповідаєш про те, що серед інших спонсорів зокрема і місцева влада допомагала в організації, і що зали були заповнені, люди в проходах стояли. А потім виходить стаття із заголовком «Международный фестиваль оказался ненужным городу». Тому мені вже важко від журналістів чогось чекати.
Ви телефоном мені відразу сказали, що Владислав Івченко ж усе про вас написав. Я так розумію, що те інтерв'ю у книзі «Як не сумували Суми» вважаєте еталонним?
Він найбільш акуратно все передав, справді. Бо інших доводилося поправляти — перекручення бували, неточності. А бувало, що людина просто інше зрозуміла. «Ти думку висловиш — і вмить уже неправда в ній дзвенить», як у вірші Тютчева. Влад не перекрутив, там все дуже доречно у нього.
Фото: Сергій Малюк
Про фестивалі вас розпитують кожні пів року, а можна трохи більше зараз попитати про вас самого? Можете пригадати, як приймалося рішення їхати до Сум?
Я почну трохи здалеку, з одного важливого мого дитячого спогаду... Мені було сім років, я стояв, притулившись спиною до стіни старого будинку. Сідало сонце, літо було тепле таке. Десь чутно дитячі голоси, ми грали в піжмурки, хтось ховався. Сто метрів до Личаківського кладовища. Була така пауза. Я дивився на то сонце гаряче, відчуваючи спиною тепло стіни, і мене пронизала думка: «Я живу!».
Нещодавно була онука у мене в гостях, їй сім з половиною років, і під час прогулянки увечері вона сказала ту саму фразу: «Дідо, я відчуваю, що я жива».
Чому я так почав свою відповідь про рішення їхати до Сум? Тому що часто в житті все залежить від такого відчуття. А з іншого звісно, є життєві обставини.
Я закінчив Львівське музичне училище. Дуже гарна викладачка навчила мене методики викладання. І я хотів також присвятити себе викладанню в музичному училищі. У 1974 році Київську консерваторію закінчив саме для того, щоб мати належний викладацький рівень. У Львові, на жаль, не було роботи. Не було місця, тому що там дуже насичене середовище. У Києві, під час навчання, я одружився. Моя дружина не була родом із Сум, але з 1962 року її родина вже там жила. Я довідався, що тут є місце в музичному училищі, і вирішив їхати сюди. Далі отримав таке скерування.
Тобто це не було скеруванням, спущеним згори з якогось управління, з яким неможливо сперечатися?
Мені здається, такого жорсткого державного скерування в той час уже і не було. Але Суми — це був мій вибір.
Як ваші рідні у Львові вперше сприйняли інформацію про те, що ви будете жити й працювати в провінційних Сумах, не хапалися за голову?
Та ні, нормальна ж справа — одружився, там же і робота, туди й поїхали. З 1974 року я почав працювати в музичному училищі викладачем фортепіано. Дружина ще вчилася на той момент, вона приїхала на роботу у 1977 році.
Під час вашого першого візиту сюди, що вам запам’яталося?
У 1972 році я приїхав улітку, зранку вийшов із вокзалу — і таке маленьке тихеньке містечко побачив, людей зранку нема. Ми до батьків майбутньої дружини пішли. Суми були схожі на райцентр тоді чимось мені — але це лише по суб’єктивному такому відчуттю, я ще в той момент не мав об’єктивної інформації. Але відчував, що хоч тут тихе та спокійне, але доволі «культурне» життя.
От у Рівне коли я приїхав на кілька років працювати й тоді добирався з вокзалу до філармонії тролейбусом, то відчуття перше від міста і людей у ньому було інакшим — це було відчуття такої темної землі, де невідомо, чи ростуть зерна культури. Хоча після мого вже від’їзду з Рівного там з камерним оркестром почав працювати один диригент, який дуже сильно «розворушив» музичне середовище. І люди потягнулися до філармонії, вони отримали імпульс і тепер ходять на місцеві концерти, зали заповнені. Тому все залежить від наявності особистостей, які можуть давати гарний продукт.
Ми маємо враховувати, що у будь-якому суспільстві класичною музикою цікавиться не більше двох відсотків людей. Але цього достатньо, щоб зали були заповнені. Потрібен лише поштовх
Орест Романович, Суми в середині 1970-х були менш зросійщеними, ніж у середині 80-х, приміром? Ви, як львів'янин, мали добре відчувати такі речі.
Справді, тут тоді були побудовані великі заводи, було багато приїжджих людей, місто почало обростати житловими масивами. У них люди розмовляли суржиком. А по центру як ідеш — тільки російська мова. Я з усіма українською спілкувався, то на мене дивилися трішки так… слово «бандера» я чув у свій бік. Сумчани дивувалися, що я говорю не на їхньому суржику.
У деяких інтерв’ю ви говорите, що перший орган, який з’явився в Сумах, був електронним. Що то була за дивина?
Якось мене покликав до себе директор нашого музичного училища. І каже: «Там в універмазі якийсь орган «Прелюдія» стоїть, сходіть на нього подивіться. Наприкінці року у нас є гроші, давайте купимо його». Коштував він 2400 карбованців, це великі гроші були. Автомобіль «Москвич» коштував тоді 5 тисяч. Я пішов, подивився — але він був несправний, кілька нот не працювало. Тому я сказав, що викидати гроші на нього не варто. А той орган уже кілька років там стояв і пилюкою припав.
І коли наступного 1978 року восени я зустрівся з професором Котляревським у поїзді, він мені розповів, що в Сумах будуть встановлювати орган, що потрібен буде музикант. І коли я зрозумів, що хочу бути цим музикантом, я підійшов до директора і сказав, що треба ту «Прелюдію» брати.
В універмазі мені повідомили, що для усунення несправностей можуть викликати майстрів з Риги, які все полагодять. Орган купили, майстри згодом приїхали, все полагодили й розказали мені, як з тим органом треба поводитися. І на тому органі я вчився грати.
Це була примітивна, жахлива електроніка, звук був відповідним. Я прилаштував до нього ревербератор, динаміки розвернув, засунув глибше педалі, світло прилагодив. Потім поставив його у Воскресенській церкві і грав там концерти
Згодом професора Арсенія Котляревського запросили до Сум консультантом з питання встановлення органу. І коли стали з’ясовувати, хто ж буде обслуговувати інструмент, то він сказав: потрібно троє спеціалістів — органіст, настрійник і майстер. А кандидатом на органіста він назвав мене і попросив допомогти мені отримати другу освіту. Наше управління скерувало відповідного листа в Міністерство культури, щоб мені дозволили ще раз вступати до консерваторії й отримати диплом органіста.
Це знову стаціонарна у вас була форма навчання?
Так. Але оскільки це був той самий факультет і більшість предметів я вже свого часу там прослухав, то з понеділка по четвер працював у Сумах в училищі. А двічі на місяць з п’ятниці по неділю я їздив до Києва на навчання. Мене відразу там пускали за орган — о 6:00 прибував потяг, а о 7:30 я вже сидів за інструментом, а прокидався о 8:00, тому що організм ще спав.
У який момент ви відчули, що орган — це ваше?
Ну, я собі подумав, що є тут трохи більші в мене перспективи. Піаністом треба бути дуже обдарованим, аби тебе слухали — таким, от як Діма Семикрас у нас в Сумах є.
А з органом трохи простіше — крім музиканта, люди будуть слухати сам інструмент
Це, як у бізнесі кажуть, — з’явилася «вільна ніша»?
Так, відкрилася ніша, і я подумав, що можу спробувати її заповнити. Я три роки навчався в консерваторії «без відриву від виробництва». І на другому році дізнався раптом, що філармонія взяла в штат іншого органіста. Я до управління культури приходжу і питаю: «Як же так? Ви мене послали вчитися, а взяли на роботу іншого, виходить?». Мені відповідають: «Ви ж маєте роботу?» — «Так» — «А він приїхав до філармонії з Ленінграда, а роботи йому ще не знайшли. І взагалі, рано поки ділити кермо автомобіля, якого ще нема».
В усякому разі, політика змінилася, і коли у 1986 році орган у нас з’явився, місцеве високе начальство, яке мене посилало вчитися (це був голова облвиконкому), мені сказало: «От ви знаєте добре орган ізсередини, і якщо хочете бути коло нього, то беріть викрутку в руки, будете його обслуговувати». З 1983 року я мав червоний диплом соліста-органіста, а з 1986 року змушений був працювати майстром.
У деяких інтерв’ю у вас питали, чи не стала україномовність причиною того, що посада органіста вам не дісталася. Вікіпедія на це прямо натякає…
Ні, україномовність тут не зіграла важливої ролі. Мені здається, що вирішальною була позиція Лушпи. До речі, хочу сам про цю історію детальніше якось розпитати у людей, які можуть про неї знати.
А скажіть, як у вас складалися стосунки з Михайлом Чичеріним — новим сумським солістом-органістом? З огляду на всю ці історію.
Ми віталися. Чемно ставилися один до одного, але ближчих стосунків у нас, на жаль, не зав’язалося. Ви знаєте, коли на 200 кілометрів навколо ніхто не грає на тому ж інструменті — а тут раптом з’являється ще хтось, хто вміє це робити. На самих початках спілкування я зачіпав професійні питання, але він не підтримував розмову. Михайло був цікавою людиною, але разом з тим можна сказати, що він був інтровертом.
Може бути правдою, що перший секретар КП УРСР Щербицький хотів завдяки розміщенню органних залів у церквах України їх урятувати від ліквідації? У Сумах — це Троїцький собор. Є легенда, що йому така ідея спала на думку під час візиту до Чехії.
Можливо, це була державна така політика, адже партія трохи хотіла себе реабілітувати перед світом — показати, що тут у нас дбають про культуру. І справді, музиканти відчували тоді свою потрібність. Ясно, що нас виховували політично під час навчання, особливо в консерваторії, щоб правильну мали позицію.
Саме тому я і питаю. Тому що органи, які тоді встановлювали в багатьох українських містах, передбачали, що там будуть грати відповідну музику. Це ж Бах, у першу чергу, вірно?
Це, звісно, духовна музика, передусім. Ясно, що були й світські композитори, які писали для органу. Власне, він спочатку і був світським музичним інструментом, лише згодом він став асоціюватися з церковною музикою.
Невже не розуміли, що за твори будуть виконуватися в радянських органних залах?
Ну добре, а Чайковський, а Рахманінов? У них теж багато духовної музики ж було. Але ясно, що були якісь рушії такого «органного відродження» в радянській Україні. Наприклад, той же професор Котляревський — він мав доступ до високих кабінетів, наскільки я можу судити. І якось, напевно, вплинув на ідеологічну політику партії. І дуже він старався зробити так, щоб в тих храмах, які ще не були зовсім знищеними, які використовувалися як склади, зазвучали органи.
А зараз же ситуація інша — ті храми, які збереглися завдяки органам, тепер попали в критичну ситуацію. Громади зацікавлені в тому, щоб церква була просто церквою, «ми хочемо там молитися», кажуть. З цієї ж причини сумський орган було перенесено у 2007 році із Троїцького собору до філармонії.
До рівненського періоду, коли ви працювали там солістом-органістом з 1989 по 1991 роки, в Сумах мали можливість грати на органі?
Так, орган поставили у 86-му році, а зал відкрився у 89-му. Я, звісно, мав можливість грати на ньому. Ще був ремонт залу, ще паркет на підлозі стелили. Пилюки було багато, я накривав орган целофаном.
А ви брали участь у його монтажі в Сумах?
Так. І тут, і в Рівному так само монтував орган. Там відкрився органний зал, і саме тоді ж мене запросили органістом у Рівне — я поїхав туди працювати.
Правда, що набагато кращим звук був у Троїцькому соборі, ніж тепер у філармонії?
Так, звичайно.
Скільки тоді часу зайняв монтаж інструменту?
Два місяці.
До Рівного ви тоді на два роки з родиною переїхали?
Ні, я сам там був. Переважно перебував у Львові. Відіграв концерти у Рівному, сідав на машину і через кілька годин я уже у Львові. Ще й заробляв, таксуючи у Львові.
Зарплати музиканта не дуже вистачало на той час. Львів добре знав, тоді не було ніяких маршруток. Таксував на своєму «Москвичі» з 22:00 до другої ночі
І якось мені телефонують у середині дня: «Орест Романович, а що ви там у Львові робите? У вас же концерт сьогодні». А у мене не було концерту запланованого. «Ні, вам треба сьогодні заграти». Одним словом, якийсь позаплановий концерт був. Я стрибаю в машину — приїхав, годинку розігрався, заграв концерт, перевдягаюся — і знову до Львова. Сестра мене увечері пізно бачить біля батьківського будинку: «Так ти ж у Рівне поїхав!» — «А я вже приїхав». Так я і мотався між містами.
А чи не підшукували ви періодично роботу ближче до Львова чи в самому місті?
Була одна пропозиція, коли я ще працював у музичному училищі — моя вчителька у Львові, яка там була на доброму рахунку, від’їжджала у Вірменію, бо була звідти родом. Директор не хотів її відпускати, і вона замість себе запропонувала мене. Але для мене було місце, а для моєї дружини не було. Тому ми й не переїхали.
Тобто надія перебратися до Львова жила у вас?
Коли я взнав, що в Міжнародному фонді «Відродження» відкрилася програма провінційних гастролей митців, ми з органістами написали проєкт, присвячений 30-річному ювілею органного мистецтва в Україні й здобули грант на нього від восьми тисячі доларів. Протягом року відбулося 108 концертів у десяти органних залах України. У рамках проєкту ми з ансамблем «Органум» приїхали з концертами до Львова, я провів екскурсію по місту. Зайшли до величезного органного залу, подивилися захоплено місто, підійшли й до мого батьківського будинку. І музиканти кажуть мені: «Орест Романович, ми не можемо зрозуміти, заради чого ви залишили таке місто?».
Фото: з архіву Ореста Коваля
З поверненням до Сум у 1991 році, коли ви отримали можливість працювати на контракті у філармонії, таксувати ви ж не полишили? Ваш «Москвич» тоді допомагав заробляти гроші на організацію перших концертів?
Так, мені тоді з Сум сказали: «Що ви там у Рівному робите, тут сім’я, ідіть до нас на контракт, будете концерти робити». Ну і для цього потрібні були якісь гроші, доводилося трохи таксувати, щоб запустити цей процес.
У книзі Влада Івченка серйозна сума фігурує, 2,5 тисячі карбованців, здається.
Ну, це вже були купоно-карбованці, тому не так це вже й багато. Історії різні бували під час роботи на таксі, звичайно. Траплялося, що хтось відмовлявся платити, виходили й услід мені: «Та йди ти…!» Спочатку я образився на таке, а далі став думати позитивно: «А що, коли б це були мої друзі і я їх просто підвіз? Я ж нічого поганого не зробив, нічого не забрав ні в кого». І після того випадку звалюються гроші на мене. Десь у 100 разів більше заплатили, ніж я втратив.
А вже як другий раз зі мною трапилася подібна неприємність з клієнтами, то я услід їм кричу: «Я вам такий вдячний, що ви не заплатили!». Вони розвертаються: «Та ти ще й дурний до того!». А я знаю, що на мене знову щось прийде
І приходило?
Так і було, справді. Я саме організовував тоді другу серію концертів, з’явився чоловік один, який посунув папірець і каже: «Запишіть для мене ваші координати, будь ласка». Кажу: «Для чого вам?» — «Я хочу бути вашим спонсором».
Через якийсь час, якось увечері йду зі знайомою і випадково його зустрічаємо. Він мені: «А я про вас якраз думаю, може у вас гроші вже закінчились, то я завтра вам ще перекину». І пішов собі. Знайома у здивуванні: «Хто це такий?»… Підприємець Анатолій Дяченко підтримував п’ять наших перших фестивалів. І я мав потужний старт саме тому, що мав отого генерального спонсора.
Для окремих людей це був період шалених грошей. А ще тоді була така ж шалена інфляція. Весною 1993 року на наш фестиваль було потрібно 450 тисяч тих купонів. А вже у жовтні на той самий масштаб фестивалю — 7 чи 8 концертів — треба було вже 15 мільйонів.
Натаксувати такі гроші вже важкувато було?
Таксувати — то ясно, що на життя. На серйозні фестивалі вже на таксі не заробиш. Спонсори, на щастя, з’являлися. Була, приміром, жіночка, чию дитину я на скрипці вчив грати Баха. Вона привела мене до одного бізнесмена, який спитав: «Скільки тобі треба грошей?». Я взяв п'ять хвилин, щоб подумати, зайшов знову в кабінет і кажу — 60 тисяч. Він каже: «О, добре!». Я питаю: «А якби 100 тисяч попросив, то було б забагато?» — «Так, було б багато. А так вгадав».
А в чому секрет, що такі от спонсори вам довіряли весь час? Наскільки все випадково чи заслужено було?
Якщо ти щось потрібне робиш для своєї землі, для людей, які тут живуть, я вважаю, що тобі просто посилаються якісь речі
Це так і працює. Ти навіть не очікуєш, але воно посилається. Коли ти на бойовому курсі, тобі навіть задуматись про це ніколи. Ясно, що я і сам дізнавався про можливості для отримання грантів — наприклад про фонд «Відродження», який фінансував подібні проєкти. П’ять років вони допомагали мені. Ми отримали від них кілька грантів, на один з них у 1996 році — 20 тисяч доларів — ми придбали клавесин для бахівських фестивалів, офісну техніку та ще й на фестиваль «Bach-fest» трохи лишилося.
Коли ти займаєшся потрібними речами, коли ти з чистою душею це робиш — тобі тоді стелиться дорога. Я так це відчуваю. Тоді навіть дивуєшся: як воно все так виходить? Тільки ти щось подумав, що добре було б мати, а воно вже тобі дається. Це також коштує праці, зусиль, біганини — крім того, що ти щось придумав, то повинен ще фізично трохи побігати.
А ви відчували, що не для себе робите ці фестивалі, що ви мусите їх робити?
Звичайно. Бачите, спочатку я себе пропонував публіці. А потім вирішив запропонувати сумчанам своїх колег, друзів. Тому що в мене один рівень, а в музикантів, які їздять по світу — інший, значно вищий рівень. Більшість сумчан не мають можливості поїхати кудись, послухати наживо музикантів світового рівня. І наші фестивалі дають таку можливість, причому за смішні гроші.
Цієї весни фестиваль «Органум» зірвався через карантин, чи ви вже заздалегідь розуміли, що його неможливо буде провести?
За три тижні до фестивалю я ще думав, що він може відбутися. Тому що карантин оголосили до першого квітня, а перші концерти планувалися четвертого числа. І чим ближче до фестивалю, тим більше я розумів, що треба буде все скасовувати. Учасникам з Вірменії ми перенесли авіаквитки на жовтень. Артиста з Нідерландів, який мав грати наприкінці фестивалю, я також попросив, щоб він переніс свій приліт на осінь.
І не знаю тепер, чи в жовтні ми матимемо можливість провести фестиваль. Зараз у залі дозволено розмістити 100 людей, не більше. Але це украй мало для покриття видатків. Я ж не можу підняти ціну на квитки.
З Дмитром Семикрасом ми робили інтерв’ю, то він зараз активно бере участь в дистанційних конкурсах, виграє в них. Не було ідеї «Органум» так провести?
Для проведення фестивалю потрібні ресурси, та, зрештою, артисти не мали б змоги приїхати під час карантину. Я директору філармонії пропонував: давайте своїми силами щось запишемо і в інтернет закинемо. А він каже — та ні, зараз цього не можна робити. Тоді саме все дуже строго було з карантином. Артисти не мали права доступу, тільки технічний персонал. Хоча я технічний персонал тут, до речі — я настрійник органу. Тому згідно з наказом мав можливість приходити щодня і вправлятись на органі. Мені пропонували посаду соліста-органіста у 2017 році, але я шістнадцять років не мав регулярної практики, тому відмовився. Кажу: «Яким же я можу бути зараз солістом?».
Ці шістнадцять років не минули даремно. Я прийшов за цей час до зовсім іншого розуміння музики. Я розкриваю нотний текст і бачу, як насправді треба грати його. А раніше багато чого я просто не бачив там
Питаннями про те, як треба виконувати музику Баха я зацікавився давно — ще наприкінці 70-х років. І далі все життя поглиблював ці знання. Тому і бахівський фестиваль я задумав, і музикантів запрошував на них таких, які не тільки люблять, але і вміють виконувати твори Баха.
Його твори мають бути живими та є засоби, як зробити так, щоб ця музика була живою. Тому що часто думають, що це щось таке старовинне і Бах має звучати строго, і суворо, тобто ніяк. Деякі музиканти так і грали. Це було сумно і шкода. У моєму віці взагалі Бах корисний дуже — там же одна рука один штрих грає, друга — інший, а ноги третій. Дуже велика розумова праця потрібна, аби то все розібрати. Тому ніякої деменції не буде в тих, хто цим займається.
А Баха можна грати, не поділяючи того, про що ця музика? Адже великий відсоток його творів — це, по суті молитви в нотах?
Ви зачепили таку тему, про яку я не хотів би багато говорити. Але справді містичні речі не раз зі мною траплялися, завдяки цій музиці. Бувало, що граючи Баха, ти ніби озвучуєш якусь потребу, вкладаєш у музику своє прохання. І через кілька днів ти отримуєш те, що просив, фантастичним чином. Навіть через кілька годин
Підготовка до осіннього «Бах-фесту» зараз триває, чи ви ще вичікуєте, аби зрозуміти, як із карантином будуть справи?
Як кажуть, я ще «винюхую» ситуацію. Поки не знаю, як там буде, і всі зараз в очікуванні. Боюся, що знову доведеться фестиваль скасувати. На жаль, люди розпоясалися і знову може бути хвиля епідемії.
Читайте також: Дмитро Семикрас: класика на першому місці, а з джазом я відпочиваю Телеграм Цукру Підтримати Цукр
