Цього колоритного чоловіка з бандурою у центрі Сум важко не помітити на вихідних або під час свят - у погожий день він частенько прикрашає собою площу біля пам'ятника Шевченку. Про себе він говорить, що «кобзар, то людина Божа» і вірить, що має сіяти людям зерна духовності. Ще малим він грав на роменському базарі поряд з Євгеном Адамцевичем - автором знаменитого «Запорізького маршу» із фільму «Пропала грамота». Чому оселився у Сумах і як цьому посприяла «Дума про Леніна», кобзар Микола Мошик розказав Цукру.
Республіка Засулля
Зі сліпим кобзарем Євгеном Адамцевичем мене пов'язує інструмент і спільна батьківщина - Ромни. Але сам я із Засулля - зараз це вже район міста, а раніше було окреме село. Ну як село, так навіть казати не можна… Це ціла колишня республіка, яка утворилася після подій 1917 року. На півдні України панував Махно, у центрі був Холодний Яр, а у нас - Республіка Засулля. І коли підписував, що я із Засулля, то мені в радянські часи говорили: «Что ты пишешь как тот кугутяра? Какое Засулье, его давно уже нет». Але воно є і було.
Так вийшло, що я закінчував Засульську школу, у якій свого часу навчався Борис Антоненко-Давидович. Так що Засулля наше не таке просте. У цій школі-семирічці я почав співати у хоровій капелі. А потім у десятирічній ми вже ставили шкільні опери: «Коза дереза», «Маша і ведмідь». Там зі мною співала народна артистка України Олександра Сокол, яка зараз у сумському ТЮЗі працює. А ще школярами ми з хлопцями любили сідати в човен і плавати вверх по Сулі до Пустовійтівки. Там ще земля трохи зберігала пам'ять про останнього запорозького кошового отамана Калнишевського.
У 1959 році директор школи хотів давати мені направлення до Києва у музичне училище на вокал. Та я тоді про це не думав
Вчився дистанційно, коли це не було мейнстрімом
Зараз такий час, що всі вчаться дистанційно. Начебто це якась новина. Я ж свого часу дистанційно отримав першу музичну освіту. А почалося все з того, що невдовзі, після війни, я малим десь знайшов гармошку, пробував на ній грати. Десь навіть вдалося купити самовчитель Тишкевича, сам освоїв ноти та грав по них. А потім з'явився у мене баян.
З ним я бігав 10 кілометрів у Ромни у вагонне депо - там був оркестр, де я міг займатися музикою. Були дядьки великі з того депо і я - школяр із баяном
Нот там ніхто не знав, і замість них там була цифрова система, грали по цифрах. А поряд із вагонним депо був Палац культури залізничників, і там була ще хорова капела, куди мене також взяли. І от керівник наш підкинув ідею вчитися у Московському заочному університеті мистецтв імені Надії Крупської. Їхати у Москву не треба було - тобі лише висилають поштою завдання, а ти їм назад відповіді. Я непогано закінчив це навчання у 1961 році та отримав перший офіційний папірець про свою музичну освіту.
«Взяв би я бандуру»
У Засульській школі у нас був ансамбль бандуристів. Керував ним викладач Георгій Спиця. Перед тим він сидів у таборах десь у Сибірі. Був сильний колектив, який займав перші місця на конкурсах. Як кажуть, звідти все і почалося. А ще я грав на домрі у тому ж вагонному депо. Тепер інколи домру називають кобзою. Може це і був початок всього.
Далі я після школи потихеньку працював і по червінчику кожен місяць відкладав. Щоб поїхати до Києва на навчання, то на перший час треба були гроші. Аж тут, у 1962 році, оголосили набір до студії при капелі бандуристів у Києві. Це у хорі Верьовки набирали тоді молоді кадри і я туди потрапив. Набрали 25 хлопців і міністр культури нас особисто вітав, тиснув руки та зичив успіхів.
Жили ми у самому центрі Києва, на Хрещатику, у пасажі. А поряд у під'їзді жив наш видатний земляк Борис Гмиря. На сам Хрещатик було непросто потрапити погуляти. Ми з іншими пацанами чекали, коли Гмиря із сім'єю йшли на прогулянку, і підтусовувалися до них. Тоді нас пропускали. Інакше міліція б затримала, бо ми були всі без документів та паспортів.
Що цікаво, наш керівник у капелі не був членом партії
Може, єдиний у Союзі на такій посаді. Бо за фахом він був священником, вчився у семінарії свого часу. І до мене він дуже добре ставився. Я заїкався сильно, а він мені казав, що теж мав колись таку проблему. Порекомендував мене до професора у Жовтневій лікарні, до якого їхали люди з усієї країни та Москви. Там мені щось під'єднали до вуха, попросили щось покрутити - як почав говорити, то геть жодного заїкання не було у той момент. Таким чином мене там трішки підлікували.
Вчили нас у студії дуже добре, так, що за два роки, у 1964-му, я вже був готовий до вступу до консерваторії. Саме тоді наша капела до ювілею Шевченка підготувала шикарну композицію, до виконання якої залучили з усієї України близько 300 бандуристів. Така була махіна. Відмічали у Каневі на славу. Але після того виступу нам цю композицію заборонили. Там були такі слова із творів Шевченка, що у чиновників аж чуби підіймало.
Три роки училища закрив екстерном
Після капели до консерваторії я не пішов. Влаштувався працювати концертмейстером до філармонії у Кропивницькому. Там у колективу був дуже хороший - як зараз кажуть - менеджер. Він, приміром, ціле літо катав нас по південному березі Криму. Крім бандури та баяну, у Кропивницькому, я також грав сольно на сопілці.
А далі я був з концертом у Чернігові, де познайомився з однією дівчиною. Кажу їй: «Як хочете у Чернігові, щоб я працював у вашій філармонії, то я приїду тільки заради тебе». Так я туди й переїхав згодом, а далі ми розписалися. Вона сама з Кам'янську була. З Чернігова ми ансамблем каталися до Білорусі та Кубані - на місяць, а то і на два.
Якось ми з дружиною заїхали у Засулля до моїх батьків. Там я зустрів свого земляка, який закінчив Львівську консерваторію. І він мені каже: «Миколо, поїхали до мене вчитися. Бо працювати добре, але ж треба мати й диплома». І він мене підбив їхати до Дрогобича - у музичне училище. Там я легко склав вступні іспити. А далі кажу: «А можна я не буду відвідувати заняття з гармонії?». Мене зачинили у кабінеті, дали найважче завдання із зірочкою. Хвилин через 15 стукаю, щоб відчинили та подаю рішення у двох варіантах.
Три роки училища я закрив екстерном, хотів і четвертий, але мені кажуть: «Майте совість, ми живемо за радянської влади»
Адамцевич казав мені: «Ти диви який!»
У 1968 році до Дрогобича приїхав кобзар Євген Адамцевич із дружиною, там вони виступали (Адамцевич тоді лікувався поряд у Трускавці - ред.). І з ним у цьому концерті брав участь і я, як його земляк.
У Ромнах ми раніше бачилися лише на базарі, де він грав людям і тим заробляв на хліб. І не все то правда, що про нього пишуть - ніби він був небожителем якимось. Він був людиною земною, виконував і такі пісні, які були популярні на той час. Звісно, виконував і прадавні речі. Ми пацанами любили крутитися біля нього. Особливо подобалася нам його ковінька алюмінієва з ручкою. Ручка відкручувалася, а там була самогоночка. Інколи я підходив до нього, щось виконував на його бандурі. А він тоді: «Ти диви який!» - на мене. «А хто вчив тебе?». Кажу: «Спиця», - «О, то добрий колега мій».
Ніхто й подумати не міг у Ромнах, що серед них така знаменитість живе. Що це автор «Запорізького маршу» буде
Але на базарі я той марш не чув. Він, може, щось і пробував награвати таке. А вже десь у 1969 році був організований Київський оркестр народних інструментів, і перед ним грав Адамцевич. Що він там грав - одному Богу відомо. Але диригентом того оркестру був Віктор Гуцал, який все зібрав, скомпонував, і вийшов «Запорізький марш».
Так я і не довчився у Дрогобичі - змушений був за сімейними, й не лише, обставинами, залишити навчання та їхати до дружини у Кам'янське. Там я деякий час працював і навчався у місцевому музичному училищі. А згодом мене запросили знову на роботу до Києва - грати в оркестрі.
І тоді вже у нашому репертуарі з'явився «Запорізький марш». Його скрізь дуже добре приймали. У Ленінграді ми його виконували разів п'ять, всі були у захваті. А у Львові його грали разів вісім-десять. Оголошували його як твір Адамцевича, звичайно.
Слава до маршу прийшла раніше, ніж вийшов фільм «Пропала грамота», але фільм популярності також додав
Подав досьє, яке і викладачі не мали
Нарешті закінчив я те училище в Кам'янську з відзнакою та отримав направлення на роботу. Але у мене інше на думці - хочу нарешті до консерваторії. Подав документи та добре склав усі іспити. Там я був найстарший на першому курсі - майже 30 років вже мав. Декан підходить до мене і говорить: «Те досьє, що ви нам подали, у нас такого і викладачі не мають». Так я там і провів п'ять років наступних. Вчився та грав в оркестрі.
Якось поїхали в Ірпінь, там був наш концерт. Я виконував «Думу про Леніна». А потім мені дозволили виконати щось на власний розсуд. І я заспівав «Думу про Байду». Наступного дня аналогічний концерт у раді міністрів у Києві вже був. Про Леніна заспівів і про Байду їм знов. Підходить до мене секретар якийсь і говорить: «Как вы посмели после такой величественной думы о Ленине петь о каком-то пьянице?! Вашей ноги в Киеве не будет!». Викликає мене через кілька днів ректор: «Що ж ви там наспівали? Обережніше треба». Але все обійшлося.
Студенти-бандуристи нічим особливим не виділялися серед інших. Звичайний був інструмент, як баян і все таке. Та були більшими патріотами. Але ж і слідкували за нашим репертуаром: щоб усім подобатися, ми мали співати про партію, про коханнячко, про козака, але такого - тихенького
Викладацька петля
Перед отриманням диплому в 1976 році, доля привела мене в Умань. Ще студентом запросили мене туди в музучилище викладати, і так, на довгі роки, накинув на себе ту викладацьку петлю. Для того, щоб я лишився в Умані після закінчення консерваторії - мені пообіцяли квартиру, а я погодився. Але ніякої квартири так і не побачив. З першою дружиною ми вже на той час розійшлися, а моя друга жінка в Умані народила сина, тому питання власного житла було важливим.
Пішов я до директора, а він мені: «Ну, ви знаєте, треба почекати, але… Микола Григорович, ви нікому з дітьми не потрібні оце тепер». Я йому нічого не сказав, а поїхав до Києва прямо у Міністерство культури шукати інше направлення на роботу.
Там мені розказали про пропозицію із Сум, де обіцяли квартиру та всіляку допомогу
«Де ви знайшли такого кобзаря?»
Приїхав я до сумського училища, побачив, де буду жити тимчасово - там прямо у корпусі, де бухгалтерія, були кімнати, в яких тоді жили викладачі. Так я там оселився, спочатку без сім'ї, щоправда. На дворі якраз був 1977 рік - річниця «Октября», всі готувалися до величного концерту у театрі. Моя «Дума про Леніна» знову стала у нагоді. Йшла здача концерту, і секретар обкому з ідеології Іван Макухін, як почув ту думу, ледь не розплакався від радості: «Дякую, дякую! Де ви знайшли такого кобзаря прекрасного?». Підходить до мене: «Де ти такий взявся?». З усіма прощався, а мені дає п'ять. Кажу йому: «А можна до вас прийти у гості на роботу?» - «Питань немає!».
А моя черга на квартиру не просувалася, і тому я просився до нього на прийом. Прийшов до обкому, а мене до Макухіна не пускають. Я кажу: «Повідомте, що прийшов кобзар». Повідомили. «Впустить немедленно!» - сказав він
Я йому говорю: «У нас ювілей великого Жовтня, а я живу як той кобзар до революції - голий, босий, і без даху над головою». Він кнопочку натискає, заскакує людина у кабінет: «Розібратися і доповісти!». Квартирне питання моє, з певними затримками, почало тоді вирішуватися. Коротше, для того, щоб щось мати - треба докладати зусилля.
Чи задоволений я тим, що зрештою осів у Сумах? Так. По-перше, це фактично моя батьківщина, по-друге, мені випала місія підіймати бандуру. Тут я організував два колективи бандуристів. Хоча вже при палаці Фрунзе велика капела бандуристів тут існувала і до мене. З ансамблями ми їздили до Грузії, Болгарії, Німеччини.
З 1977 по 2004 рік я викладав у Сумському училищі та кілька років у музпеді, аж доки мене не звільнили, щоб менше говорив, бо посмів вимагати від начальства розмовляти державною мовою на роботі
Грав для короля Єгипту
Свої перші твори я почав складати ще в Засуллі - там я писав музику на вірші місцевого поета Олекси Ющенка. Потім був у мене у Дрогобичі хітовий твір на вірш Михайла Шалата про гуцульське весілля, на весіллях ми його і грали. Так що з молодих років почав вигадувати.
А коли на вулиці почав виступати? Точно боюся рік назвати навіть… Пам'ятаю, що вже за незалежності у Києві грав я біля Золотих воріт, підходить молодий хлопчина, дає немалі гроші, аби я щось заграв із попси. Я глянув на їхню компашку і відмовився. Там же поряд знімали фільм про короля Єгипту, мене побачили вони й попросили підіграти: помахати королю рукою і крикнути йому Hello!
Колись один письменник написав, що «кобзар - то не жебрак, а воїн». У Києві на вулиці цілі заслужені колективи виходять і музикують. У Сумах, на жаль, багато хто виходить грати, аби просто грошей заробити. Але коли мистецтво йде від душі, то воно нікого не лишає байдужим. Так, трапляється негативна реакція, адже я граю часто поряд із собором московського патріархату, і там проходять люди, які можуть просто не любити українське.
Про Крим
У мене є кілька дум про Крим - про Керченську трагедію і про Кримський міст. У Криму я буваю, і навіть у січні цього року був. Але до могили Адамцевича, який похований в Бахчисараї, я поки не доїхав. Був у Керчі - там помер не так давно мій молодший брат. Довелося їхати, аби юридично оформити спадщину. І ті краї я дуже люблю і пам'ятаю, що їх завоював ще наш князь Мстислав, великий пам'ятник якому там, до речі, стоїть.
