Знайомтеся:
ПІБ (за паспортом): Вертинський Олексій Сергійович
Вік: 63
Сімейний стан: одружений, має сина та дочку від різних шлюбів
Діяльність: актор театру та кіно
Для сумчан: актор Молодого театру, який завжди приїздить на «Чеховфест»
Я жив в самому центрі Сум — у будинку, що стоїть на розі вулиць Соборної і Харківської, де знаходиться аптека №90. Раніше там була адреса Червона площа, 8. От там, на четвертому поверсі у квартирі 23. Поруч з моїм домом у сквері знаходився Палац піонерів (Палац дітей та юнацтва — ред.). Тому усе моє дитинство було пов’язане з центром міста Суми.
Вперше поїхав з Сум у 1974 році, коли мене призвали до армії. Після армії повернувся і грав у театрі, а потім поїхав навчатися до Москви. Коли вже повернувся після навчання, здається, це було у 1981, випадково у тролейбусі зустрів головного режисера Театру ім. М. Щепкіна Ігоря Равицького, і він сказав мені: «Де тебе носить? Приходь до нас. Ти нам потрібен». Тоді ще на пару років я лишився в Сумах, але потім поїхав в Ужгород. Станіслав Моїсєєв отримав там посаду головного режисера театру, і запросив мене поїхати разом з ним. А потім, коли мене вигнали з Закарпатського театру, я знову повернувся в Суми, а потім і в Сумах мене вигнали, і я переїхав до Києва. З цифрами я не дружу, але я ж і не в банку працюю, тому може десь щось не зовсім точно.
Коли приїжджаю у Суми, міста майже не бачу
Те місто, яке я знав у дитинстві, здавалося мені власним домом, мені було затишно і я знав у ньому кожен куточок. Ми з однокласниками облазили навіть усі дахи на Соборній — ігри тоді у нас такі були: або макулатуру-металобрухт збирали або по дахах шастали.
Зараз у Сумах буваю дуже рідко. Як правило, приїжджаю з якимось проектом, у складі театральної трупи. Спеціально я приїхати не можу, бо мені тут влітку страшенно жарко і не вистачає повітря, тому я ховаюся десь під кондиціонерами або на побережжі Балтійського моря — там хоч якось можна жити.
Основна проблема, чому мене сюди не тягне, бо тут мені хіба до могилок батьків приїздити. Але ж це треба бути ненормальним, щоб приїздити кудись лише заради того, щоб потовктися по цвинтарю біля могилок покійних родичів.
Із своїми сестрами і братом ми можемо бачитися де завгодно, і для цього не обов’язково приїжджати саме в Суми. Коли я приїжджаю, то намагаюся до них навідуватися, але зазвичай мені не вистачає на це часу. Я навіть мало ходжу по місту, бо мене завжди тягнуть на якісь інтерв’ю, зустрічі, шмустрічі… У результаті я цілими днями у якихось приміщеннях. Коли бувають якісь перебіжки, то я, звісно, бачу, що місто змінилося, але стало воно гіршим чи кращим, я не розумію.
Я тут по блату був прийнятий у театр
Найяскравіший спогад про Суми… Навіть не знаю. Навряд я зможу забути щось із того, що тут зі мною відбувалося. Воно все якесь дуже яскраве. Кожен етап мого життя: дитинство, школа, як я дорослішав, як повертався після армії, в студентські роки, театр, — усе це мене якось пов'язує з яскравими моментами пережитими у Сумах.
Колись, будучи просто випускником середньої школи, я по блату був прийнятий у театр на вулиці Жовтневій (нинішній ТЮГ, — ред.), артистом допоміжного складу, і до армії я в ньому грав. Там мені давали перші ролі, перші слова у виставах, якось мене тоді глядач сприймав… Хоч і було це сорок років тому, але як же я це забуду?
15 квітня Олексій Вертинський разом з Володимиром Горянським, Олександром Меламудом, Лілією Ребрик та Ксенією Вертинською приїдуть до Сум з виставою «Ревізор»
Колись багато чого з Чехова знав напам’ять
У музеї Чехова у Сумах я буваю часто. Ще будучи дітьми ми там влітку організовували Чехівські дні і грали вистави. Це були одноактовочки Антона Чехова. Здається я навіть читав щось напам’ять, бо колись багато чого з Чехова напам’ять знав. Улюбленого твору, правда, немає. Мені усе подобається. Щоб сказати, що є щось, без чого я заснути не можу, то брехати не буду — такого твору нема.
А фестиваль «Чеховфест» — дуже цінна подія. Мені взагалі-то ніколи не здавалося, що Суми страшенно театральне місто. Скоріше здавалося, що воно трохи «відморожене». Думаю, що це результат Радянського
союзу. Тоді ж примушували репертуарні театри грати якусь херню, яка сама по собі жодним чином не може привабити глядача. І тоді сумчани якось відвернулися від театру. А завдяки цьому фестивалю і тому, що сюди приїздять одні з кращих вистав в Україні, і знайомлять глядача з найвищим рівнем театральної майстерності, мода на театр повернулася.
Якби я жив у Сумах, то напевно цілий рік би відкладав потроху грошей, щоб подивитися якомога більше вистав під час «Чеховфесту».
Український театр рухають глядачі
Я не знаю, куди зараз рухається український театр, тому що ніхера не змінилося: усі закони, які придумав Сталін, й досі існують у цій системі.
Цілком можливо, що коли якийсь продвинутий головний режисер отримає високий пост і захоче зробити певний прорив у сфері театру, то обов'язково на нього накличуть якесь КРУ, ГРУ, СРУ, МРУ, візьмуть за ж*пу і будуть вказувати, де він щось не так робить, і скажуть йому, щоб сидів і не висовувався. Я не думаю, що у цій системі, вибудуваній Сталіним, взагалі може бути якийсь прорив.
Але, на щастя, українці — просвічена нація, тому вони шукають щось цікаве самі, і саме вони рухають український театр. Я щасливий, що хоч народ це робить.
Коли це дійде до свідомості тих, хто у владі, я не знаю. Це складна історія. Я не думаю, що це просто змінити.
Незалежні держави, такі як Естонія скажімо, взагалі у всіх сферах відмовилися від системи, яку збудував Сталін: у медицині, у інженерії, риболовлі, театрі... Ніде немає сталінської системи, а ми пхаємося у ср*ці. А щоб розраховувати, що колись у цій ср*ці виникне оранжерєя, потрібно бути вкрай наївним.
Фото: Олександр Середа