Як виглядає типовий робочий день директора Мануфактури, яким буде ТРЦ у 2020-му та як розвиватиметься місто Суми, — говоримо у другій частині інтерв'ю з Володимиром Лободіним.
Про життя до "Мануфактури" ви можете більше дізнатися з першої частини нашого інтерв'ю.
Дитинство, освіта та перша робота
Народився я у Тростянці, в 5 років батьки поїхали на будівництво Байкало-Амурської магістралі, далеко-далеко, в Хабаровський край, біля Владивостоку. Жили на кордоні з Китаєм, 8 років там прожили, потім повернулися сюди.
Школу закінчив у Тростянці і в 1996 вступив до СНАУ, отримав диплом з відзнакою на факультеті Фінанси і кредит, за спеціальністю бухгалтер-економіст. Вчився на державному замовленні, тому після університету мене відправили в колхоз, піднімати сільське господарство в 2001 році: “підвищували надої”, плани писали.
Була така асоціація агрофірм, їздив у різні села, в різні колхози, намагалися там запроваджувати планування. У мене в підпорядкуванні було чотири агрофірми, але з грошима там не склалося. Це зараз аграрії на підйомі, а тоді було зрозуміло: все буде добре, як тільки перестануть красти. Але ніхто не був до цього готовий.
Реальна ситуація: сьома година вечора, неділя. Приїжджаю на тракторну бригаду і “вгашений” бригадир говорить: болтів немає, нічим сіялку підварити. Я кажу: а хто винен, що ви все розікрали, тут же більше нікого немає! Відповідь була: “Горбачов винен!”. Тоді я просто розвернувся і поїхав.
Пропрацював там небагато, роки два. Зарплату не платили, і я пішов у бізнес до батька. Там я працював довго. Тягали на горбу з Барабашово і з сьомого кілометру все, що можна було тягти. Їздили на закупки по два рази на тиждень. Якось намагалися заробляти. Довго працювали з батьком разом, але спільної мови у бізнесі ми не знайшли. Сімейний бізнес — він не такий вже і сімейний. Різні підходи, різні бачення, рішення приймати важко.
У 2000-х ще був свій комп’ютерний клуб у Тростянці. Потім трохи працював на Тростянецькій шоколадній фабриці, потім — пару місяців у ПриватБанку. Все одно “ні те, ні се”.
Тоді мене покликали назад до “колхозу”, директором агрофірми. Побув там — заробив пару кримінальних справ. У 2004-2005 роках було так прийнято. Тоді, як-то кажуть “всіх і всюди” при першій нагоді.
З агрофірмою у мене теж не склалося. Точніше, у її власників. Коли вона пішла “коту під хвіст”, мене забрали до управління економіки Тростянецької райадміністрації, де я чесно відтарабанив півтора чи два роки.
Останній рік працював заступником начальника управління економіки, начальником відділу економічного аналізу і щось там ще. Все, що можна було на мене звалити — усе звалили. Я тоді пройшов хорошу школу.
Я постійно скаржився на свого керівника, що він сам кайфує, а мене вічно грузить роботою. Він же відповідав: “Моя задача — поставити задачу тобі і проконтролювати її виконання”.
У цей час я навчився всім фішкам державного управління: як писати програми, захищати їх перед депутатами, проводити обласні семінари та навчання.
Паралельно закінчив юрфак Сумської філії Харківського національного університету внутрішніх справ (ХНУВС) і Національну академію державного управління при Президентові України.
Три вищих освіти та магістр державного управління в нагрузку. У 2006-му графік був такий: зранку сесія в ХНУВС, після обіду — у Президентській академії. Веселі деньки були. Закінчував університети і вже працював над проектом ТРЦ “Мануфактура”.
А перші гроші почав заробляти ще в 15 років. У 1995 році, в 10-му класі, їздив з батьком на Кременчуцький НПЗ за нафтопродуктами і на канікулах сам стояв на заправках заправляв машини. Це якраз про ті самі “ліхіє” дев’яності. Іноді за день я міг заробити більше, ніж моя мама за місяць.
Моя донька зараз вчиться у 9-му класі і вже працює в театрі Нянькіних асистентом. Цим я, звичайно, пишаюся. Заробляє, працюючи 4-5 годин на тиждень. Додатково отримує на кишенькові витрати.
Про Суми та потенційних інвесторів
На проект Мануфактури я потрапив 15 вересня 2005 року.
Історія така: батько працював “у бензиновій системі” і якось йому сказали, що шукають людину, яка б очолила цей проект.
На той момент я ще працював у райадміністрації. Мені сказали: “У Сумах купують суконну фабрику і щось там будуватимуть. Завтра співбесіда. Приїдеш?” І я приїхав.
Просиділи годину з власниками проекту на Воскресенській у “Чайкові” (був такий заклад). Після цього місяць пропрацював на випробувальному терміні і написав їм погодинний звіт, як я провів цей місяць. Мене взяли на проект.
Так усе і почалося: купівля землі під фабрикою, розробка проекту, зміна цільового призначення ділянки. Довго ми боролися з депутатами — з усім містом доводилося вирішувати питання.
ТРЦ на той момент будувалися по всій країні. Це був своєрідний новий рівень якості, коли люди могли прийти не просто щось купити, а і подивитися, відпочити. У регіонах ця ніша була пустою.
Оцінюючи Суми 2004 року, компанія вирішила, що найрентабельнішою з точки зору інвестицій буде двоповерхова будівля на 25—30 тис. кв. м.
Я вірю, що у житті випадковостей не буває і все відносно закономірно. Чому? Як зараз пам’ятаю, у 1997 році, коли я вчився в університеті і ще тільки зустрічався зі своєю теперішньою дружиною, ми гуляли по Харківській повз суконну фабрику і там були такі низенькі будівлі. Я тоді сказав: яке круте місце — тут було б круто побудувати щось велике. І через 8 років я потрапляю на цей проект, і ще через 8 років думка реалізувалася.
Про заробітки і роль грошей у житті
Вперше за кордоном я побував мабуть ще при Союзі, коли жили у Владивостоці. Це були Китай та Японія, проїздом. У 1996-му, на першому курсі, я поїхав за кордон уже по-справжньому — на навчання у Болгарію. Це тоді було модно і не дуже дорого.
Потім у 2000-му, вже будучи студентом СНАУ, відкрив для себе поля Великобританії: полуниця, картопля, брокколі... Після цього я переоцінив своє ставлення до часу. Там мене навчили, що час і пунктуальність — це все. Коли ми запізнювалися на 15 хвилин і говорили фермеру “Доброго ранку”, він нам казав “Рібята, який ранок? Добрий день! Я вам за ці 15 хв платити не буду”. А тоді була почасовка і за 15 хв ми втрачали 1 фунт.
У міжсезоння вже о 5 ранку ми будували теплиці, з 8 ранку до 8 вечора збирали полуницю, а з 8 вечора до 12 ночі — пакували її. Грошей ми тоді заробили багато. Я все інвестував у кредити батька — закрив його кредити за нерухомість і віддав її батьку в оренду. Такі в мене були інвестиції.
Там же я переоцінив і ставлення до грошей. Там усі дуже класні, добрі та привітні, доки мова не заходить про гроші. Як тільки торкнулося — люди змінюються, змінюється ставлення. Там інше ставлення і менталітет. Соціальна відповідальність там сприймається на рівні сплати податків, які всі, звичайно, справно платять.
Стосовно тих, хто зараз їде на заробітки, а вертається без грошей, але з iPhone: мабуть, ми ще не дозріли до якісного викладання фінансової грамотності для дітей. Нам ніхто не показує, як заробляти гроші, як використовувати, як їх вкладати. Ми щовечора з дітьми читаємо книжки. Зараз, наприклад, “Пес по імені Мані”. Вважаю її кращою книгою для фінансової освіти дітей.
Я розумію тих, хто витрачає кошти одразу: він довго про щось мріяв, це його перші зароблені кошти... Мене більше дивує, що айфон у нас вважається еталоном крутизни і якимось досягненням.
У мене телефон Huawei за 6 тис. грн. Будь-який телефон я точно змінюватиму раз на півтора року, тому не бачу сенсу купувати дорогий айфон, який швидко застаріє. Потім ходять чотири роки з одним телефоном, поруч лежить пачка мівіни, а сам айфон з розбитим екраном. Це питання фінансової грамотності. А молоді люди чомусь не хочуть цим займатися і цікавитися. Ну, а якщо вже сам не хочеш, то вибачай.
Наше покоління вже дозріло до того, що треба вчити своїх дітей цим навичкам. Мій малий після новорічних свят, Дня народження, колядок зібрав свої гроші і ми поклали їх на депозит. Домовилися, що це буде “курочка, яка нестиме золоті яйця” у вигляді процентів, за які він зможе купити собі іграшку або те, що вибрав — дрон з камерою, яким можна керувати зі смартфону. Але треба почекати поки “гроші зароблять гроші”, а не одразу їх витратити. Це було важко, але дітей треба стимулювати.
Є зона комфорту. Уявіть собі басейн, залитий лайном, в якому сидять люди. Сидять так, що видно лише один ніс, аби не задихнутися. І хтось один починає викарабкуватися, цей басейн йде хвилями, всі починають захльобуватися і тягнуть цю людину донизу — він порушує всю цю ідилію, рівність, хоч і в лайні. А є люди, яким вдається вистрибнути звідти. Але більшість звикла — нічого, що воняє, воно ж тепле, всі в однакових умовах, давайте так і сидіти.
Про Суми, Європу і знайомих мігрантів
В Сумах для комфортного життя не вистачає тільки одного: ніде заробляти гроші. Тут багато чого хорошого і жити тут добре.
Як вирішити питання заробітків? Якщо брати до уваги інвесторів, може бути дві ситуації: з одного боку, якщо в місті їх взагалі немає, то будь-який інвестор буде корисним. А з іншого боку, якщо вже є якісь інвестиції, треба дивитися, що за інвестор заходить, які в нього підходи, цілі і так далі.
Існує деяка омана, що відвідуючи інші країни, люди змінюються і розвиваються. Це ж не так дешево, на це також треба десь взяти кошти. Звичайно, розширюється світогляд, формується ставлення до якихось речей. Змінити це можна, тільки якщо людина хоче змінитися.
Багато моїх друзів їздили за кордон, жили там, працювали, але повернулися. Ми там вже навіть не другий, а третій сорт.
Частина моїх ровесників сьогодні вже повертається в Суми. Це невеликий відсоток — 15-20-30%, але повертаються, намагаються щось змінювати в собі і в людях навколо.
Водночас багато людей закривають свій бізнес в Україні і успішно займаються ним за кордоном.
У Вроцлаві нам показували вулицю з ресторанами, де ледве не 70% власників — українці, 50% із них — вихідці зі східної України. 30% населення — українці. У ресторанах працюють майже одні українці.
У нашому місті можна все змінити. І рано чи пізно все зміниться. Питання тільки в тому, скільки часу на це знадобиться.
У Європі, наприклад, еталонами чистоти можна вважати Берлін, Відень, Прагу, але якщо поїхати за межі столиць, то все далеко не так і красиво. Греція? Рим? Париж? Пройдіться по вулицях і все стане зрозуміло: чисто не там, де прибирають… Моя дитина в житті не кине сміття повз смітник — нестиме пляшку до самого дому, якщо треба.
У другій частині інтерв'ю ми розкажемо про те, з чого складається типовий робочий день директора ТРЦ, дізнаємося про плани на будівництво другої частини Мануфактури в 2020 році та поговоримо про розвиток Сум і інвестиції в місто.
Фото: Ольга Коренєва
