fbpx

Письменник Владислав Івченко про життя у Сумах, «прибацаність» і мотивацію

Про те, як воно бути медіазіркою, що цікавого відбувається на знімальному майданчику, як взагалі стають письменниками, а ще про Суми, пробіжки і захист від собак — у великому інтерв'ю із письменником із Сум Владиславом Івченком.

Владислав Івченко – сумчанин, пише з 1997, вже аж 22 роки. На його рахунку 17 книг, серед яких «Івченко об’єднує Україну», «2014», «Ігри пам'яті» та інші. А книжку «Ліхіє дев'яності: як не сумували Суми» ми вже навіть рекомендували в якості крутого сувеніру із Сум.

Телеканал ICTV розпочав зйомки серіалу за мотивами роману Влада Івченка про пригоди детектива Івана Підопригори. Після новин про зйомки графік автора став ще щільнішим: «О 10 у мене зйомка, а о 14 – інтерв'ю – я «медіазірка», – жартує Влад.

«Медіазірка на пів дня»

Мене зазвичай вичепляють до дня Сум, бо є книга про Суми і до річниці Майдану, бо є книга про Майдан. Я вже звик, що я 2 рази на рік з’являюсь на обласному телеканалі і таким завченим тоном розповідаю про свою книгу про Майдан або про книгу про Суми, в залежності від погоди. Я думаю, що тепер наступна медіаактивність буде, коли перша серія серіалу вийде в ефір. З такою інтенсивністю я готовий працювати 🙂

20190927100250_IMG_6989-min

Я тверезо оцінюю свою «медіазірковість», хвиля схлине. Це така собі «медіазірка на пів дня» 🙂 Я не хотів би в такому режимі «медіазірки» жити далі, бо часу відбирає багато, а «вихлоп» якийсь такий… Якби я в журналістиці не працював, то може б інакше було, а так, через сентименти до колег даю коментарі. Фільтрую тільки ЗМІ, якщо репутація нормальна, то чому б і не поспілкуватись.

Зйомки серіалу

Масштаб мене вразив, бо якось по-своєму, «по-чайниковськи», думаєш: «ну що таке кіно?», – ну камера, дві, три, п’ять, світло… А там зовсім інший масштаб. Що з цього вийде – хтозна. Я посидів там за спиною режисера, подивився, зрозумів природу дублів 🙂 Подивився на все це і, з одного боку хотілося б вже  наступного разу опинитися на майданчику, де буде зніматися вже моя історія, а не історія «за мотивами», а з іншого – я думаю, що так я вже це відпустив і не хвилююся більше. А якби була моя історія, то я б напевно дуже стресував.

Я ніколи раніше на знімальному майданчику не був. Тож побіжно подивився, що це за машина, як вона працює. Якщо коротко – робота письменника комфортніша: сидиш в кріслі, в теплі, попиваєш чайок, клацаєш по клавіатурі і ніхто тобі нерви не псує. А там напружено, залежно від погоди. Ми, коли приїхали туди, зранку, то там був «дубак», потім трохи сонце вийшло, але холодно. А міг би бути дощ. Всі бігають, купа людей з раціями, кожен кожного підганяє, і нецензурна лексика – «для сприяння». Купа народу, більше сотні точно, 40-50 – це масовка і трохи більше технічного персоналу, купа фур, купа всього.

Що ж там знімають?

Це не адаптація моєї книги, це, так зване, «за мотивами». Тобто є персонаж, він незмінний, а сценарист на свій розсуд брав історії якісь, другорядних персонажів і міксував із цього сценарій. В одну серію міг втиснути дві моїх історії. Щось викидав, щось додавав, був абсолютно вільний. Тому, якщо будуть якісь питання, то всі питання до нього, я відповідаю тільки за літературну складову 🙂

Моя участь заключалась у тому, що я читав сценарій і, по мірі сил, щодо якихось деталей радив. В сюжет я не втручався, це стосувалось більше логіки персонажів, типу: «та ні, отак би він не міг зробити», – от в таких речах ми намагались знаходити спільну точку зору.

Щодо головного героя

Якби мене попросили намалювати Карповича, я би сам не зміг. У мене не було якогось усталеного зовнішнього вигляду для нього. Характер, його риси – це я чітко знаю, а от зовнішність, ну, приблизно отакий він, так. За моїм першочерговим уявленням він би, певно, мав би бути дорослішим. Але канал вважає, що він повинен бути «сексі» і тому обрали помолодше. Встигне постарішати ще за час зйомок 🙂

Про цього актора, Мітю, я раніше не чув, тож наскільки він хороший актор сказати не можу. Але типаж цілком нормальний.

Ні обіцянок, ні пробачень

Коли серіал вийде в ефір ще невідомо. Думаю, вони після зйомки «пілоту» будуть ходити ще шукати інвесторів для подальших зйомок. Продюсери планують, якщо все ок, завершити зйомку сезону у 2021 році. Я не дуже розумію цю індустрію кіно, але я зрозумів одне, що якщо називається дата, то це найоптимістичніший варіант, тому що швидше бути не може.

20190927100147_IMG_6979-min

У мене немає такого якогось нетерпіння, що от я їсти не можу і тому подібне 🙂 У мене є своє життя, а це така от родзинка. Я залюбки подивлюся, а от чи сподобається… Бо трохи, звісно, лячно, що я схоплюсь за голову і крикну: «О, Господи, шо це?!». Але я про це думав ще тоді, коли отримав пропозицію каналу. Я вирішив, що гірше не буде.

У мене така позиція і щодо книг – краще людина прочитає погану книгу, аніж жодної. І навіть, якщо серіал вийде невдалим, то краще так, ніж взагалі без. Це, все ж таки, перша спроба екранізації українського сучасного циклу романів. І я сподіваюсь, що це приверне увагу до літератури, бо телевізор в Україні досі залишається впливовою потужною штукою.

Як мінімум, люди подивляться і дізнаються, що є книги про цього чувака і почнуть більше читати. А потім, це в ідеальній ситуації, зацікавляться: «а що це за Івченко такий?» і почитають ще щось інше. У мене немає завищених очікувань, що я там – раз! і прокинусь знаменитим і в маршрутках почнуть впізнавати. Як буде, так і буде. Не маю як занадто райдужних, так і занадто тривожних очікувань. 

Роман «Ноги». Про Україну, яка є і про ту, яка може бути

Написання книги, це як побудова стосунків. От людина тобі сподобалась, бо ти ж хочеш далі з нею зустрічатись. Але ти ж її не знаєш. Ти уявляєш її отакою, а в процесі, коли дізнаєшся більше, виявляється, що це не так і це не так. З книгою так само. Була ідея отака, ти починаєш писати і далі з’ясовується, що щось йде не за попереднім задумом і ти повертаєшся, переробляєш.

Книга вийшла нового для мене жанру, такого політичного трилеру і фантастики. Це новий для мене жанр. І тільки, коли я дописав останнє речення книги, я зрозумів, якою вона буде. Тут було таке постійне писання і пізнання книги. Кожне речення обдумував «туди чи не туди?». І тематика така, про Україну тут і зараз. Я не хотів впадати в цинізм і кричати: «Боженька, жгі!».

P91003-143446

Для читачів, які читали мене раніше, ця книга буде незвичною, бо вона відрізняється від того, що я писав раніше. «Ноги» – це роман про ту Україну, яка є і про ту, яка може бути. Там є елементи утопії щодо того, як Україна може змінитися. А ще там про вплив віртуальної реальності на життя.

Хоча я закінчив її рік тому, я якось чітко розумів, що Порошенко програє, а поб’є його саме віртуальна реальність. Я ставив ставку на комп’ютерні ігри, але не думав, що це буде КВК. Це для мене було великим розчаруванням. Якби ж від мене все залежало… Якщо б все було так, як я написав, було б класно, але... сталося КВК.

Думаю, книга важлива саме в фіксації України, яка була при Порошенку, з усіма її плюсами і мінусами. Також там є спроба помріяти про Україну, яка б могла бути. Це так загально, там є ще багато іншого. Головний герой на інвалідному візку зі своєю історією. Там є про певну потребу, не тільки в таких країнах, як Україна, але й в таких, де розвинута демократія, як Америка.

Це про те, що є багато конфліктів, які «загнані», і якщо буде якась можливість, то вони вийдуть на поверхню і будуть сильно впливати на ситуацію і руйнувати суспільство. Навіть в таких «окейних» країнах, типу Америки і країн Європи, це теж буде стріляти, і в книжці теж про це є. Певно сумбурно, але книга велика і там багато про що є.

«Навіщо?! Мене і так пре». Письменницькі будні

Я не знаю, наскільки мій досвід узагальнений. Коли я працював у Книгарні «Є», десь більше року, спілкувався з багатьма письменниками. І всі вони, по-перше, приємні в спілкуванні, а по-друге, несхильні до якихось «набухатись», жоден не питав мене: «а де тут у вас кокаїн дістати?». Всі такі чемні, тихі, і я сам такий самий.

ivchenko

Для мене алкоголь – це релакс. Сам пити я не люблю і не вмію, алкоголь – це хороше товариство і спілкування. Сидим, «жжом», каламбурим. Звісно, що в таких умовах працювати я – ні. Палити – я не палю, жодних речовин я не вживав. Як у фільмі «Даунхаус» було: «навіщо?! Мене і так пре».  Якогось бажання отримати якийсь досвід – немає. Мені і в алкоголі не подобається оцей стан, коли добряче вип’єш, втрачаєш трохи контроль і тобі треба докладати зусиль, щоб тримати вертикаль. А наркотики, я так розумію, ще більша втрата контролю, тому я навіть не пробував. Можливо у поетів по-іншому, бо там більше така експресивна штука: сів, написав і всьо.

Для письменника важливіша працездатність, така «залізна дупа» – сів і пишеш, і пишеш, і пишеш. Це значно важливіше за будь-що.

А що таке роман? Ти зранку прокинувся, сів і пишеш. Сторінка – година. Щоб написати роман потрібно, в кращому випадку, десь 300 сторінок. Тобто 300 годин. І це 300 годин, якщо все класно, ти все продумав. І оце так день за днем, ти сидиш, пишеш-пишеш.

Я не кажу, що мій досвід універсальний, може у когось інакше, але у мене так. Це робота: сідаєш і працюєш. Інколи працюється класно, все іде, інколи важко – ти пишеш і підсвідомо відчуваєш, що щось не те. Ти продираєшся і такий: стоп, це не те. Просидів цілий день, написав 7-8 сторінок, а наступного дня все «делітаєш» і заново починаєш.

З часів роботи в газеті, я дуже холодно ставлюсь до такого поняття, як «муза», натхнення… от воно прийде. Я знаю, що це туфта повна, для мене особисто. Не треба чекати, треба сідати і писати і в процесі все прийде. Якщо ти будеш сидіти і чекати, поки прийде муза і пояснить тобі, що робити… Ну, не знаю, у мене не прийде.

Мене інколи, особливо молоді люди, питають: «варто чи не варто?». Якщо ви хочете слави чи грошей, то краще займіться чимось іншим. Є такий тезис: «Перед тим, як почав писати довго терпів». От якщо ви довго терпіли, то беріться.

123132-min

«Краще бути трохи прибацаним і думати: «Все буде добре»

Цинізм? Я досі залишаюсь людиною, не те, щоб романтичною, але щодо цинізму… Мені здається, що цинізм, це захисний такий механізм. Коли людина довго бачить оцю всю дупу, яка відбувається, вона починає захищатись.

Цинізм – це така отрута, яка труїть в першу чергу тебе. Інколи краще бути таким трохи прибацаним і думати: «та ні, все буде добре». Я не те, щоб самообманююсь, але цинізму я намагаюся уникати. Хоча в сучасних умовах це непросто.

Уроки журналістики

  • Журналістика дала багато тем і людей. Я не люблю спілкуватись з людьми, а по роботі доводилось. І назбирав всілякі типажі, особливо чиновників, «мєнтів», прокурорів, оця вся «шобла».

У мене в останній збірці оповідань «Ігри пам’яті» був такий пожежний інспектор і в Сєвєродонецьку підійшов до мене підійшов чоловік і каже: «мені особливо сподобався пожежний інспектор, бо я пожежний інспектор і ви дуже реалістично описали, це ви з того-то писали?». То журналістика в цьому сенсі мені дала багато досвіду. 

  • Я в газету писав багато, то у мене немає якогось бар’єру.

Бо багато у кого з колег був страх «чистого листка», сідали і тупили в екран. У мене все просто: сідай і пиши, як є, це ж Word! Потім переставиш, перепишеш, просто пиши. І цей досвід мені допомагає в письменництві.

  • А ще журналістика навчила мене дотискати.

Оскільки там дедлайни постійні. З текстом так буває, що він тебе виснажує і ти хочеш, не дописавши, просто його закинути. І тут допомагає тільки зціпити зуби і добивати. У мене дуже важко було з романом «2014», що я аж буквально вив. Але я розумів, що я настільки в нього занурений, що якщо я зараз з нього випірну, то мені доведеться витратити кілька місяців, щоб зануритись туди знову. Тому, так, дотискувати – це теж завдяки журналістиці. 

  • У мене в текстах дуже мало «соловейки співали, роса виблискувала на лопухах, вітерець колихав шось…», тобто якихось описових моментів.

Критики кажуть, що це у мене такий телеграфний стиль. Так, я не прихильник отаких штук, які гальмують розвиток сюжету.

IMG_2190-min

«Чому не звалив із Сум?»

Суми ідеальне місце для життя, якщо ти не прив’язаний до сумського ринку праці. Якщо прив’язаний, то все досить сумно, бо він досить невеличкий і примітивний. А якщо у тебе є можливість працювати на українському рівні, чи міжнародному, то ок. Бо тут є якийсь рівень інфраструктури, лікарні, культурне життя. Зрозуміло, що воно тримається на ентузіастах, не було б Коваля чи Нянькіних, було б скрутно, але вони є. Тут можна ходити на вистави, відкрилась Планета кіно, то можна дивитись фільми, які б раніше в Сумах не побачив. Якщо вже щось дуже цікаво, то сів і поїхав у Київ, нічого тебе не обмежує. А для життя значно зручніше, ніж Київ цей велелюдний. Київ класний у вихідні дні і на свята. А так – це Вавілон, набитий весь. 

Ще на тому етапі, коли я ще був неодружений, я подумував про Київ. І навіть раз приїхав туди, були пропозиції щодо роботи. Пам’ятаю, коли в час пік їхав в метро і мене як «пресонуло» там. А я ж здоровий наче дядя, але мене як кудись понесло. І я подумав: «а нафіг воно мені треба?!».

Тоді я вже розумів, що для мене важливою є література, а для того, щоб займатись літературою, не має значення, де ти знаходишся, де працюєш. Я також знав, що оце все «бути в тусовці», їздити по фестивалях – це не моє. Я людина відлюдькувата, то розумів, що особливого успіху у цьому не здобуду. Тому мені Суми – окей. Потім одружився, дружина працює тут, батьки – тут, друзі – частина в Києві, але більша частина тут.

20190927100040_IMG_6966-min

Плюси і мінуси Сум

Мінус – нерозвинута місцева економіка. Для багатьох молодих людей перспективи немає. То або Київ, або ще далі. Не всі можуть піти в IT. І то, це ще не гарантія. І це все приводить до того, що, наприклад, немає реклами і місцеві ЗМІ мають прогинатись під олігархів. Немає реклами – немає грошей для організації різних заходів.

Я дивлюсь на фестивалі, які відбуваються в Тернополі чи Франківську. Це події вже всеукраїнського масштабу. І у нас такого навіть близько немає. Бо, А – нема грошей, Б – нема кебети. То навіть, якби були гроші, то не сильно б допомогло. І це трохи сумно.

А плюсом, як не дивно, залишається людський капітал. Бо люди є. Я дуже люблю «Ніч музеїв». От ти виходиш і тобі, принаймні в центрі, зустрічаються інтелігентні, цікаві, от людські люди. Ніяких гопників, ніякого «бич'я»,. Вони десь, певно, є, але якось вони розсасуються. А тут ходять люди, в музеї, на вистави, слухають флейтистів, ходят в театри. Це такі ідеальні Суми – Суми мрії. Природа, річечка, оце все, більш-менш недороге житло. Трохи гірше з інфраструктурою, але, якщо сильно захотів – доїхав до Харкова, Києва і полетів. Суми хороші. Якщо б додати сюди гроші, було б взагалі класно.

Хотів би бачити потенціал. Суми залишаються хорошим містом, але дуже мало приходить сюди бізнесу. Але тут багато IT-компаній, які залишили тут багато хороших людей. Хотілося б більше. Але для життя – це хороше місто, зелене. З одного боку невелике, а з іншого не Кролевець якийсь, при всій моїй повазі до Кролевця. Тут є з ким поспілкуватись.

Міська влада занадто старорежимна, не розуміє, в який час вони живуть і які потреби зараз є. Ну да, двори вони мостять, але організувати якийсь культурний захід… В будь-якій іншій країні, вони б прийшли, поклонились Ковалю (про Ореста Коваля, організатора ряду фестивалів у місті, - ред.) і спитали: «Орест Романович, що вам треба, ви ж робите для Сум більше, ніж ми всі. Скільки вам треба грошей? Нате! А що ви ще хочете робити?». І так само з купою інших людей. Але цього немає. Тому в цьому сенсі трохи песимізму.

Але бувало і гірше. Це як на виборах, ти ж не вибираєш ідеально, ти обираєш з наявного.

IMG_2161-min

Заряд мотивації на пробіжку

Якоїсь ідеології немає. Просто, мабуть, два аспекти.

Перше – бігати прикольно, якщо ти в це втягуєшся, то тобі хочеться бігати. Я розумію, що під час будь-яких фізичних навантажень якісь там гормони виділяються в голові і це така штука, яка затягує.

Друге – у мене дуже хороший маршрут, не розумію як бігати по місту, у мене такий вздовж річечки і самі стежки, м’якенький такий грунт, майже немає людей, майже нема собак. Дуже хорощий маршрут мені дуже подобається. Це така тактична сторона.

Це мабуть просто є такий паскудний страх смерті, а біг – це такий спосіб втекти від неї. І думаєш «ну я ж турбуюсь про здоров’я, щось роблю для цього, значить я якось не повинен померти випадково чи рано». Зрозуміло, що це дуже ірраціональна штука. Але це теж такий аспект, мені здається, важливий. Ти себе так переконуєш: «да нє всьо нормально», не куриш, п’єш в міру, бігаєш, начебто слідкуєш, що їси і це якось там має вплинуть.

І факти показують, що може вплинути, а може не вплинути, але якось приємно вірити, що вплине 🙂

IMG_2147-min

P.S.: лайфхак проти собак

Іноді на маршруті мені зустрічаються собачки, а собачки сприймають бігунів, як свою законну здобич. І тому нападають. У мене, слава богу, таких епізодів, щоб мене саме покусали, не було. Але було кілька епізодів, коли я був дуже близько до того. І коли відбивався, вже прикидав, скільки це уколів, скільки це потім буде мені наслідків.

Бродячі собаки розуміють каміння. Якщо вони бачать, що в тебе в руках камінь, вони, принаймні, вже не атакують. Вони можуть погавкати, але, часто, навіть вже й не гавкають, вони просто відвертаються і: «все, чувак, ти нам не цікавий». У мене ще не було зіткнень із домашніми собаками, тут є питання чи домашня собака знає «проблему каменю». Тому я бігаю з двома камінцями. Один я кидаю – вона розуміє, що це боляче, другий камінь показую – і вона тоді думає: «та нє, ну його нафіг», принаймні я так сподіваюся.

IMG_2134-min

З камінцями, знаєте, якось бігати спокійніше. Раніше у мене була така невеличка дерев’яна палка, але потім я зрозумів, що з палкою бігать це несолідно. Бо я бігаю такими стежками, де можна зустріти людей. І уявіть, людині на зустріч біжить якийсь 100-кілограмовий «тіп» з палкою. Я турбувався про психічне здоров’я тих хто, там ходить, тому вирішив замінит знаряддя. А камінці, вони так добре вкладаються в долоні, що їх не видно, і коли треба – я з собачками, в такому вигляді, показав, що «чуваки я підготовлений». Така історія, тому я бігаю з ними, намагаюсь не забувати. Так через раз зустрічаю собачок, я їм показую – і вони: «окей, зрозуміли», і все, так ми розходимось.

IMG_2137-min