Яким був письменник і мовознавець із Сумщини Борис Антоненко-Давидович? У шість років він не розумів «по-нашому», а потім вивчив українську, написав книгу «Як ми говоримо» й статтю про повернення літери «Ґ», яку вилучили з правопису у 1930-х. Він «був прехороший на вроду», називав Охтирку своїм «творчим клондайком» і створив три родини, одну з яких приховував від попередньої дружини. Про письменника Цукру розказала Алла Ярова — мовознавиця, доцентка кафедри журналістики та філології СумДУ.
«Що вони творили» — рубрика Цукру про письменників із Сумщини. Це не шкільна програма, а історії про живих людей зі звичками, захопленнями й особистими драмами. У коротких матеріалах ми збираємо й літературознавці розказують про незвичайні факти з життя митців: таланти, хобі, історії кохання й родин.
Мав козацьке прізвище й спершу не знав «по-нашому»
Борис Антоненко-Давидович народився в 1899 році в Засуллі, передмісті Ромен. Від діда Олександра хлопець знав історію про свого далекого предка — козака Антоненка.
— Якось ведмідь, якого водили заїжджі роми, вирвався й почав трощити тин на його подвір’ї. Козак кинувся на звіра й задавив його голими руками. За цю силу прозвали Антоненка Давидовичем — так до родового прізвища додалося друге. А його нащадкові Борису не раз доведеться ставати проти сили, незрівнянно більшої за ведмежу, — розказала Алла Ярова.
До Бориса прізвище дійшло інакшим — Давидов. Згодом він повернув собі втрачене наймення, пояснюючи, що Антоненко-Давидович — це не літературний псевдонім, а справжнє прізвище. Так він відновив свою українську належність.
Перші роки Борис прожив у Брянську, куди родина переїхала через батькову роботу. Російська стала мовою його раннього дитинства, розказала Алла Ярова. Коли шестирічним Борис повернувся до Охтирки, української ще не знав. Дід заговорив до онука «по-нашому», а хлопчикові було ніяково зізнатися, що «по-нашому» він не розуміє. Однак українську Борис швидко підхопив від дітей на вулиці.
Писав про Україну й хотів, щоб «Ґ» повернули
Після гімназії Борис Антоненко-Давидович писав українською: від публікації оповідання «Останні два» в 1923 році він відлічував свою творчість як українського письменника. Згодом опинився в самому вирі київського літературного життя. Був членом АСПИСу — Асоціації письменників, згодом увійшов до «Ланки», яка згодом перетворилася на МАРС – Майстерню революційного слова.
— Він був прехороший на вроду. Трошки вищий на зріст за середній, з очима сіро-блакитними й завжди у проміннях веселого внутрішнього сміху. Чуб мав великий, стоячий і перекинутий назад голови. І коли Антоненко сміявся, то волос непокірно падав на чоло. Він його весело закидав помахом голови й руками: то тією, то тією. А тому, що він часто сміявся, то й чуб у нього літав, як птах, то на чоло, то з чола назад, — згадував зовнішність Антоненка-Давидовича письменник Тодось Осьмачка.
Борис Антоненко-Давидович. Фото: «Вікіпедія»
Писав він про Україну: революцію, поразку визвольних змагань, прихід більшовиків і людину, поставлену перед новою владою. Антоненко-Давидович серед іншого створив оповідання «Печатка», повість «Смерть», книгу подорожніх нарисів «Землею українською», трилогію «Січ-мати», першу частину якої він віддав до видавництва. Рукопис надіслали на рецензію до Центрального комітету партії — авторові він не повернувся.
На початку 1930-х письменників цькували й арештовували, а їхні твори не друкували. Тоді Антоненко-Давидович виїхав з України до Казахстану. Однак його все ж арештували. Коли після років у тюрмах і таборах він писав повість «За ширмою», боявся, чи не втратив за цей час мову. Однак зробив висновок: «Втративши в житті все, я зберіг найдорожчий свій скарб!» І цього, за його словами, було досить, щоб «по-справжньому відчути щастя».
Письменника цікавила жива українська мова, тож він написав книгу «Як ми говоримо», п’ятнадцятитисячний наклад якої швидко розібрали. Також він написав статтю для газети «Літературна Україна» — «Літера, за якою тужать». Ішлося про «Ґ», яку вилучили з українського правопису в 1933 році. Газета опублікувала статтю обережно, але дискусію швидко згорнули, розповіла Алла Ярова. Літеру повернули до абетки вже після смерті мовознавця.
Мовознавець. Фото: Український інститут національної пам’яті
Три родини: Віра Баглій, Наталя Карпенко, Ганна Шемердяк
Першу дружину він зустрів у 21 рік. Борис захворів на тиф, а Віра Баглій забрала тяжкохворого хлопця зі шпиталю додому й виходила. Вони одружилися, народився син Левко. Згодом подружжя розійшлося.
Другою дружиною Антоненка-Давидовича була акторка Наталя Карпенко, яка грала в театрі імені Франка та «Березолі». У них народилася донька Ярина. Коли Антоненко-Давидович виїхав до Казахстану, Наталя з дочкою залишилися в Києві.
— Коли Антоненка-Давидовича заарештували в Алма-Аті й етапували до Києва, на побаченні він порадив Наталі назавжди забути про нього. Вона вирішила, що чоловік сказав це для чекістів, і не зреклася його. Пізніше заарештували й Наталю. Донька Ярина залишилася без обох батьків: спочатку жила з бабусями, а після їхньої смерті опинилася в сиротинці. Після заслання Наталі дозволили оселитися на Брянщині, де вона зустрілася з донькою, — розказала Алла Ярова.
Після першого звільнення Антоненко-Давидович побачився з Вірою Баглій у Середній Азії. Вона хворіла й плутала Бориса з померлим сином — називала Левком. Борис забрав Віру із собою. Разом вони повернулися до України й оселилися на Вінниччині. Невдовзі Віра померла.
У новому засланні в Красноярському краї в письменника виникла третя сім’я — із Ганною Шемердяк. Їх звела, за словами Антоненка-Давидовича, «сибірська безвихідь». У них народився син Євген, а доньку Ганни Ярину письменник удочерив.
— А Наталя його чекала. Коли в Сибіру в Антоненка-Давидовича вже була інша сім’я, він просив Ярину нічого не казати матері: хай думає, що він загинув. Наталя все-таки дізналася. Вона писала йому листи, але не надсилала їх. Антоненко-Давидович прочитав їх лише після її смерті. Іншого шлюбу Наталя йому так і не пробачила, — розказала Алла Ярова.
Наталя Карпенко. Фото: «Вікіпедія»
Після реабілітації Антоненко-Давидович повернувся до Києва. Згодом сюди приїхали Ганна з Яриною та Євгеном. Письменник зустрівся зі старшою донькою, яку востаннє бачив маленькою. Після довгої розлуки вони зблизилися. Коли Антоненка-Давидовича знову перестали друкувати й почалися обшуки, він довіряв Ярині свої тексти, розповіла мовознавиця. У них був умовний знак: якщо батько напише, що в нього «заболіла голова», доньці треба було приїхати по рукописи. Ярина зберігала його твори, напам’ять вивчила тюремні вірші й згодом записала їх для радіо «Свобода». Вона створила книжку спогадів «Мій батько — Борис Антоненко-Давидович».
