Сергій Шаповалов працює фельдшером на швидкій вже більше 20 років. Він їздить на роботу на своєму велосипеді та вважає, що допомагати людям – його обов'язок. Читайте в інтерв'ю про те, як проходить його день в машині швидкої допомоги, про побутові речі та цінності. Також ми окремо написали про роботу швидкої допомоги в режимі запобігання поширення коронавірусу, читайте за цим посиланням.
Допомагати людям, щоб їм ставало легше
Я захотів стати медиком, коли мені виповнилося 12 років. Мій дідусь, який був для мене взірцем і багато сил вкладав у моє виховання — захворів. У нього відмовили нирки і я бачив усі його страждання. Після цього я поставив собі мету – стати медиком. Мені захотілося допомагати людям, щоб їм ставало легше: і лікуватися, і жити. У 15 років я вступив до медичного училища. Навчався старанно, намагався набувати практичного досвіду. Після випуску пішов працювати у дитячу консультацію, там я робив щеплення маленьким дітям. Але було чимало паперової роботи, а мені хотілося саме допомагати людям, без цих документів і формальних речей. Саме тоді відкрився пункт швидкої медичної допомоги і я з радістю туди пішов працювати. З вересня 1999 року і дотепер я безперервно і самовіддано працюю фельдшером на швидкій. І не зважаючи на різні обставини, я люблю це місце, а головне – свою роботу.
Моя родина — це особлива психологічна допомога. Вони мене поважають і завжди підтримують. Для мене це дуже важливо. Загалом я маю різні захоплення: на велосипеді люблю їздити, на природі проводити багато часу. Стараюся розвіювати думки. Не можна замикатися та постійно думати про роботу. Коли я закінчую зміну, то намагаюся не сідати в транспорт, а йти додому пішки. Бо і так добу їжджу в машині швидкої, фактично 24 години в коробці.
Коли йду додому, то спостерігаю за краєвидами, розвіюю увесь негатив, який накопичується за день, і додому приходжу вже спокійний.
Стараюся зі свого життя прибирати шкідливі звички: не палю, майже не вживаю алкоголю. Бо здоров'я мені дуже потрібне! Питаю себе: «Як же ти можеш допомагати іншим, якщо собі не зможеш дати ради?»
Я люблю свою роботу і мені подобається працювати з людьми. Але були думки, щоб звільнитися. Я одружений, маю дітей і переживаю за них більше, ніж за самого себе. Розумію, що виховую двох школярів: їх треба одягнути, і на гуртки віддати, і щось смачне купити. А в матеріальному плані буває складно на такій роботі. Одного разу була ідея навіть поїхати закордон, щоб заробити там грошей на життя. Але мене дуже сильно підтримала дружина. Вона сказала, щоб я залишався тут і продовжував працювати на улюбленій роботі. І я їй вдячний за те, що зупинила тоді мене. Можна сказати, тепер живу лише надією, що займаюся хорошою справою.
«Ситуації бувають звісно дуже нестандартні, навіть для нас»
Був у нас виклик, їхати 30 кілометрів від міста до села. Там жінка, яка має ось-ось народити. Їдемо з мигалками, дивлюся у вікно: стемніло, нічого не видно, шукаємо її будинок. Ледь доїхали, забрали її з сумками та в дорогу. Веземо кілометрів сім по бездоріжжю, поле з усіх боків. Коли дивлюся, жінка покривається рясним потом і говорить: все, зараз буду народжувати. Я швидко підіймаю крісло, дістаю комплект для пологів і приймаю їх безпосередньо в машині. Потім витираю дитину, кладу до матері, та не поспішаючи вже везу в пологовий будинок. Але ситуація була досить нестандартна, бо ця жінка вже восьмеро своїх дітей залишила та хотіла цю дитину лишити теж у лікарні. Тому, окрім того, щоб прийняти її дев'яті роди, я ще довго вів з нею психологічну бесіду про відповідальність. Вона мене уважно слухала всю дорогу, але нічого не говорила. Коли приїхали, то подякувала. Дуже сподіваюся, що дитина її все ж таки в безпеці.
«Інколи треба бути навіть більше психологом, ніж фельдшером»
Звичайно, у моїй роботі бувають різні випадки. Якщо людина викликає швидку, то у будь-якому випадку їй потрібна допомога, навіть, якщо не буде госпіталізації. Буває потрібно просто поговорити, заспокоїти, десь дати рекомендацію чи консультацію, і людині вже стає легше. Не завжди, коли ти приїжджаєш на виклик, то обов'язково маєш щось вколоти. Люди лякливі у багатьох речах. І часто зіштовхуються вперше з якимись хворобами. Вони не знають, як на це реагувати, що пити, чи будуть взагалі жити. Це нормально. А от моя вже задача, як лікаря — заспокоїти людину. І тоді не страх буде керувати нею, а розуміння, що робити далі, і що це за хвороба.
Але буває і навпаки. Там, де треба панікувати, людина не панікує. От нещодавно ми везли чоловіка з вулиці. Розбив голову, кровотеча страшна. Я бинтую, обробляю рану, вже збираємося везти в лікарню, а він говорить: я нікуди не поїду, в мене все нормально. І от в таких ситуаціях потрібно навпаки наганяти страху, щоб прислухалися до порад лікаря, а не робили дурниць. Можу сказати одне, що немає стандартних схем і завжди слід дивитися на ситуацію індивідуально.
«Я знаю, що людина створена для життя. Коли людина помирає, для мене це не норма»
Перша смерть в моїй роботі на швидкій допомозі була у 2000 році. Чоловік ішов з роботи і його збила машина, а друга машина переїхала голову. Виглядало це жахливо. Я їхав і молився, щоб було все добре і чоловік вижив. Довіз його до лікарні, а через 20 хвилин він помер – травми були несумісні з життям. Скажу чесно, для мене це було шоком. Це сталося ввечері, а я цілу ніч потім не міг зімкнути очей. Я прекрасно розумів, що в цьому немає моєї провини, але ж я став свідком цієї смерті. Ця подія назавжди залишила відбиток у моїй пам'яті.
У будь-якому випадку, я знаю, що людина створена для життя. Коли людина помирає, то для мене це не є нормою і з цим варто боротися. Неважливо скільки років, 15 чи 80, потрібно до останнього змагатися за життя. Не моя справа судити, скільки людині варто прожити. Моя задача – зробити максимально те, що в моїх силах, і допомагати всім, хто цього потребує.
«До війни звикаєш за пару днів, а відвикаєш потім місяцями»
Коли почалася війна, то я пішов фельдшером у Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Пирогова. Наша задача полягала в тому, щоб виїхати, забрати пораненого, потім стабілізувати його стан і надати медичний супровід. За час війни у мене було 4 відрядження. Я виїжджав на лінію зіткнення, зупиняв кровотечу, якщо вона раптом була ще не зупинена – давав бійцям знеболювальне і відвозив до лікарні. У 2015 році, коли я там був, то ніяких розмов про статуси навіть не йшлося.
Я не кричав усюди, що такий весь молодець, бо надаю медичну допомогу на передовій. Просто пішов, бо відчував, що по-іншому не можна. Сидіти вдома і спостерігати з монітора комп'ютера як у країні йде війна — це не по совісті. Можливо в мені пробудився дух братерства чи патріотизму... Я не знаю, правда. Але коли люди питають мене, що тобі це дало, або що ти з цього отримав, то відповідаю чесно: нічого матеріального. Але знаю, що вчинив правильно і зовсім про це не жалкую.
Була така ситуація: машина виїхала на перехрестя, і наїжджаючи на фугас — вибухнула. Троє людей загинуло одразу на місці, радіус ураження – понад 200 метрів. А потім, через деякий час, ти їдеш цим самим перехрестям забирати когось із поранених, дивишся вгору на небо і розумієш – якщо зараз ваша машина наїде на фугас, то ти не встигнеш навіть і крикнути, просто злетиш. Але все одно сідаєш у швидку та їдеш, приймаєш неминуче або просто погоджуєшся з тим, що тебе вже немає. Ти їдеш, бо треба ж рятувати інших.
До війни звикаєш за пару днів, а відвикаєш від неї потім місяцями – ось у чому її особливість. Коли я повернувся додому, то було дуже незвично. Я почав цінувати багато речей, які раніше були для мене неважливими. Ось тут, у місті, де немає війни, апріорі не може бути погано. Я навчився цінувати людей, розбиратися в них, ставитися до всіх з повагою та розумінням. Бо коли ти на війні, ти такий, який є, і всі навколо справжні, бо немає масок.
«Буває, що викликів дуже мало, а буває, як прийшов на зміну, так і працюєш беззупинно до самого вечора»
Я зазвичай на роботу добираюся на велосипеді, якщо хороша погода. У нашому центрі екстреної медичної допомоги є три зміни, які починаються о 7:00, 7:30 або 8:00. Коли я приїжджаю, на вході нам одразу міряють температуру, щоб ти був не хворим і не заражав інших – як і всюди, у нас карантинний режим. Потім переодягаюся і йду в спеціальну кімнату поповнення, де отримую спеціальні наркотики. Звучить дивно, але вони потрібні людям у тих випадках, коли є інфаркти або ампутація кінцівки, де надзвичайний біль і її слід послабити. Звичайні знеболювальні просто можуть не допомогти, тому для цього ми отримуємо психотропні препарати. Після цього я розписуюся за них у журналі, отримую рукавички, маски, сумку медикаментів, кардіограф. Іду до машини та передивляюся її, щоб були зонди для промивання шлунку, дефібрилятор був заряджений, бинти та джгути лежали на місцях. Простіше кажучи – перевіряю всю комплектацію.
Коли людина телефонує на лінію 103, диспетчер приймає виклик і має швидко зорієнтуватися: відправляти бригаду на виклик або ні. Якщо так, оформлює заявку та направляє машину, яка поблизу. Якщо такої немає, тоді виїжджає бригада з головної стоянки. Усі розмови записуються автоматично, а номери фіксуються в спеціальній програмі. Тому, не раджу людям турбувати швидку, аби просто розважитися. Коли виклик прийняли в нашій диспетчерській, мені на телефон приходить повідомлення, де вказано точну адресу і симптоми. Якщо виклик екстрений, ми вмикаємо сирену. Їхати із сиреною – це ризик у першу чергу, адже ти порушуєш правила дорожнього руху, а це завжди небезпечно. Не всі машини пропускають нас, але хоч ми і маємо можливість швидко проїхати, не забуваємо і про свою безпеку – аварій нікому не хочеться.
По місту швидка допомога приїздить за 10-20 хвилин. В області є бригади, які чергують саме в селах та реагують там на виклики. Складатися бригада може з лікаря, водія та фельдшера або з двох фельдшерів і водія. Медичних працівників значно менше і їх не вистачає, тому такі бригади посилають на більш складні випадки. Буває, що і фельдшери на складні виїжджають, якщо знаходимося ближче або всі лікарі працюють на викликах.
До речі, від диспетчерів залежить поїмо ми на зміні чи ні. Якщо вони бачать, що ми їздимо по місту від виклику до виклику, тоді нас міняють з іншою бригадою, щоб було хоч пів години перепочити. У нашому центрі є спеціальні харчівні, так вони називаються, де є холодильник, мікрохвильова піч, чайник. Там ми й обідаємо, якщо пощастить.
«Медик, окрім того, що це покликання, ще й діагноз»
Я був не один раз і на пожежах, і на аваріях. Багато чого бачив, отримував як і вдячність людей, так і негатив від них. Але за весь час роботи тут, я все одно не хочу змінювати рід своєї діяльності. Ми говоримо про себе, що медик, окрім того, що це покликання, але ще й діагноз, у хорошому розумінні цього слова. Коли в людини є хвороба, то вона розуміє та усвідомлює це, але зробити по суті нічого не може. Так само і тут: працюючи в центрі екстреної медичної допомоги, грошей не заробиш. Інколи навіть може не вистачати на життя, але люди, які тут працюють, все одно залишаються і допомагають місту. Тому це справді діагноз, але який рятує життя інших людей!
Фото: Лена Ліон
