fbpx

🎫 Сергій Сакович: «Став кондуктором і почав більше любити людей»

59-річний кондуктор про особливості роботи, сумчан та важливість позитивних емоцій

IMG_0706

Ви часто їздите громадським транспортом? А як часто виходите звідти з гарним настроєм? Так, щоб водій не нагрубіянив, а кондуктор не говорив з вами, наче ви йому щось винні. Сергій Сакович працює кондуктором п’ятий рік і вже першого дня зрозумів у чому секрет вдалих поїздок. Чемність та увага до оточуючих – необхідні складові порядної людини та хорошого працівника.

Сорок років тому побачив рожеве місто і залишився

Хоч я і народився у білоруському місті Гомель, це не заважало мені подорожувати іншими країнами, що входили до складу Радянського Союзу. Тоді було легше їздити в сусідні країни і одного разу я почув, що в Україні є «рожеве місто». Спочатку здивувався, не те слово. Зрозумів, що у цьому місті багато троянд. Вирішив побачити красу на власні очі і залишився. Відтоді живу у Сумах.

Раніше тут було чисто, прибрано, охайно. Дитячий парк «Казка» взагалі вважався однією з окрас міста. Дерев’яна фортеця була, скульптури богатирів стояли, пізніше їх прибрали. А чого тільки вартував корабель, задля якого молодята з усього міста приїздили, аби зробити гарні весільні світлини! Пізніше, його спалили… Можливо хтось не знає, але ж дитячий парк у Сумах створений на зразок парку в Англії. Тільки тепер маємо, що маємо. На той час не міг не закохатися в таке місто з прекрасними місцями. Ось вже 40 років і досі його кохаю, у якому б стані воно не знаходилось.

Опанував кілька професій і став кондуктором

За своє життя встиг багато де попрацювати. Загалом я самоучка, але це не означає, що виконую роботу гірше за когось. Був і зварником, і будівельником, і теслярем-столярем, на Хімпромі навіть працював у Гомелі. Вдома і досі спеціалізовані газети лежать, зокрема і про будівництво. Згодом вирішив на базарі торгувати чоловічим одягом. В часи, коли тільки починав працювати, була можливість багато де себе спробувати, я і не соромився – приходив, влаштовувався, вчився. У кожній роботі є свої нюанси, переваги та недоліки. Я не боявся і не боюся пробувати нове, життя одне. Коли звільнявся з базару, то пропонували залишитись, обіцяли гідні умови. Але там все одно вихідний один, графік постійно коливається, відпустка та лікарняний за свій рахунок. Власне ці фактори і вплинули на те, що я знову вирішив змінити професію і пішов на співбесіду до «Електроавтотрансу». Тим паче, там давали повний соціальний пакет і офіційне працевлаштування, мені це сподобалось.

IMG_0752

Спочатку  бачив себе у ролі водія, але виявилось, що ця вакансія неактуальна. Натомість мені запропонували стати кондуктором і я погодився. Минув час, я зрозумів що до чого і не пожалкував, що змінив місце роботи. Взагалі не вважаю, що робота кондуктора надто важка. Водію важче, адже він повинен контролювати рух, слідкувати за безпекою тролейбуса. Навіть у разі несправності він сам йде і виправляє, наскільки б фізично важко не було. Мені простіше, адже завдання нехитре: людей розсадив, привітався, квитки роздав.

З приводу графіка, то він у мене дещо різниться від графіку середньостатистичної людини. Перша зміна розпочинається о п’ятій ранку, тому маю прокинутися о третій. Так працюємо до першої або до половини третьої дня, це залежить від різних обставин. А ось друга зміна закінчується о дванадцятій ночі. Це нормально, адже нас забирають з дому і привозять назад. Та хоч у нас такий «нестандартний» графік з часом, зате ми працюємо п’ять днів на тиждень. Навіть коли необхідно працювати у свята, то за зміну платять вдвічі більше.

Хочеться, аби все було цивільно, культурно і головне – щоб пасажир залишився задоволений і доїхав у комфорті.

Ще до початку карантину після кожної зміни прибиральники наводили лад у тролейбусі: чистили, замітали тощо. А у мої обов’язки входило вологе прибирання перед виїздом та після перерв. Навіть, якщо це зробили до мене, я все одно повинен виконати таку процедуру. Адже пилюки повно, ми цим дихаємо. Так не має бути. Ще з початком епідемії коронавірусу у світі, правила дещо змінилися: тепер перед кожної зміною і у перервах я обробляю весь салон дезінфікуючими засобами. Просто стали частіше це робити. Лише тоді можемо рушати. Хочеться, аби все було цивільно, культурно і головне – щоб пасажир залишився задоволений і доїхав у комфорті. Власне, це найголовніша мета моєї роботи.

IMG_0611

Любити власну роботу – просто. Просто будь людиною

Ось чому наприклад я люблю свою роботу? Дехто дивиться на мене ніяково, буває, навіть підсміюються. А власне з чого? Я зустрічаю пасажирів усмішкою, за нагоди подаю руку жінкам або ж заношу дитячий візок до транспорту, хіба це смішно? Мені абсолютно не образливо, адже більшість говорить, що їм дуже подобається таке ставлення. Тому не здаю позиції і створюю привітну атмосферу. Навіть коли втомлююся, то вважаю, що не маю права на сумні емоції. Всі втомлюються, але ж робота є робота. Особливо, коли у країні така ситуація. Людям необхідні позитивні враження. Нехай це буде така дрібничка, як поїздка в тролейбусі з ґречним кондуктором. У мене настільки хороші стосунки з пасажирами, що всі вже самі показують пенсійні посвідчення, проїзні квитки тощо. Я до людей добре ставлюся, а вони і до мене так само.

Людям необхідні позитивні враження. Нехай це буде така дрібничка, як поїздка в тролейбусі з ґречним кондуктором.

Настільки сильно люблю свою роботу, що навіть жодного разу не думав про звільнення. Звісно, бувають певні нюанси, але завжди стараюся їх вирішувати. За час, що тут працюю, мені доводилося лише двічі або тричі викликати поліцію. Це в тих випадках, коли пасажири справді були несамовиті. А в основному, все доволі спокійно. Навіть, коли заходять люди і не хочуть платити, я не переходжу на крик, а просто адекватно пояснюю. Мовляв, є три варіанти: штраф, виклик поліції або ж придбання квитка. Менталітет такий, що з ним потрібно працювати і працювати. Наприклад, якщо у Польщі або Німеччині не встиг заплатити поки їдеш першу зупинку, у разі перевірки, тобі все одно виписують штраф. Справедливо це чи ні, судити не мені. Але в таких випадках, люди краще розуміють. А ось нашому народу не одразу доходить, що правил необхідно дотримуватися. Людей можна дуже швидко змінити, необхідні порядок та дисципліна. Інакше будемо стояти на місці. Щоб у мене було менше подібних ситуацій з пасажирами, я просто поводжуся з ними як людина. Просто коли ти до людей звертаєшся по-людськи, то велика ймовірність отримати зворотній зв'язок.

IMG_0708

Звісно, бувають і смішні ситуації. Одного разу, зайшли контролери і почали перевіряти у пасажирів квитки. Запитують у однієї дівчинки про талончик. А вона каже: «Немає. Він був щасливий, я його з’їла». Ось тобі щастя на 80 гривень штрафу. Тепер коли помічаю, що даю щасливий талончик, то попереджаю, щоб не їли. Краще доїдьте, а потім на власний розсуд чиніть. Різне стається, загалом хороше. Ще колись пасажир здивувався, як я вправно тримаю рівновагу і не тримаюся за поручні. А я кажу, що як восьминіг, взуття на присосках. Той повірив, а я потішився. Шукаю елементарний позитив, це дуже важливо в будь-якій роботі. Пасажири навіть листи подяки писали керівництву. Одного разу і премію дали в 500 гривень. Та я працюю не через це, адже таких звернень було кілька, а преміювали один раз.

«Коли можеш допомогти, то чому б і ні?»

Можна сказати, я став більше любити людей, коли почав працювати кондуктором. Багато пенсіонерів, людей з інвалідністю, жінок з дітьми їздять громадським транспортом – їм також потрібна допомога, я і стараюся. Колись пересічний чоловік сказав, що хоче працювати кондуктором і запитав, чи обов’язково допомагати з дитячими візками, подавати руку жінкам тощо. А я і кажу, що не обов’язково, але ж коли можеш допомогти, то чому б і ні? Мені подобається. Я добродушно до інших ставлюся, бо кожен із нас – частина суспільства. Всі ми взаємопов’язані. Кожен живе сам по собі, але це не так, насправді багатьом просто хочеться так думати. Дуже радує коли помічаю, що люди молодого віку теж підтримують інших пасажирів, елементарно важкі пакунки доносять, тощо. 

Я добродушно до інших ставлюся, бо кожен із нас – частина суспільства.

Також було вдосталь ситуацій, коли не міг не допомогти, совість не дозволяє. Наприклад, колись їхав по Десятому мікрорайону, і помітив дівчину з дитячим візком. Бачу, що вона змерзла, адже саме дощ падав. Мабуть, довго стояла, адже чекала на нормальний транспорт, аби нормально зайти з візком. Тільки під’їхали до зупинки, я одразу поцікавився, чи буде заходити. Вона зніяковіла, адже не розуміла як зайдемо до старенького тролейбусу з високою посадкою. Через хвилину вона вже була на пасажирському місці, разом зі своєю дитиною. Я просто не полінувався і заніс дитячий візочок, весь секрет. Дівчина настільки не очікувала, що почала плакати. Розумію, на вулиці холодрига, невідомо скільки вона чекала, її дитина також змерзла. У неї просто був шок, це на емоціях сталося. Тепер всіх мам з дитячими візками попереджаю, що коли я на маршруті, вони можуть заходити спокійно – доїдуть точно. Доказом цього був День міста. За тодішню зміну, мабуть, 30-40 візочків перевіз. І нічого, все можливо, головне – бажання. На жаль, не кожен розуміє важливість доброти і співчуття.

IMG_0754

Візьмімо до прикладу типову ситуацію із заповненим вщент салоном. Колись на зупинці біля базару дві дівчини з візками стояли. Я допоміг зайти, вони ж так само мають потребу доїхати. Тим паче з візочком це важче зробити. А пенсіонери почали просто обурюватися, мовляв, і так місця немає, так ще й іншим допомагаю до салону зайти. Ви серйозно? Цим мамам додому потрапити не менше хочеться. Я сказав, що або дівчата заходять, або ніхто нікуди не їде. Інакше не зрозуміли б. А на наступній зупинці знову мами з візками, цілих три. Звісно, я і їх забрав. Всі доїхали, все нормально. Між іншим, сказав потім пенсіонерам, що все добре, кожен пасажир помістився. А вони відповідають, що їм місця мало. То само собою, що мало, умови такі, і не все від нас залежить. Запитую: «Чому ж тоді не вийшли, як вам місця мало?». А вони кажуть, що доїхати їм хотілося. А дівчатам з дітьми не хотілося? В цьому і проблема, що майже кожен думає лише за себе.

«На мій настрій не впливає жоден карантин та пандемія»

Наш колектив складається з 60-ти кондукторів, а водіїв десь 120-150 осіб. Звісно, в такому великому колективі важко з усіма порозумітися. Зазвичай всі спілкуються у своїх компаніях або взагалі самі по собі. Ще на початку моєї роботи, деякі колеги говорили, що їм не подобається як я себе поводжу. Мовляв, я хороший, а вони на моєму фоні виглядають поганими. Нашому депо скоро 55 років, за час роботи у ньому можна поважати і себе і роботу. Порадив, щоб були більш привітні до пасажирів, ось і все. Це абсолютно не важко. Звичайно, не всі прислухалися, тому мені і доводиться показувати те, як правильно працювати. Елементарні речі, що не хочуть сприймати.

Була чергова ситуація із повним тролейбусом і мені вдавалося від Хімпропу до депо чотири рази пройтись туди-сюди. Деякі чоловіки не стримались і кажуть: «Мало того, що на роботі і так все в очах рябить, а він туди-сюди бігає. Дайте йому грошей, хай хоч постоїть». І ще додають: «Тут нормальні кондуктори не ходять», а я відповів, що ходжу повсюди. Адже за кондукторами не закріплений певний маршрут, ми постійно переходимо з одного на інший. Звісно, є хамовиті як водії, так і кондуктори. Та і загалом суспільство. Атмосфера у нас така, що людей просто довели до стресового стану. Ані грошей, ані стабільності, роботи не вистачає. Хіба ж буде легко людям в подібній ситуації? Не кожен може впоратися з негативними емоціями, і таке буває.

IMG_0672

Якби мав можливість щось змінити в системі, де працюю, то зробив би чіткі дисципліну та порядок. Це запорука здорової роботи та ставлення до неї. Також хотілося б замінити ще більше транспорту на новий. Так і приємніше працювати і людям краще. Можливо, колись наша країна досягне певного успіху, що зникне така професія, як кондуктор. Але ж для цього необхідний повністю новий транспорт, умови в цьому транспорті, аби люди онлайн могли заплатити за квиток. Та поки ані влада, ані народ до цього не готові. А плюс до цього, необхідна турбота керівництва до працівників. Навіть коли будь-який шеф вимагає, то він сам повинен щось дати. Це елементарна професійна етика і турбота. Справді, так краще б працювалося. А може і дехто з працівників став би добрішим до оточуючих. Особисто мені до вподоби працювати кондуктором. Я обожнюю спілкування з людьми, таким чином можу помічати свої помилки. А через те, що добре ставлюся до інших, пасажири вже самі підказують яке ставлення їм більше до вподоби.

Навіть коли будь-який шеф вимагає, то він сам повинен щось дати.

До нас інколи приходять стажуватися на кондукторів, взагалі люди різного віку. Та вони не залишаються більше ніж на місяць. Кому графік не підходить, кому заробітна платня, практично мінімальна. Сам я не довго звикав до графіку, адже працював на базарі, також доводилось рано прокидатися. Та і по натурі я такий, якщо треба, значить треба і без зайвих розмов. Це ж моя робота, я маю виконувати її гідно. А люди бачать рекламу, де вказана зарплата в шість-сім тисяч гривень, приходять і усвідомлюють, що це не так. Їх можна зрозуміти. Деякі взагалі думають, що це дуже просто. Вважають, що робота кондуктора полягає у катанні в тролейбусі. А коли починають стажуватися, то після кількох заповнених маршрутів забирають свої слова назад і не залишаються.

IMG_0635

Мене не лякає ані зарплата, ані конфліктні ситуації, ані паніка з приводу коронавірусу. Вкотре повторюю, що обожнюю свою роботу, і це правда. На мій настрій не впливає жоден карантин та пандемія. Я завжди налаштований позитивно, щоб не сталося. Люди мають отримувати хороших емоцій якомога більше. Ось і стараюся. Дуже хочеться, аби наш народ був дружнішим. Навіть у такій скрутній ситуації. Багато негативу було під час звичайних днів, а після оголошення карантину він ще підвищився. Навіть коли спілкуюся з пасажирами, все одно відчувається напруження і страх. Не здаюся, підбадьорюю як можу. Хтось і усміхнеться, а значить не все втрачено.

X