У дворах багатоповерхівок Ковпаківського району Сум живуть відчуття дитинства і домашнього затишку. На вулиці Шевченка вони нагадують про себе ароматом свіжої випічки, що розповсюджується з чиєїсь кухні. На Роменській — навіюють спогади шурхотом велосипедних коліс. На проспекті Перемоги оживають буйним квітом абрикосів, вишень і бузку навесні.
Сум’яни рідко кажуть: «Я з Ковпаківського району». Цю назву хіба можна зустріти в офіційних документах, побачити на мапі міста, а тепер ще й знайти у зведеннях про російські обстріли. Від цих повідомлень завмирає серце: «Росіяни б’ють по цивільній інфраструктурі у Ковпаківському районі». «Є влучання КАБів у житловому секторі…»
Попри це люди тримаються за Ковпаківський — ведуть бізнеси, доглядають клумби, виходять грати в настільний теніс чи в шахи. До того ж тут, у затінку дерев, а, можливо, на лаві біля під’їзду, на них чекають їхні спогади, мрії й найсміливіші плани. Який він, Ковпаківський минулого, і яким його бачать сьогодні?
«Приносила з дому покривала й робили халабуду»
Сумська фікрайтерка Алла Ш. (прізвище не називає з особистих причин) 40 років мешкає в п’ятиповерхівці поруч з кінотеатром «Дружба». Попри те, що двір лежить поблизу дороги зі жвавим рухом, удень тут тихо і навіть дещо самотньо. Рідко-рідко між будинків проїде автівка, чи з дверей під’їзду вийде хтось із мешканців. Але ввечері двір наповнюється дитячим сміхом, розмовами, життям. Особливо влітку.
У 80-х роках, пригадує Алла, поправляючи коротку зачіску, тут жили її бабуся з дідусем. Щодня після уроків вона йшла до них в гості, поки батьки були на роботі. У квартирі на третьому поверсі завжди пахло чимось смачненьким — сирниками, налисниками, борщем чи смаженою картоплею. Тільки Алла ступала на поріг квартири — бабуся кликала обідати. Наминаючи улюблені страви, Алла розповідала їй, як пройшов день у школі. Після того дівчина бралася виконувати домашні завдання.
— Старалася робити все сумлінно, бо якщо дідусь міг сказати: «Та хай ще трохи погуляє», то бабуся була дисциплінованою жінкою. Обов’язково перевіряла, наскільки якісно вивчила уроки. Тільки після того пускала на вулицю, — пригадує дитячі роки Алла.
Восени та взимку, каже, у дворі було нудно, бо всі сиділи вдома. Ближче до літа простір оживав — по всьому периметру цвіли кущі з білими квітами. Розпускалося листя на деревах, створюючи затінок. Одне з них мало вигнутий стовбур, на який «полюбляли чіплятися діти». Літніми днями місцева малеча стягувала до нього гілки різних розмірів і форм, приносила з дому покривала і за допомогою всього цього робили халабуду. Увечері приходили туди, щоб розказувати страшні історії. Тим часом під під’їздами «збиралася жіноча рада».
Фото: Цукр / Софія Усова
— Бабусі-сусідки, сидячи на лавочках, обговорювали, що в кого виросло на дачі, чиї діти наробили якоїсь шкоди. Відчувалося, що всі про всіх все знали. Власне, так і було, бо тут жили працівники заводу «Електрон», — розповідає жінка.
Закінчивши школу, Алла вступила в Глухівський педагогічний інститут. Хотіла здійснити мрію свого дитинства — стати вчителькою української мови. Утім невдовзі вирішила припинити навчання. Це сталося, каже, зокрема через переконання однієї з викладачок.
— На той момент більшість сумських шкіл, якщо не всі, були російськомовними. Я теж в такій навчалася. Проте вчителька в інституті казала, що людина, яка закінчила російську школу, українську мову викладати не зможе. Ці слова остаточно відбили в мене бажання вчитися, тому я повернулася в Суми.
У рідному місті Алла здобула освіту в кооперативному технікумі, вийшла заміж і народила доньку. Ці життєві обставини лише зміцнили її зв’язок з районом, де виросла.
— Я постійно відвідувала дідуся з бабусею. Коли в мене з’явилася донька Софія, щовихідних привозила її, щоб погралися з правнучкою. Бабуся навіть традицію сімейну заснувала. В неї на підвіконні росло маленьке лимонне деревце, і коли визрівав лимон, вона чекала правнучку, щоб його зрізати й сфотографувати, — ділиться спогадами жінка.
«Подушку можна взяти з собою. А дім — ні»
Зараз Аллі 52 роки, працює касиркою в банку. У вільний час під псевдонімом Алекс Джейн Коул пише фанфіки за мотивами відомого китайського роману «Магістр диявольського культу». У ньому події розгортаються у світі, де поруч зі звичайними людьми живуть ті, хто вміє боротися зі злими духами, виганяти демонів і рятувати душі. Улюблений персонаж Алли — зовні незворушний Лань Чжань. Безліч пінів на сумці фікрайтерки присвячені саме йому. Усі їй подарувала донька Софія. Дівчина професійно створює ілюстрації, зокрема в стилі аніме, і майструє косплеї».
У своєму доробку Алла має понад 20 новел, здебільшого написаних російською, проте письменниця перекладає їх українською. Каже, наважитися на це було складно, страх шепотів на вухо: «А в тебе точно вийде?» Проте доньчине: «Мам, тобі, що, слабо?» остаточно переконало взятися за справу.
— Це ні з чим не зрівнянний кайф — перекладати свої тексти. Підбираєш формулювання, синоніми, антоніми, щоб канва тексту не загубилася в переході з однієї мови на іншу. Результатом своєї праці я цілком задоволена. Зараз на платформі «Аркуш» опублікувала п‘ять перекладених українською історій , — ділиться вона і додає: — Будуть ще.
Два останні фанфіки Алла написала навесні 2022 року в підвалі того ж будинку, куди щодня приходила ще школяркою. Туди в перші місяці повномасштабного вторгнення спускалися мешканці під час повітряних тривог. У тих новелах, каже, немає алюзій на події, що тоді відбувалися в Сумах. Навпаки — в текстах намагалася забутися, створюючи інші світи.
Хоч Алла й не змальовує образи міста і його жителів у сюжетах своїх фанфіків, проте в Сумах й, зокрема на своєму районі, знаходить натхнення.
— Обожнюю заходити в наш католицький собор на Троїцькій, подивитися на Суми з величезного майданчика біля Альоші (Меморіал вічної слави — ред.) Люблю просидіти кілька годин за ноутбуком в кав’ярні Sofochka на проспекті Шевченка, чи в підвалі кафе «Саварен» на Нижньовоскресенській. Так, можливо, жодного рядка не напишу, але сама атмосфера впливатиме на мене позитивно, — розповідає Алла, енергійно крокуючи під каштанами на проспекті Шевченка.
За останні роки вона чимало подорожувала. Була в Чернігові, Києві, Гостомелі, Харкові, Одесі. Скрізь, каже, цікаво, історично, гарно. Чернігів запам’ятався найбільше — через односторонній рух у центрі й Вал над Десною. І все ж — нічого з цього не Суми. Що ж тоді вабить її до міста над Пслом?
— Моя покійна мама любила говорити: «Дім там, де подушка», але я з нею не згодна. — Подушку можна взяти з собою. А дім — ні. Суми — це дім.
«Ми були з Постройки»
Репетиторка англійської мови Наталія Турчина з п’яти років живе у мікрорайоні, який називають по-різному. До великої війни містяни згадували про нього як про Курський. Звідси широка дорога веде прямісінько на прикордоння з країною, що зараз безжально нищить і Суми, і села області. Власне, тому у 2022 році Курський проспект перейменували на проспект Перемоги.
До цієї назви сум’яни звикають поволі, частенько виправляючи самі себе. У громадському транспорті можна почути: «Алло, по Курській їду, ой по проспекту Перемоги». Та є ще одна назва мікрорайону, яку вживають, напевно, тільки корінні жителі міста. Наталія каже на нього «Постройка».
— Цю назву я пам’ятаю з дитинства. У нас мало від кого можна було почути: «Я живу на Курській». Ми були з Постройки. Тут з 70-х років йшли будівництва, мабуть через це так і назвали, — припускає Наталія.
Разом з мамою і татом вони проживали в багатоквартирному будинку поблизу 24-го училища (нині — Вище професійне училище — ред.). Як і в більшості дітей 90-х, дитинство та юність Наталії проходило біля під’їзду, де з подружками влаштовували турніри з гри в резинки.
Також бігали гратися на стадіон училища, а ще на будівництво. В той період, згадує Наталія, біля їхнього будинку саме зводили ще одну багатоповерхівку, а трохи далі — медичний центр. Тож будівельні майданчики, попри те, що були небезпечними для дітей, ставали місцем для ігор.
Серед улюблених розваг Наталії були й тихі прогулянки з мамою вулицями та провулками Постройки. Найбільше її вражала будівля сьомої школи.
— Мені вона здалась такою гарною! Коли проходили повз, запитувала: «Мамо, це аеропорт?» Враження були такі яскраві, що туди я й пішла вчитися, хоча територіально мала здобувати знання у 22-й школі. А ще на той час сьома була гімназією, і я цим сильно пишалася, — пригадує Наталія.
Невеличкий базарчик, розташований в глибині району, — ще одне місце, з яким у жінки пов’язано чимало теплих спогадів. Хоч в Сумах кінця 90-х початку 2000-х не було великих торгових центрів, та тут, серед кількох рядів яток, «можна було знайти все необхідне й навіть трохи більше».
— Після школи ми перш за все йшли на базарчик. Купували булочки, морозиво по 50 копійок без упаковки, «Мівіну». Ще був газетний кіоск, де продавали підліткові журнали. В одній з палаток працювала тьотя Таня. У неї ми купували канцелярію й, обов’язково, наліпки. Здається, тьотю Таню знали й любили всі. Перед святами біля її палатки завжди стояла черга з охочих купити подарунки дітям, — пригадує ті часи Наталія.
Вона й зараз полюбляє бувати на базарчику. Каже, знає там чи не кожного продавця й продавчиню. Лиш улюблена тьотя Таня вже не торгує. Справу перейняла її донька.
«Я тут кожну доріжку знаю, кожного продавця»
Студентські роки Наталії теж минули в Сумах, в стінах Сумського державного педагогічного університету, де здобула освіту викладачки іноземних мов. Після того як здобула диплом, Наталія разом з подругою відкрили школу англійської на вулиці Британській. Після трьох років роботи викладачки взяли павзу, адже народили дітей. Тож зараз школа закрита, заняття Наталія проводить онлайн.
Повномасштабне вторгнення зустріла також на своєму районі, разом з сином Арсенієм, якому на той час виповнилося чотири з половиною роки, і донькою Крістіною. Їй було п’ять місяців.
Перші тижні великої війни сім’я провела на вулиці Веретенівській, що розташована також в Ковпаківському районі. Жили в приватному будинку батьків колишнього чоловіка. Під час тривог якомога тепліше вдягали дітей й спускалися з ними у підвал. Згодом, коли ситуація поліпшилася, повернулися до себе на Постройки.
— Перед війною було відчуття, що район стрімко розвивається. Стільки всього будувалося, відкривалися бізнеси. Згадую, як можна було просто прогулятися ввечері. А спогади про те, що вночі можна було сходити в АТБ, здаються навіть нереальними. А тепер зайвий раз страшно з дітьми виходити на вулицю. Моя донька називає дитячий садок укриттям. Але я все одно вірю, що колись він таки зможе нормально приймати дітей, — ділиться Наталія.
Вона запевняє: упродовж всього цього часу їй жодного разу не хотілося переїхати жити в інший район, бо все її життя пов’язане з Постройкою. Навіть зараз, коли від сумських знайомих чує: «Ми до тебе не приїдемо, бо там небезпечно», хоче жити тут.
— Скажіть мені, а де в Сумах зараз безпечно? У нас немає безпечних районів. Попри все мені тут комфортно, відчувається щирість і простота людей. Я тут кожну доріжку знаю, кожного продавця, кожне місце. Усі мої найважливіші спогади живуть тут.
Акварельні пейзажі Роменської
Усе життя 21-річної студентки, дизайнерки та редакторки сайту Сумського національного аграрного університету Марії Петухової пов’язане з вулицею Роменською. Тут вона росла, ходила до школи та вчилася малювати. Спочатку — різні варіації будинків, що мріяла побудувати, коли виросте. Потім — паперових ляльок та одяг для них, який можна вирізати. Згодом, коли на Роменській з’явилася філія художньої школи, малювала пейзажі, натюрморти й портрети.
На заняттях, пригадує Марія, учнів часто просили користуватися гуашшю. Дівчині не подобалися ці фарби, бо вони «диктували» свої правила, а їй хотілося експериментувати, шукати свої поєднання кольорів. Тож в магазині поблизу свого будинку вона купила найдешевшу акварель. Ця фарба, каже Марія, подарувала свободу, адже дала змогу визначати, де додати глибини, темноти чи прозорості. Приблизно з того часу в Марії сформувалося і художнє бачення вулиці, на якій живе.
— Роменська нагадує мені акварельний пейзаж. Тут немає грубих форм і кричущих кольорів. Вона завжди асоціюється з чимось м’яким і затишним, — ділиться Марія, неспішно ідучи вулицею, що веде до педагогічного університету.
До цього навчального закладу вони часто прогулюються разом з мамою. Розмовляють про різне: освіту, адже донедавна обидві працюють в цій сфері, мріють про подорожі, діляться спогадами.
— Частина мого дитинства пройшла на зйомній квартирі поблизу Сумського ліцею харчових технологій, — каже Марія, намагаючись перекричати вітер, який, здається, дме тут постійно. — У дворі поміж сірих панельок, ми разом з подружкою грали у м’яча, ганяли на велосипеді й малювали класики на старому побитому асфальті, — розповідає вона.
Пізніше родина Марії переїхала в приватний будинок у цьому ж районі. Загалом такої будови на Роменській чимало — хатинки, обнесені парканами, тягнуться понад дорогою, що поступово переростає в трасу Київ–Суми. Такі ж акуратні будиночки розростаються провулками і вглиб району. Тут ритм міста спиняється — коли-не-коли хтось проїде велосипедом, гавкне пес чи квокне курка.
Деякі приватні будинки, розташовані ближче до виїзду з міста, на мапах позначені як частини Садівської громади. Зокрема й через це, каже Марія, чимало людей сприймає Роменську «і як не зовсім місто, і як не зовсім село».
— Я не бачу нічого поганого ні в тому, ні в тому. Це такі прояви дикої Роменської, — зі сміхом каже дівчина. Її й справді можна сприймати як околицю, бо ми, коли треба купити одяг, взуття чи щось інше, їдемо го́род або в місто, тобто в центральну частину Сум. У нас, крім закладів освіти, майже нічого немає — ані культурних просторів, ані розваг. Тільки нещодавно з’явилася пекарня біля університету. Але, можливо, саме через відсутність інтеракцій Роменська, тиха, — припускає дівчина.
Марія добре пам’ятає, як на Роменську у 2010-му році звернули увагу. Сталося це перед виборами. На вулиці звели дитячі майданчики, облаштували футбольне поле, виклали плиткою тротуари. Тоді дівчині здавалося, що район швидко розвивається, але все стихло, як тільки стихла передвиборча агітація. Ще деякий час про неї нагадували білборди над дорогою з написом «Я живу на Роменській».
— Як для концепції промоції району, це гасло було непогане, але ж до цього доклала руку «Партія регіонів», тому історія так собі, як ви розумієте, — каже Марія.
Після Революції Гідності білборди прибрали, пригадує дівчина. Тепер на цьому місці зображено полеглого захисника з одного боку, а з іншого — плакат, як допомогти безпритульним тваринам в притулку DimPets.
— Нарешті в нас на першому місці справді важливе: говорити про полеглих захисників, нагадувати, що чимало з них в полоні. У пріоритеті також допомога безпритульним тваринам — усе, чим має перейматися суспільство, що живе у війні, — переконана дівчина.
Мрія Марії
Цьогоріч Марія отримала диплом бакалавра з маркетингу. Обрала цю професію, бо хотілося займатися і чимось креативним, і пов’язаним з математикою. Якби сьогодні їй запропонували б розробити бренд свого району, то головним акцентом стали б люди, впевнено каже вона.
— Будівлі не мають сенсу, якщо вони пусті. Роменська дає мені відчуття дому, бо тут живуть, люди. Вони навчаються, знаходять себе і тих, з ким хочуть проводити свій час чи навіть будувати життя. Думаю, сила людей, зокрема, проявляється в тому, щоб знаходити своїх — тих, хто надихає жити й творити, — міркує Марія.
Фото: Марія Петухова
Час від часу дівчина бере свою плівкову фотокамеру «мильницю» і йде фотографувати краєвиди району. Роменська у її об’єктиві й справді акварельно-легка, затишна і десь, можливо, трохи наївна. Однак навіть на таких життєствердних світлинах лежить тінь війни. Серед знімків є один із зображенням паркану з написом «Здесь люди». Так мешканці Роменської на початку повномасштабного вторгнення намагалися захистити себе і свої домівки від росіян.
Для Марії тема війни в її рідному місті зараз найважливіша. Тому про її наслідки старається розказувати усім, хто може достукатися до світової спільноти. Якось у Києві Марія познайомилася з журналістом з Нової Зеландії Томом Матчем. Він документував події війни в Україні з перших днів, а також написав книгу «Собаки Маріуполя: вторгнення Росії та кування залізного покоління України».
Виявилося, що Том разом зі своїм колегою збирався приїхати в Суми. Марія попросила їх запланувати й візит у СНАУ. Невдовзі вони відвідали університет та говорили зі студентами про те, як війна впливає на роботу закладів вищої освіти та на життя загалом.
Під час великої війни в багатьох загострилося почуття дому — і неважливо, шикарний він чи скромний, головне, що свій, каже дівчина. З ним і пов’язана головна мрія Марії.
— В усіх має бути змога повернутися в рідний дім. Туди, де росли, бешкетували, вперше закохувалися, ділилися успіхами й невдачами, обдумували важливі рішення, відпочивали. Тому найбільше хочу, щоб люди, які вимушено виїхали з Сум, мали змогу повернутися, а головне — мали куди. Про це мріє так багато людей. Хай бажання збудеться.
***
З того моменту, як ми записали ці історії, росіяни стали обстрілювати Суми ще інтенсивніше. Поблизу будинку, де живе Алла з проспекту Шевченка, неодноразово падали російські КАБи. На щастя, з нею та з її житлом усе все гаразд, проте проспект, яким ми з нею гуляли ще навесні, зараз не впізнати. Стіни будівель посічені уламками від бомб, зруйновані цілі під’їзди, всюди вікна, закриті плитами ОСБ.
Наталія Турчина з проспекту Перемоги, або як вона казала «з Постойки», через постійні загрози разом з дітьми виїхала з міста. Мріє, що ситуація покращиться, і вони знову повернеться до свого району.
