Тісні проходи й заплутані коридори, у яких легко загубитися — таким є підвал Центрального ринку в Сумах. Та за цим хаосом — люди, які будують тут власну справу ледь не з дев’яностих. На орендованій ділянці за сто гривень яких тільки товарів не знайдеш: інструменти, зроблені власноруч труби, сантехніку, рибальські снасті та навіть особисті речі. Мандруйте разом з Цукром історіями торговців та речей, які вони продають.
Дорогою до підвалу
Щоб дістатися до підвалу на Центральному ринку, потрібно пройти кілька кіл прилавків, що нагадує лабіринт. Сьогодні тут не дуже людно, однак, як завжди, шумно.
— А фініки у вас сьогоднішні?
— Та тіки вчора завезли.
У першому ряді недалеко від основного входу вже зібралася черга. Світло вивісок над павільйонами відбивається у кольорових обгортках цукерок. Поряд із ними — засушені фрукти й китайські чаї, ящички з якими нагадують строкату мозаїку.
Проходжу вглиб торгових рядів і повертаю направо — до білосніжних павільйонів молочного відділу. Поки біля прилавків зовсім немає покупців, три продавчині в синіх фартухах і білих пов’язках дискутують про перейменування копійки на «шаг».
Наступний дорогою до підвального поверху ринку — м’ясний відділ. Тут торгівля іде активніше. «Спрашуйте», — підходить до жінки біля вітрини продавчиня у червоному фартуху. Та замовляє сало, й ось уже має шматочок «на пробу».
Між павільйонами з товарами вирують фудкорти: у повітрі змішується пряний аромат смаженого м’яса та свіжих овочів. Дехто з відвідувачів ринку поспішає до столиків, щоб перепочити між покупками, а хтось замовляє перекус на ходу.
Нарешті — сходи до підвалу біля кіоску з хот-догами. Ще не встигаю спуститися, як починаються перші стихійні ятки. По центру сходів — бабуся в окулярах продає ножі. Поблизу неї дідусь у чорній куртці продає дерев’яні фігурки та стільці. На нижніх східцях зустрічаємо бабусю, яка продає насіння овочів.
У самому підвалі менше гамору і покупців. Єдине джерело світла — лампи над прилавками, які, як нам розповіли, продавці встановлювали самостійно.
Повернувши праворуч від сходів, натрапляю на продавця, який торгує сантехнікою. Імені він не називає, а на питання, що продає, відповідає: «Гуляємо тут, панове, а не продаємо. Клієнтів майже немає».
Ножі за сто, а «кравчучка» за двісті
Через кілька яток за прилавком сидить чоловік років сімдесяти. В окулярах на ланцюжку й темно-зеленій зимовій куртці, він уважно оглядає викрутку у себе в руках.
На його столі хаотично розкиданий товар: справа лежать викрутки із плоскогубцями, ближче до середини — молотки з вживаними ключами для гайок. Але основна продукція тут ножі: з дерев’яними ручками, складані та навіть ніж-метелик із ложкою і штопором. «Я вас слухаю», — каже, помітивши мене. Прошу показати щось з товарів. Продавець виймає один з ножів з обгортки і дає провести пальцем впоперек леза, щоб відчути його гостроту. У яку ціну? «Вам як журналістці віддам за сто гривень».
Окрім ножів, викруток і плоскогубців, серед товарів є ще нова «кравчучка» за двісті гривень.
— Сідайте, покатаємо», — жартівливо запрошує чоловік і додає: — Я — Анатолій Ніколаєвіч, а просто — Ніколаєвіч.
У підвалі чоловік торгує двадцять пʼять років. Раніше працював зварником на Сумському заводі металоконструкції та «АЕН». Після розвалу Радянського Союзу поїхав на заробітки до Чехії, де й далі працював за фахом. Проживши там десять років, повернувся в рідне місто через нестабільний заробіток.
Зараз Ніколаєвіч на пенсії. І продовжує ходити сюди на роботу, бо зручно діставатися — живе з дружиною неподалік Центрального ринку.
— Торгую тут, шоб зайнять себе чимось. А шо мені робить вдома? На свою жінку дивитись? Зараз людей небагато купує товар, якшо сравнівать з двохтисячними. Тоді клієнтури було набагато більше і доходу від торгівлі теж, — ділиться він.
Окрім невеликого потоку клієнтів, є інша проблема — крадіжки. Одного разу, коли Ніколаєвіч відійшов у справах, з прилавка зникли дві викрутки.
— Я стараюсь обідать тут, а коли відхожу кудись, то прошу колєг подивитись за прилавком. Але і це не помагає, бо люди можуть в цей момент обслужувать своїх покупатєлєй, — розповідає продавець.
Крім нагляду продавців, від крадіжок тут захищаються вивісками або стікерами з написом: «Без дозволу товар не чіпати».
Нашу розмову перериває чоловік із велосипедом. Він одягнений у зимову шкірянку на хутрі й шапку-вушанку. Це Сергій Іванович — колега Анатолія Ніколаєвіча, який теж на пенсії і торгує «всім, чим можна». Сьогодні через малий потік покупців іде з роботи раніше, тож вирішив забігти до товариша.
— Ми співпрацюєм. Я торгую якими його товарами, а він — моїми, і потім віддаєм один одному частку заробку наприкінці дня, — говорить Сергій, — говорить Сергій.
Прощаюсь з Ніколаєвічем та Івановичем, і йду далі в глиб яток.
Димоходи та вентиляція ручної роботи
Поблизу прилавку з ручками для дверей, де немає продавця, до мене підходить чоловік із посивілою бородою: «Вам щось підказати?».
Це Андрій і він понад тридцять років продає тут труби та деталі до них. Чоловік має освіту інженера. Спочатку вчився на цій спеціальності в СумДУ. Згодом — у Харківському університеті будівництва. За його словами, у радянський час важко було нормально заробити на заводі, тож своє життя пов’язав із торгівлею.
Товари, які продає, Андрій виготовляє сам. Деякі речі на прилавку він робив і для свого дому: вентиляцію, димохід та витяжки. Частина стічної труби — сто гривень. Говорить, прямо тут може зібрати повноцінну трубу.
— З матеріалом я працюю на станку. На ньому ріжу метал, потім гну його, щоб надати форми. Наприклад, для труби загинаю у кільце. Потім заготовку поступово вирівнюю. Після цього все коригую вручну, а фінальна деталь ще раз прокатується на станку, — розповідає про свої вироби чоловік.
За його словами, зараз клієнтів небагато. Основний дохід приносять люди, які купують матеріали для утеплення житла. Але й ті «торгуються», щоб отримати знижку. Андрій зазвичай в таких випадках йде на поступки.
Інколи дає свої деталі колезі Сергію, який продає запчастини до газових колонок, котлів, плит. Він за освітою лікар, але «з основною професією не склалося», тому працює тут. Прилавок Сергія позаду Андрієвого. Тож під час нашого діалогу той інколи підходить за частинами труби, щоб укомплектувати газову колонку для одного з клієнтів.
— Ми так виручаємо один одного, бо куди тобі діватися, коли немає потрібних деталей під рукою? Правильно — краще попросити друга підстрахувати. Ось я дав йому частину труби: і він зможе сьогодні трохи підзаробити, і я матиму з цього зиск, — розповідає про співпрацю зі своїм другом Андрій.
Газові балони та портативні плити
Прямую далі й зупиняюся біля ятки, де все заставлено газовими балонами, оливою та грілками. Продавчині на вигляд приблизно сорок років. Вона одягнута в синю жилетку поверх светра. Жінка саме підкотила до своєї ятки вантажний візок з коробкою, і взялася розпаковувати товар.
Її звати Валентина. На запитання, що нового завезли до прилавка, коротко відповідає: «Ось, щойно отримали газові балони — це зараз найходовіший товар».
Фото: Цукр / Інна Чорнойван
Раніше Валентина працювала продавчинею у продуктовому магазині на місці муніципальної галереї. Однак, у 2008 році його закрили, тому Валентині довелося шукати іншу роботу.
Якраз тоді познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, що продавав тут «горюче». Робота на ринку стала для пари спільною справою, якою займаються й досі: замовляють у постачальників товари, забирають вантаж і розподіляють його по крамниці. Сьогодні, каже Валентина, теж працюють удвох, тільки чоловік відійшов за товаром.
Та хоч товар має попит, кількість клієнтів щоразу різна. Інколи прибутку взагалі немає, через негоду на вулиці. Навіть попри невеликий потік клієнтів та прибуток жінка знаходить миті радості. Сьогодні, розповідає вона, один із клієнтів купив портативну плиту і залишив їй шоколадку, щоб підбадьорити її.
— А скільки у Вас коштує, скажімо, олива? — запитую.
— Тридцять гривень, — відповідає вона.
— А дайте мені одну штучку.
Вона загортає товар у целофановий пакет, а я віддаю за нього кошти. Бажаємо один одному гарного дня та обіймаємось на прощання.