«Ювки завжди бошковиті й умілі на руку були», — казав мені дід Іван, коли хвалив за успіхи в школі й університеті. Тоді я не дуже замислювався над цією фразою. Але з часом зрозумів, що вона допоможе знайти відповідь на запитання «хто я?»
Рік тому Цукр говорив з сумською генеалогинею Оленою Приймач про те, як дослідити свій родовід, використовуючи різноманітні інструменти. Я вирішив спробувати скористатися цією інструкцією й зазирнути в минуле, щоб дізнатися більше про свій рід.
Бошковиті Ювки й стецьківський острівець самотності
Генеалогиня радить починати пошук свого коріння зі спогадів найстаршого родича, з яким є можливість поговорити. Для мене це дід Іван Ювко — йому торік виповнилося 81. Попри обстріли, він разом із дружиною досі живе у селі Стецьківка Сумського району — у будинку, який збудував його батько Никон у 60-х роках. Туди я й вирушив.
Зараз дорога до Стецьківки вкрита коридорами з антидронових сіток. Село розташоване за 15 кілометрів від лінії бойового зіткнення. Місцеву школу тут декілька разів атакували КАБами, давно закинутий спиртзавод обстрілювали БпЛА, а дрони на оптоволокні вже давно стали буденністю.
Хата мого діда стоїть «на відшибі» села. Такий собі усамітнений куточок з виходом до річки, який вже давно заріс чагарниками. Час тут ніби зупинився і лише гул ворожих дронів курсом на Суми нагадує, в якому періоді історії ми зараз. 4 жовтня минулого року, за тиждень після 81-річчя діда, на порозі його будинку впала «Молнія».Тоді повилітали всі передні вікна й обірвало лінії електропередач.
Сьогодні тут більш-менш спокійно. На вході мене з батьками як завжди гавкотом зустрічає Міккі — охоронець дому, страж порядку й просто милий пес. Дід як завжди сидить у залі й слухає новини на всю гучність. Його зморшкувате обличчя одразу сяє дитячою усмішкою щойно ми переходимо поріг хати, з уст лунає «Здрастуйте, Захаре Юрійовичу!»
За сімейною традицією ми обмінюємося поцілунками в щоку, я сідаю коло столу, ставлю поруч диктофон, розгортаю перед собою блокнот й пишу посередині «Сімейне дерево Ювків».
Зі старої хати на хуторі до власного будинку у Стецьківці
Мій дід народився 27 жовтня 1944 року й ріс у селянській сім’ї на хуторі Броди поблизу Великого Самбора. Потім відслужив шість років у Польщі, 16 років у Тбілісі й три з половиною роки в Німеччині, як радянський офіцер. Після військової служби він переїхав до Стецьківки.
Дід Іван був наймолодшою дитиною в сім’ї. Мав двох сестер, одна з яких, Поліна, — 1937 року народження й зараз мешкає у Конотопі. Друга — Ганна народилася 1932 й померла від онкології, коли їй було 67.
Дід Іван згадує: до важкої праці в колгоспі його привчали з дитинства. Ще п’ятикласником він возив силос (корм для худоби з законсервованої трави). У восьмому — важив зерно під час нічних змін. Тоді комбайни працювали вдень, а єдина вантажівка господарства вивозила збіжжя до амбарів тільки вночі. Після дев’ятого класу він офіційно вступив до колгоспу.
— Мій батько Никон Іванович Ювко працював теслею, столяром ковалем і мельником. А вечорами й вихідними навіть допомагав будувати хати. Ніхто на його не жалувався. Він був у пошані, тому що майстер. Підігнати рами для вікон, скувати лопати чи сапу — все умів робити, — каже дід Іван.
Завдяки навичкам прадіда й прапрадіда вдалося пережити Голодомор 1932-1933 років. Адже могли отримувати трохи їжі від односельців за різну побутову роботу або таємно зберігати невелику частку зерна на млині.
Весь відомий моєму дідові рід до прапрапрадіда Логвина жив у Великому Самборі. Однак все змінилося, коли його друга старша сестра Ганна Ювко вийшла заміж за Миколу Шайденка. Він переїхав до Стецьківки працювати директором відгодівельного пункту.
За спогадами мого діда, у 60-х роках прадід Никон якраз почав будувати нову дерев’яну хату на хуторі поблизу Великого Самбора, але за порадою Миколи перевіз усю сім’ю в Стецьківку. У 1968 році він звів дім, у якому я й досліджую свій родовід.
Воював проти австрійців у Румунії й сидів за куркульство в таборах
Про мого прапрадіда Івана Логвиновича Ювка відомо, що він закінчив чотири класи церковноприходської школи у Великому Самборі. Попри це, знав старослов’янську мову і читав Євангеліє над покійниками, а також допомагав розв’язувати складні логічні задачі з математики до 7 класу своєму онукові.
Як і прадід Никон, прапрадід був вправним теслею, столяром, млинарем і ковалем. Робив красиві дерев’яні ложки з висушеної липи, сам виточував дерев’яні колеса для возів на ножному токарному станку, який стояв у нього в окремій кімнаті-прибудові. А ще працював на власному млині.
Під час Першої світової прапрадід служив у званні єсаула в Румунії, де воював проти австрійців і німців. За словами діда, завдяки цьому у нього були непогані знання з медицини.
— Дід був суворий. Дуже. Посміхався всього два-три рази на місяць. Виховував дітей «по-спартанськи», не любив баловства та молодіжних посиденьок. Мій батько Никон казав, що «в дитинстві на колінках у нього не сидів і він по голові його не гладив», — каже про характер прапрадіда дід Іван.
У період Нової економічної політики СРСР Іван Логвинович активно розвивав господарство. Дід каже, що тоді Ювки мали два гектари землі, чотирьох коней, власну сівалку й плуги. У прапрадіда були плани будувати новий млин. Однак через відмову вступати в колгосп його «розкуркулили» та відправили до виправного табору поблизу Ромнів.
— Але куркулем він не був. Куркуль — це ж той, хто використовує найману працю на своєму господарстві. А у мого діда на полі працювала лише його родина, — додає дід.
Під час Голодомору 1932–1933 років, поки прапрадід Іван сидів у ув’язненні за «куркульство», на їхній хутір прийшли «буксирні бригади» й розібрали солом’яний дах хати. Після цього дружина прапрадіда зрештою відправила Никона до табору, щоб той вмовив Івана вступити до колгоспу. Ювки підписали цей документ і фактично почали життя з нуля.
Про прапрапрадіда відомо небагато. Лише, що його звали Логвин і дуже полюбляв курити люльку. Одного разу, коли він їхав на возі, люлька впала і ледь не спалила віз із сіном. Після цього прапрапрадід зламав люльку і кинув палити. Так у моєму блокноті з’явилися декілька записів про життя трьох поколінь Ювків.
Робота з сумськими архівами
Щоб дослідити свій родовід, важливо також відстежити те, коли хто народився і де саме. Оскільки всі мої родичі від прапрапрадіда Логвина до прадіда Никона жили у Великому Самборі Конотопського району, то коріння буде відстежувати набагато легше, ніж якби вони постійно змінювали місце проживання.
Спершу я відвідав сайт Сумського обласного державного архіву, Серед його розділів мене цікавили «Метричні книжки». Саме в них до 1918 року церкви фіксували народження, шлюби й смерті. Е-архів дає список документів за порядковими номерами у каталозі, який можна завантажити на сайті.
Вводимо у пошук по слову назву населеного пункту (у моєму випадку це Великий Самбір) і дивлюся скільки згадок є в каталозі й до якого року вони відносяться. Я знайшов метричну книжку села своїх пращурів за 1910 рік — саме тоді 31 жовтня, за згадками діда Івана, народився прадід Никон.
У метричних книжках Великого Самбору знаходимо запис, що 31 жовтня 1910 року народився Никодим у сім’ї казенних селян Івана Логвиновича й Олександри Гордіївни Ювко. Так, у моєму блокноті з’явився перший запис з архіву від якого далі пішло ще дві гілки.
Від свого батька я дізнався, що прадіда хрестили саме як Никодима, проте за життя причепилася спрощена версія імені Никон. Таким чином знаходимо й Івана Логвиновича, адже дід пам’ятає його рік народження — 1891. Його теж хрестили під іншим іменем — Іоан.
Власне, народження, одруження і смерть, — це практично вся інформація, яку можна знайти про ваших пращурів, якщо вони були з простої хліборобської сім’ї. Однак, що робити з родичами, дату народження, яких ви не знаєте?
На допомогу можуть прийти безплатні онлайн-сервіси, які допомагають досліджувати родовід. Серед них — сайт FamilySearch, де зберігається одна з найбільших онлайн-баз українських і світових архівів. В Україні вони продовжують свою роботу навіть під час війни та постачають сучасне обладнання для оцифрування документів в обласні архіви.
Якщо ви знаєте ім’я, місце та хоча б приблизний рік народження пращура, то за допомогою пошуку легко знайдете оцифровані записи. Щоправда, враховуйте адміністративні зміни: наприклад, мої родичі з Великого Самбору знайшлися в документах Харківської губернії, хоча історично село належало до Чернігівської.
Також тут можна створити своє генеалогічне дерево й поділитися ним з іншими користувачами платформи. Завдяки Family Search я зміг дослідити свій рід по лінії Ювків до сьомого покоління, тобто до прапрапрапрадіда, якого, за дивним збігом, звати Захарій Ювко. Він народився у 1834 році й був батьком Логвина. Його ім’я — останнє у сімейному дереві, яке я намалював у своєму блокноті.
Під час перегляду метричних книжок, я також побачив ім’я батька Захарія. Його звали Терентій. На жаль, подальші розшуки на FamilySearch нічого не дали: інших записів про нього в оцифрованих фондах Великого Самбору немає.
На цьому моє генеалогічне дослідження призупинилося. Однак, читаючи інформацію про Великий Самбір, дізнався що його заснували близько 400 років тому. Походження назви, ймовірно, від міста Самбір на Галичині. Саме тут, на Західній Україні, представники князя Яреми Вишневецького вербували людей для поселення на Лівобережжі, на території Вишневеччини.
А за поіменним списком жителів села Великий Самбір з так званої «Мазепиної книги» 1725 року я побачив у списку козаків, що належали до двору, Івана Ювченка. Чи є це мій прямий пращур — малоймовірно, однак співзвучність прізвища потішила й змотивувала досліджувати свій родовід далі.
З чим можуть бути проблеми при дослідженні родоводу
Хоча багато документів Державного архіву Сумської області вже доступні онлайн, все ж частина інформації ще не оцифрована. Це може вплинути на швидкість пошуку, адже з такими даними можна працювати лише в архіві, коли немає повітряної тривоги. Або зачекати відповіді на інформаційний запит.
Інша проблема — робота з метричними книжками. Якщо ви думаєте, що почерк лікарів неможливо розібрати, то ви ще не бачили як писали священники 19 століття. Досліджуючи родовід, я натикався на записи, де прізвище Ювко записували неправильно — як Певко, Ушко або навіть Ушкал. Різнитися також можуть й імена, як це було з прадідом Никодимом, якого в сім’ї всі називали Никоном або прапрадідом Іваном, якого при хрещенні підписали як Іоана.
Знову ж на допомогу тут може прийти Family Search, який збирає схожі записи за іншими ознаками, такими як дата або ім’я дружини, батька чи матері. Дослідити шлях прапрадіда у Першій світовій в Румунії зараз майже неможливо: відповідні архіви та вебсайти розташовані в Росії й заблоковані в Україні. Але навіть такий короткий пошук з лише відкритих онлайн-джерел довів, що свій родовід на Сумщині реально дослідити до шостого-сьомого покоління.
Станок у гаражі, якому понад 100 років
Під час розмови ми з дідом Іваном проглядали старі сімейні альбоми, де фотографії різних років і родів вже давно змішалися в одну купу. Між ними я знайшов певно найстарішу фотографію з родинного архіву. На ній моєму діду ще немає й трьох років, а поруч з ним сидять прапрадід Іван Логвинович з дружиною Олександрою.
Це одне з небагатьох збережних фото, на якому видно моїх пращурів, що народилися ще наприкінці позаминулого століття. У часи, коли залізничні дороги лише почали будуватися, а більшість виробів створювалася на звичайному станку з дерева.
— У нас, до речі, ж у гаражі стоїть станок, на якому твій прадід і прапрадід ще працювали, — обмовився мимохідь дід Іван.
Ми виходимо на поріг хати й ідемо до сірого гаражу, у якому стоїть дідів «Жигуль». Усередині відчувається запах бензину, змішаний з пилом і металом. Дід вивозить старий «Жигуль» з приспущеними шинами з гаража.
Сидячи в машині, дід вказує пальцем на старовинну шафу, яка ховалася за авто. Скільки разів я заходив сюди в дитинстві, щоб покрутити кермо автомобіля? Та я ніколи не замислювався, що граюся поруч з артефактами, яким понад сто років.
На поличці з вирізьбленими вручну елементами зараз зберігаються дрібні деталі й мотлох, який вже давно припав шаром бруду. А під поличкою — столярний стіл з досі робочими лещатами з дерева.
— Це йому сто з чимось років. Столярний стіл з чистого дерева, який ми привезли з Конотопського району, — каже дід.
Це за ним мій прапрадід Іван вирізав липові дошки, а прадід Никон пиляв балконні рами. Кілька десятиліть за ним ніхто не працював
Дорогою додому разом з батьками, я знову відкриваю блокнот і бачу надпис «Сімейне дерево Ювків». Під ним — шість поколінь: від Захарія 1834 року народження до Захара 2004 (тобто мене). Я згадую, як дід Іван показував сторічний станок в гаражі так, ніби це щось звичайне. Можливо, для нього так і є. Але для мене це досі доказ того, якими «бошковитими й умілими на руку» були мої пращури. І якби не те питання «хто я?», то я б про це так і не дізнався.